Шановні добродії! Пропонуємо Вашій увазі бібліографічний путівник «Київська Швейцарія»




Дата канвертавання30.04.2016
Памер355.58 Kb.


Шановні добродії!

Пропонуємо Вашій увазі бібліографічний путівник «Київська Швейцарія», присвячений історії однієї із найзагадковіших і мальовничих місцевостей Києва – Татарці.

Матеріали у виданні згруповано в алфавіті авторів або назв книг та статей.
Видання адресовано широкому загалу читачів, бібліотекарям, учням, студентам, всім, кого цікавить Київ, його історія та сучасність.

Над виданням працювала – М. Божко

З побажаннями та за довідками звертатись - 278-07-87

Центральна районна бібліотека ім. Є. Плужника





Цей невеликий район колись був околицею Києва, а зараз – майже його центральна частина. Татарка знаходиться між Лук’янівкою і Подолом і ведуть сюди в основному лише вузенькі вулички через глибокі яри.

Всього декілька хвилин від галасливої міської магістралі, і Ви в абсолютно іншому світі – цікавому та незвичайному.

Ще пам'ятають своїх господарів особнячки XIX – поч. XX ст.

Тут Ви знайдете єдиний у Києві дерев'яний храм – Свято-Макаріївську церкву. На якій-небудь непоказній вуличці зайдіть у дворик і погляньте на дерев'яні будиночки і голубники, що дивом збереглися. Тут ніби зупинився час. Згодом стає зрозумілим, що це тільки ілюзія - з оглядових майданчиків нам відкриваються дивні панорами сучасного міста.

Налаштовуйтеся на активний відпочинок –

Вас чекають багаточисельні підйоми і спуски пагорбами Татарки.
Трохи Історії

Т
ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Вовчий яр – урочище, що являє собою вузьку, звивисту і досить глибоку улоговину вздовж вул. Соляної (1908 р. – вул. Вовчий яр) та пров. Вишневого. Прилягає до місцевостей Глибочиця, Нова і Стара Поляна, Татарка і Юрковиця. Назва має народне походження. Одна з перших згадок – у 1852 р. (фігурує у звітах київських землемірів). Як облаштована вулиця Вовчий яр фігурує з 1883 р. Забудовувався малоповерховими приватними будинками. Протягом 1980-90-х рр. майже всю стару житлову забудову ліквідовано. Відрогом Вовчого яру є Чмелів яр.
атарка - історична місцевість, колишня слобідка, що простяглася звивистим вузьким міжгір’ям поміж Подолом, Глибочицею, Щекавицею, Лук’янівкою, Вовчим і Реп’яховим ярами.

Першими поселенцями були 60 татарських сімей, які в основному займалися миловарінням і торгівлею. У Києві вони промишляли тим, що розвозили свій товар по місту і прилеглих селах. Пізніше стали скуповувати і перепродавати старі речі.

На горі, в районі вулиці Лук’янівської, вони заснували татарський базар «Шурум-Бурум», який проіснував до 1940 р. Тут можна було купити шкіряні куртки і чоботи, татарські шаровари… Із їжі – традиційне для татар кінське м’ясо, пиріжки з м’ясом, чак-чак, вареники на пару з цибулею та м’ясом.

Якщо до Липок тяжіла вища адміністрація та аристократичні родини, а на Подолі селилися не вельми заможні ремісники й торгівці, то на Татарку з часом звернула увагу трудова інтелігенція.

Тут, на узвишші, на відміну від долішнього Подолу, і кліматичні умови були кращі, і не було такої скупченості, відчувався простір і дихання гаїв та дібров, та й життя обходилося дешевше.

Перші оселі на Татарці зводили небагаті люди. Їм дозволялося будувати дерев’яні будинки, як і належало в ті часи вулицям третього розряду. Кам’яні будівлідозволялися тільки багатим людям.

Водогін провели сюди лише у 1920 р. У цей же період трохи впорядкували дикий на той час Кмитів яр, яри по вулицях Багговутівській і Половецькій, а також узвіз у бік Кирилівської вулиці (нині Фрунзе). Капітальну реконструкцію на Татарці провели в 1970-х роках: знесли багато дерев'яних будинків, впорядкували дороги, проклали асфальт, звели нові висотні будинки.

ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Кмитів яр – історична місцевість, улоговина, що простягається між вулицями Глибочицькою і Багговутівською. Кмитів яр перетинає вул. Татарська, узгірка яром пролягає вул. Половецька. Сполучає місцевості Глибочицю, Лук’янівку і Татарку. У Кмитовому яру починалася річка Глибочиця, притокою якої був струмок Кмитів яр: починався, імовірно, біля сучасних провулків Квітучого і Тропініна, пересох у І чверті ХХ ст. Походження назви – від прізвища дворянина С. Кмити, який у 1829 р. придбав ці землі. У 1883 р. почалося масове стихійне заселення схилу між улоговиною Кмитів яр і вул. Половецькою, але дозвіл на заселення був даний міською владою лише у 1903 р.









Казки, Легенди, Перекази

В гості до Змія-Горинича
«Из логова змиева, из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Твержу ей: «Крещеному,
С тобой по-мудреному
Возиться теперь мне не в пору.
Снеси-ка истому ты
В днепровские омуты
На грешную Лысую гору».


Н. Гумилёв

Згадаймо народну казку про бій на Калиновому мосту, в якій богатир б’ється не на життя, а на смерть з багатоголовим монстром. Бій відбувався в Києві, а богатирем-змієборцем виступив Кирило Кожум’яка. За іншою версією, Змієм-Гориничем на Пучай-річці (Почайна) воював Добриня Никитич. Подейкують, що молодих хлопців та дівчат ненажерливому трьохголовому Змію-Гориничу приводили у 60-метрову печеру, яка розташована поблизу теперішнього Смородинського узвозу.

Тут, начебто, жив Змій Горинич…

У Києві багато печер. Смородинська печера відома нечисленним відчайдухам і має погану славу. З ХІХ ст. комплекс печер по обидва боки Смородинського яру відомий як «Змійові печери». Вперше вони відкриті В. Б. Антоновичем у 1876 р., який зафіксував рештки близько 20 печер, найбільша у вигляді «двох обертів гігантського слимака». Матеріали досліджень цих печер та знахідка в 2001 р. трипільської кераміки дозволили припустити, що печера ймовірно датується IV – III тис. до н. е. і є найдавнішою в Європі антропогенною печерою.

Історики доводять, що назва «Смородинський узвіз» (починається від вул. Нагорної та закінчується на вул. Фрунзе) походить від прізвища купців Смородинових, які володіли тут землями в середині ХІХ ст. А раніше узвіз називався Литовським або Дикою вулицею (від імені ще одного місцевого купця).

Більш-менш упорядкованою дорога з Татарки на Куренівку стала на початку ХХ ст.

Завдяки майже прямій головній артерії та прокладеній по ній трамвайній лінії у 1894-1895 pp. зв'язок з центром був зручний. Трамваї ходили від вул. Дорогожицької по Осіївській, Овруцькій, Нагірній, Багговутівській та Макарівській, сполучаючи від 1904 р. Лук'янівку з Куренівкою. Цей останній відтинок, що пролягав по схилах Реп'яхового яру, за свою мальовничість навіть дістав поетичну назву "Київська Швейцарія".

Щоб добиратися у Пущу-Водицю місцевим жителям Татарки потрібна була дорога – їхати через Поділ було задовго. Тому довелося прокладати коротший шлях – дачну лінію. До революції тут ходив трамвай № 18. Потім шпали розібрали на паливо. Нині зв’язок Татарки з Куренівкою здійснюється Подільським узвозом який побудували у 50-ті роки ХХ ст. А Смородинський узвіз залишається сповненим легенд романтичним лісовим серпантином.



Інколи Смородинський узвіз називають «Хрущовською дорогою»

Літописні гори
В Києві є кілька Лисих гір на обох берегах Дніпра.

Але саме Лиса гора на Юрковиці описана в народному оповіданні «Лиса гора» в рукописній збірці А. Тулуба.

Юрковиця – історична місцевість і гора на Татарці.

Знаходиться вона між Юрківським байраком та урочищем Богуславщина і становить частину Кирилівських висот. Гора оперезана маловідомим Богуславським узвозом, поруч пролягають вулиця Нижньоюрківська та О. Шмідта.

Назва Юрковиця з’являється в письмових джерелах досить пізно і зустрічається набагато рідше, ніж, наприклад, Щекавиця, поруч з якою вона розташована, хоча, за даними археологічних джерел, велика ймовірність того, що заселена вона була раніше, ніж остання.

На Юрковиці виявлено численні археологічні пам’ятки давньослов’янських часів і доби язичницької Київської Русі, зокрема могильник і городище. Біля підніжжя гори знаходиться Кирилівська стоянка первісних людей, яку розкопав відомий археолог Вікентій Хвойка. Це найдревніше з відомих поселень людей на території сучасного Києва.

Сучасна назва Юрковиці відома з XVIII ст., коли Юрків струмок був кордоном між володіннями Київського магістрату та Кирилівського монастиря. Відомий з часів Київської Русі струмок раніше мав назву Сверховиця. Протікав у Юрківському байраку (від 1895 р. у колекторі) і впадав у річку Почайна. Пізніше місцеві жителі переінакшили назву за характерними прикметами струмка – звивисте русло, стрімка течія – на Юрків струмок.

У 1767 р. траса сучасної Нижньоюрківської вулиці згадувалася як Чикирдин узвіз. У ХІХ ст. повз Юрковицю пролягала вулиця Велика Юрківська, яка згодом поділилася на Багговутівську, Нижньоюрківську та Юрківську. Також існувала вулиця Мала Юрківська – між вулицею Овруцькою та Реп’яховим яром.




ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Реп’яхів яр простягається у глибокій розщелині між вул. Мельникова і Фрунзе. По низовині Реп’яхового яру прокладений Врубелівський узвіз. До нього прилучаються узвіз Герцена, вулиці Макарівська та Новомакарівська, Подільський узвіз. Назва має народне походження – за характером місцевої рослинності (великі зарості реп’яхів). Частково був заселений з кінця ХІХ ст. Нині тут лісопаркова зона.

Як і на Щекавиці, так і на Юрковиці в кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. склався садибний малоповерховий тип забудови, що гармонував з пластичним рельєфом Київських гір.

В першій пол. ХХ ст. гора була частково знесена підготовкою до експлуатації та експлуатацією кар’єру цегляного заводу.

Г


ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Антифєєвка місцевість, що становить частину Татарки та Юрковиці і пролягає вздовж вул. Стара Поляна. Межує з Вовчим та Чмелевим ярами. Назва - від прізвища околоточного Антифєєва, який свого часу дав дозвіл на забудову цієї, доти незаселеної, території незаможних верств населення, переважно з числа колишніх в’язнів. Перші згадки – у 1893 р. Паралельні назви – Юрківка і Стара Поляна, чия назва походить від рел’єфу місцевості (на противагу Новій Поляні, розташованій з протилежного боку Вовчого яру), а вулиця під цією назвою на поч. ХХ ст. фіксувалася як вул. Антифєєвка. Більша частина історичної садибної забудови ліквідована у 1980-90-і рр.
ора Юрковиця у деяких джерелах фігурує як Лиса гора – на її верхівці незаросла галявина. За переказами в Середньовічній Європі відьми двічі на рік з 30 квітня на 1 травня (Вальпургієву ніч) та з 31 жовтня на 1 листопада (переддень Всіх Святих) збиралися на Лисих горах на свої шабаші.

Історики дають своє пояснення шабашам відьом. Оскільки народна медицина та знахарство ніколи жодною державою офіційно не визнавалися, тому і не існувало професійних об’єднань знахарів – цехів. Ймовірно, що збіговиська «відьом» у Києві було не чим іншим як професійним зібранням з обміну досвідом народних лікарів того часу – знахарів і відьом.



Чому Лиса гора ?





Найчастіше Лисими горами називають усі високі ґрунтові пагорби в межах населеного пункту або поблизу нього. Ще в першому тисячолітті нашої ери українські язичники визначили, що такі місця якнайкраще підходять для святилищ і саме в цих місцях поклонялися богам.

Лиса гора - це гора, в яку найчастіше потрапляє блискавка.


Природно, що грозові розряди і те місце, куди била блискавка, були священними. У Київській Русі верховним богом вважався Перун-громовержець, тобто лисі гори - це місця, позначені Перуном, точки зустрічі неба з землею, духами і енергіями потойбічного світу.

Зазвичай такі місця не мають рослинності. Пояснити це важко: чи то це збіг природних факторів, чи то ці місця спеціально розчищали для вівтаря. А біоенергетики стверджують, що це - саме через надзвичайно потужну енергетику лисих пагорбів. Рослини просто не в змозі її витримувати, і саме тому у деяких людей з ослабленою енергетичної оболонкою тривале перебування на лисій горі може викликати негативні реакції організму, нудоту, помутніння зору, погане самопочуття або навіть галюцинації.






Лисі гори в Києві

К


ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Нова Полянка (Нова Поляна) – місцевість обабіч вул. Татарської між Вовчим та Кмитовим ярами. Являє собою плато, дещо похилене в західну сторону. Є частиною Татарки, прилягає до місцевостей Лук’янівка і Глибочиця. Назву Нова Поляна на межі ХІХ-ХХ ст. мала сучасна вул. Підгірна.
иїв має найбільшу кількість лисих гір у Європі. Практично всі найбільш відомі і значущі зосереджені в центрі міста: це власне Лиса гора (розташована на південний захід від Видубичів на правому березі річки Либідь, між Теличкою, Саперною слобідкою і Багриновою горою), Чорна гора (місцевість між бульваром Дружби Народів, Либідською площею, над лівим берегом Либіді), Батиєва гора (на Солом`янці), Черепанова гора в районі НСК «Олімпійський», пагорб під Софійським собором, Чортове Беремище (Хрещатицьке Беремище - на території парку Володимирська гірка, на трасі фунікулера), Замкова гора (вище Андріївського узвозу) і Юрковиця на Татарці.
Она опоясана вкруг стариной,
И много преданий о ней говорят:
Там древле был Щека удел родовой,
Там кости Олега лежат.

В.Аскоченский, «Щекавица» (1844)

Піднявшись вгору вулицею Олегівською зупиняємось на краю ще однієї літописної гори - гори Щека, одного із засновників Києва.


Щекавиця височить над Подолом, від Замкової гори відділена Глибочицьким яром, а від Юрковиці – Юрківським байраком (вул. Нижньоюрківська).


Щекавиця (середина ХІХ ст.)




А це Щекавиця на поч. ХХ ст.

За давньоруськими літописними переказами, на цій горі оселився молодший брат Кия Щек і спорудив тут власний замок (кремль). Саме тому місцевість і здобула назву Щекавиця, Щекавицька або Щекова гора (вперше згадується в 1151 р. у зв’язку зі спробою князя Юрія Долгорукого захопити Київ).

За легендою тут похований київський князь Олег. Так нам кажуть традиція та «Повість врем’яних літ». За тисячу років, що минули з тієї події, кому тільки з мандрівників не показували кияни «той самий курган на Щекавиці», хто тільки не шукав знамениту могилу на тій горі: О. Пушкін, М. Максимович,

К. Лохвіцький, М. Закревський. Краєзнавець Л. Похилевич відшукав навіть дві «могили» Олега, до яких водили екскурсії аж до 50-х років ХІХ ст.

Вулиця Олегівська, що проходить повз гору, утворилась на місці стежки, якою водили до «могили» екскурсантів.

Чи були зриті «могили» Олега під час інших поховань на Щекавиці вже в ХІХ ст., чи існував курган над могилою весь цей час, чи взагалі був там похований варязький ватажок - точно невідомо, але археологічні розкопки 1995 р. на дуже невеличкій території на горі підтвердили існування тут цвинтаря, що датується Х-ХІІІ ст.

В
За 50 м від давньоруського храму
ід ХІІ ст. Щекавиця фігурує серед володінь Кирилівського монастиря, а у XVII ст. тут був розташований двір Київського єпископа, внаслідок чого місцевість почали називати Біскупська гора. У 1658 р, під час боїв між загонами московського воєводи В. Шереметьєва і козаками Данила Виговського

(брата гетьмана Виговського), на Щекавиці розташовувались табори повстанців, звідки обстрілювалася московська залога у верхньому Києві.

Кладовище на Щекавиці з’явилося після епідемії 1770 р., коли померло 6 тис. людей із 20 тис. киян. Засноване у 1772 р. Щекавицьке кладовище обнесли земляним валом, встановили правила погребіння, у 1782 р. на пожертви городян побудували церкву Всіх Святих.

Можливо, це був останній твір Івана Григоровича-Барського.

Тридільну однобанну споруду було витримано в дусі «єлизаветинського рококо». Баня своєю формою повторювала баню Андріївської церкви. 1809 р., після удару блискавки, храм відремонтували. Тоді ж над бабинцем було надбудовано псевдоготичну дзвіницю. 1857 р. на кошти, зібрані підпискою, було прибудовано з півночі теплий приділ в ім’я св. Марії Магдалини, всю церкву оновлено, позолочено іконостас. У притворі церкви зберігався цікавий портрет Сави Туптала (можливо, прижиттєвий), а також кістка зі скелету якоїсь викопної тварини.

У 1870-х роках до церкви передали на зберігання мідне зображення архангела Михаїла, що колись прикрашало ратушу (зберігається в колекції Музею історії Києва). У 1914 р. коштом церковного старости Григорія Булави був споруджений новий іконостас «під мармур» замість старого, зіпсованого грибком. Парафіяльну громаду Всіхсвятської церкви було зареєстровано радянськими органами у вересні 1920 р. Громада дотримувалася традиційної «старослов’янської» орієнтації (старообрядці).

За генеральним планом Києва 1935 р., верхні тераси київських гір, в тому числі й Щекавицю, планувалося перетворити на парки культури та відпочинку. У жовтні 1935 р. президія міськради ухвалила закрити церкву, а в грудні того ж року будівельній конторі впорядкування міста вказано протягом місяця розібрати храм, що й зробили.

Вже після офіційного закриття цвинтаря у 1900 р. на старообрядній його частині продовжувались поховання. Майже повністю збереглися до нашого часу лише поховання старообрядців і мусульман.

На Щекавицькому кладовищі поховано багатьох членів київського магістрату, найзаможніших подільських міщан – Балабух, Барських, Лакерд, Мітюков, Войтенків, Романовських. Тут похований композитор Артем Ведель, маляр Максим Бурковський, архітектор Андрій Мезенський, київський історик Володимир Іконников, письменник Костянтин Думитрашко.




Карта Києва на кін. XVI ст.
Центр всесвітніх релігій
Як древнє місто в пустелі стало центром основних світових релігій, так на Татарці сконцентровано храми різних релігій. Макаріївська церква, мечеть Ар-Рахма і найбільше у Києві кладовище старообрядців, ближче до Подолу – молитовний дім адвентистів сьомого дня. На Нагорній знаходяться церква і меморіальний комплекс жертвам Чорнобиля. В яру поблизу вулиці Багговутівської будується Свято-Іоанівський монастир, а на вулиці Якіра в будинку, де був притулок знаходиться Вікторіат чоловічого домініканського ордену Римо-католицької церкви.
Свято-Макаріївська церква

У 1897 р. за проектом єпархіального архітектора Є.Ф. Єрмакова на плато гори Юрковиці на місці згорілої церкви XVIII ст. споруджено церкву св. Макарія з дзвіницею, будинком священика, школою, господарчими спорудами, яка стала архітектурною домінантою цього району (суч. адреса – вул. Стара Поляна, 46).

До сьогоднішнього дня цей комплекс залишається видовою та позитивно емоційною домінантою історичного урочища. Церква і дзвіниця дерев’яні, виконані у псевдоруському стилі, характерному для архітектури кінця ХІХ – поч. ХХ ст. В плані споруда представляє собою характерний тип однонефного одноголового храму з яскраво вираженою апсидою у східній частині та з бабинцем-сінями в західній частині. Зовнішній вигляд видозмінений.

П
Архітектурна графіка Оксани Хелік
ервісний храм був двоглавий, над вівтарною частиною та бабинцем здіймались восьмигранної форми об’єми, покриті пірамідальними баньками, кожна з яких мала невеликий ліхтарик-маківку. Внаслідок перебудов верхні завершення втрачені та замінені скісним дахом. Інтер’єри церкви добре збереглися. Макаріївська церква представляє безумовний інтерес як остання зі збережених дерев’яних культових споруд Києва.



Що відрізняє цей храм від інших ?

Він був започаткований з метою дати духовне світло жителям околиці міста – Юрковиці, де переважно жили майстрові – шевці, столяри, візники, чорнороби, дрібні торговці. Пияцтво, ненормативна лексика напівкримінального люду – такі були прикмети усіх київських околиць. Щоб хоч трохи змінити ситуацію на Юрковиці, група ентузіастів із Релігійно-просвітницького товариства вирішила відкрити тут школу-храм. Мотором цієї справи став священик Федорівської церкви на Лук’янівці отець Костянтин Терлецький. Значну моральну і матеріальну підтримку надавали суспільні організації Лук’янівки. Але коштів все одно бракувало. Тоді ж абсолютно випадково виявилося, що причет Байкового цвинтаря може запропонувати стару дерев’яну церкву Св. Димитрія Ростовського для будівництва храму. Іконостас реставрували майстри Києво-Печерської лаври.

Освятили храм 30 листопада 1897 р. У 1906 р. за проектом архітектора Євгена Єрмакова до храму було добудовано дзвіницю. Нова церква була освячена під іменем Макаріївська 30 листопада 1897 р.

У 1902 р. на Юрковиці відкривається і дитячий денний притулок. З березня 1908 р. справами притулку почав опікуватись Дамський Комітет при Києво-Юрковецькому Свято-Макаріївському братстві. Довічними членами Свято-Макаріївського братства стали: художник М. Пимоненко, інженер М. Яковлєв, М. Чоколов, М. Самохвалов та ін.

Трагічні події 1917 р. перекреслили життєствердну діяльність церкви. Макаріївська церква проіснувала до 1925 р., доки більшовики її не закрили.

Гітлерівці, окупувавши Україну, не лише дозволили відновити роботу храму в 1942 р., а й погодилися звільнити приміщення церкви, зайняте ними під фуражний склад.

У 1945 р. до храму прийшов отець Георгій Єдлінський, і прослужив там 43 роки. Саме за його часів змінилося обличчя церкви. Ікони для храму написав давній друг сім’ї Єдлінських, відомий український художник Іван Їжакевич («Микола Мокрий», «Богоматір Несподівана Радість», «Священномученик Макарій»).

Головною окрасою інтер’єру храму є різьблений дубовий двоярусний іконостас та шість однотипних з ним монументальних кіотів з іконами, розміщених по обидва боки вздовж стін. Їх виконано 1945-1946 рр. під керівництвом різьбяра П. Антоненка за первісним проектом О. Мурашка. До речі, родина Мурашків подарувала церкві чотири ікони: «Св. Микола Мірлікійський», «Богоматір Скоропослушниця», «Спас Нерукотворний», «Почаївська Богоматір».

У 1991 р. було цілком відновлено баню та дзвіницю, і сьогодні церква перебуває у складі діючих храмів Української православної церкви.


Це варто побачити :

Пам’ятник природного значення 600-літній ДУБ-ХИТРУН / Делегатський пров., 3






"Київ - Єрусалим землі Руської"


  • ця відома фраза Олександра ІІ охарактеризувала значення Києва як духовного центру.


Феодорівський храм
Однак ця фраза мала і реальне втілення у Феодорівському храмі.

Храм було закладено 1871 р. та освячено 1874 р. Сприяв спорудженню храму Олександр Багговут, що був власником хутора на Лук'янівці. Згодом він став старостою храму.

Церква Феодора Освяченого мала вигляд п'ятибаневого храму із прибудованою дзвіницею - все у псевдоруському, популярному в ті часи, стилі. Бані було пофарбовано "під шахівницю". Розпис було виконано "під давньоруські фрески".

Церква одразу стала духовно-просвітницьким осередком Лук'янівки. Окрім існування церковно-парафіяльної школи, при храмі діяло товариство опікування над бідними, що утримувало притулок (при церковно-парафіяльній школі, яка знаходилася на вул. Овруцькій, 14) та школу домогосподарства (знаходилася на сучасній вул. Тропініна під №10). А на початку ХХ ст. з ініціативи настоятеля храму Костянтина Терлецького (у 1891-1905 рр.) було засновано Народний будинок тверезості.

У грудні 1885 р. при храмі утворили комісію, що ставила за ціль відтворення точної копії печери Гробу Господнього - Кувуклії та копії печери Св. Климента у Інкермані. Роботи розпочалися 1887 р. із розширення храму, було запроектовано будівництво двох симетричних приділів - північного та південного. Ця ідея належала археологу-аматору Турвонту Кибальчичу. Було організовано поїздку до Святої землі, знято план Кувуклії, привезені деякі святині.

1893 р. було завершено роботи по облаштуванню південного приділу із копією Печери Гробу Господнього, а у 1895 р. - і північного з копією печери Св. Климента.

Тож храм швидко перетворився на центр паломництва. Активна діяльність храму, на жаль, була перервана подіями 1917 р. Закрили храм на початку 1930-х рр.

А 1935 р., під час апогею більшовицької руйнації храмів, було втрачено і Феодорівський храм. Храм планувалося підірвати і збудувати з цегли житловий будинок поруч. Однак храм виявився міцним, тож паралельно будували будинок і розбирали храм. І досі, якщо придивитись до того будинку, видно, що цегла першого та інших поверхів різна - перший поверх збудовано із церковної цегли. Реліквії храму - копії Кувуклії та печери Св. Климента було засипано землею.

Під час археологічних робіт на місці розкопок було знайдено ікону «Блага звістка» на перламутровій пластині та фрагменти підземного храму.

Мечеть Ар-Рахма (Милосердя)

У 1897 р. у Києві за офіційними даними проживало приблизно 500 мусульман, не враховуючи студентів, торговців і мешканців-мусульман з різних країн, які проживали на території України.

За рішенням адміністрації міста було відкрито молитовний будинок у будинку Калиновича, який знаходився за адресою вул. Мирна, 5 на Подолі, на початку підйому до нині існуючої мечеті (вул. Лук’янівська, 46).

Молитовний будинок був дерев'яним в два поверхи, і не був призначений для цієї мети. Молитовний зал знаходився на другому поверсі будинку і займав три квартири. В даний час цієї будівлі не збереглося. Пізніше в якості молитовного будинку стали використовувати сусідній будинок № 4 по тій же вулиці.

29 жовтня 1913 р. губернатор Суковкін заклав камінь фундаменту першої кам'яної мечеті на вул. Гоголівській, 29. Але будівництво припинилося у зв’язку з початком Першої світової війни, а згодом Жовтневої революції і подальших подій, пов’язаних з нею.

У 1992 р. шейх Ахмед Тамим заснував Духовне Управління мусульман України (ДУМУ). Серед першочергових завдань об'єднання було будівництво мечеті.

5 лютого 1996 р. міська влада прийняла рішення про виділення Духовному Управлінню мусульман України земельних ділянок під будівництво та обслуговування меморіально-молитовного будинку.

Будівництво мечеті відбувалося поетапно (1996-2000 рр.), на гроші, пожертвувані мусульманами міста. У 2000 р. на куполі нової мечеті, яка отримала назву Ар-Рахма (Милосердя), був встановлений півмісяць, і з того дня храм відкрив свої двері для парафіян.

У кінці 2004 р. було прийняте рішення про будівництво цілого Ісламського комплексу, куди входить мечеть Ар-Рахма, корпус ДУМУ, медресе (класи для навчання), та мінарет. Архітектор проекту - архітектор Олександр Комаровський.








Чорнобильська церква

Миколи Чудотворця

(вул. Нагорна, 1)

зведена як частина меморіального комплексу пам'яті жертв Чорнобиля.






Молитовний дім адвентистів сьомого дня




Будівництво

Свято-Іоанівського монастиря


Мандруючи Вулицями...

Вулиця Багговутівська
В 60-70-ті роки ХІХ ст. почалася активна забудова Лук’янівки – Татарки. Через яри та пагорби прокладалися нові вулиці. Одну з них, що проходила по древній Юрківській дорозі і зв’язувала Поділ з Кирилівськими висотами, назвали на честь О. Ф. Багговута.
В перші десятиліття ХХ ст. район вулиці Багговутівської забудовувався переважно одноповерховими цегляними будинками, які були оточені пишними садами.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
Олександр Федорович Багговут (1807-1883 рр.) –

дворянин норвежського походження, воював в Угорщині, Польщі та

Персії, герой Кавказької і Кримської війн. В 1870-х роках оселився у Києві. Його садиба однією із перших на цій вулиці. Генерал О. Багговут приймав участь в будівництві і благоустрої Феодорівської церкви, старостою якої він був обраний.



На початку вулиці знаходилися триповерхові будинки Учительської семінарії (буд. № 2) та Єврейської лікарні (буд. № 1 – нині Обласна лікарня). Лікарню на 100 чоловік було освячено 1885 р. Вона розбудовувалася та утримувалася коштом відомого київського підприємця та мецената Ізраїля Бродського та членів його родини.

У 1900 р. було побудовано Кабельний завод. Спочатку виробництво розташовувалося у трьох корпусах, де працювало 70 робітників. Основною продукцією заводу був дріт без ізоляції. За деякий час виробництво розширилося, і завод поглинув кілька приватних садиб.

Серед них був і двоповерховий будинок, який збудував для себе і своєї сім’ї київський художник-імпресіоніст Олександр Мурашко. Художник оселився на Татарці в серпні 1914 р. Він запрошував своїх друзів будуватися поруч і мріяв створити Київський Монмартр на пагорбах Татарки.

14 червня 1919 р. О. Мурашка було підступно вбито чекістами неподалік свого дому.

На Багговутівській пройшли дитячі та юнацькі роки академіка Євгена Патона.

Польський лікар, письменник і педагог Януш Корчак перебував у Києві під час Першої Світової війни, де опікувався створенням і відкриттям сирітського притулку для польських дітей, один із яких розташовувався на Багговутівській.

У 1924-1926 рр. на Багговутівській жив майбутній конструктор космічних кораблів Сергій Корольов. А в кінці вулиці, на горі стояли будинки-бараки, в яких під час Великої Вітчизняної війни розташовувався гуртожиток для студентів і викладачів Київської консерваторії.

У 1925 р. Багговутівську було перейменовано на вулицю 9-го Січня, в 1944 р. вона стала Січневою, а в 1974 р. – Маршала Будьонного. В 1991 р. вулиці було повернуто історичну назву – Багговутівська.


ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
На Татарці жив один із перших підкорювачів Арктики

Отто Юлієвич Шмідт (1891-1956рр.)

На вулиці Верхньоюрківській, 34, пізніше названої на честь

великого вченого і мандрівника, довгий час зберігався будинок,

в якому у 1908-1917 рр. він жив разом із родиною.





Визначні люди, повязані вулицею Багговутівською:

вул. Багговутівська, 2 – у 1918-1920 рр. мешкав та працював український композитор М. Д. Леонтович;
вул. Багговутівська, 9 – мешкав російський письменник К.Г.Паустовський;



вул. Багговутівська, 10 (будинок не зберігся) – мешкав український живописець і педагог О.О.Мурашко;


Приватна обивательська забудова навпроти кабельного заводу



вул. Овруцька, 6 – у 1925-1930 рр. жила і працювала поетеса Олена Пчілка. Перед цим Олена Пчілка деякий час жила в будинку на вул. Багговутівська (будинок не зберігся).

Будинок ІІ пол. ХІХ ст. Знесений на початку 1980 р. (вул. Овруцька, 8)



Київський Монмартр
Дивна річ: на Лук’янівці і Татарці на початку ХХ ст. жила мало не половина письменників, художників і учених Києва. Що їх вабило сюди?

Костянтин Паустовський любив старі сосни поряд із міськими особняками. Полярник Отто Шмідт часто згадував трамвайну лінію, прокладену вздовж Реп’яхового яру по справжньому гірському серпантину. Російський письменник і перекладач Микола Ушаков в своєму дворі знайшов річку Сетомль, якої вже декілька століть не було, але в якій колись Ярослав Мудрий потопив орду печенігів.

І в наш час багато будинків ще пам’ятають своїх видатних мешканців, а цілий ряд вулиць названі іменами відомих митців.
Врубелівський узвіз – виник на поч. ХХ ст. Пролягає від вул. Пугачова до кінця проїзної частини. Сучасна назва з 1938 р. - на честь російського художника М. О. Врубеля Існував також

Врубелівський провулок, який був ліквідований у зв’язку із знесенням старої забудови.
Шишкінський провулок – виник на межі ХІХ - ХХ ст. і мав назву провулок Святославський. Пролягає від Нагірної вулиці до тупика. Сучасна назва з 1944 р. - на честь російського художника І. І. Шишкіна.
вул. Платона Майбороди - пролягає від вулиці Багговутівської до тупика. Виникла на поч. ХХ ст. і складалася з двох вулиць - Безіменної та Відрадної, згодом об`єднаних в одну – вул. Відрадну. 3 1959 – 2008 рр. вулиця носила назву Д. М. Мануїльського. Рішенням сесії Київської міської ради від 27 листопада 2008 р. перейменована на вулицю Платона Майбороди. До вул. П. Майбороди прилучаються вулиці Лермонтовська і М. Мурашка.
вул. Миколи Мурашка – виникла у сер. ХХ ст. пролягає від вулиці Багговутівської до вулиці Мануїльського. У 1957-1963 рр. – вулиця Шаргородська. Сучасна назва з 1963 р. – на честь українського художника і педагога М.І. Мурашка.
провулок Айвазовськоговиник у ХІХ ст. і мав назву провулок Ольгинський. Пролягає від вулиці Нагірної до кінця забудови. Сучасна назва з 1939 р. – на честь російського живописця І.К.Айвазовського.
вул. Тропініна – виникла у ІІ пол. ХІХ ст. під назвою провулок Якубенківський від прізвища домовласника Якубенка. Пролягає від Нагірної вулиці до вулиці Овруцька. Сучасна назва з 1955 р. – на честь російського художника В. А. Тропініна.
провулок Тропініна – виник у ІІ пол. ХІХ ст. і пролягає від вулиці Тропініна до Квітучого провулку. До 1939 р. і в 1944-1955 рр. мав назву провулок Катерининський. А в 1939-1944 рр. – провулок Фонвізінський, на честь російського письменника Д. І. Фонвізіна. Сучасна назва з 1955 р.

Дача Хрущова

За сучасним високим, але прозорим парканом на вулиці Герцена кияни і гості столиці нині бачать споруди Науково-дослідного Інституту педіатрії, акушерства і гінекології.

Ближче до вулиці стоять старовинні будиночки, а далі, вглиб, починається урочище Кмитів Яр. Десь тут, серед крутосхилів і густих чагарів, як кажуть, і бере початок річка Глибочиця.

ТОПОНІМИ ТАТАРКИ

Глибочиця – річка, яр, урочище. Прилягає до місцевостей Вовчий яр, Кмитів яр, Кудрявець, Лук’янівка, Татарка, Чмелів яр і Щекавиця. Назва – від рельєфу місцевості у верхній течії Глибочиці. Ця річка відома з часів Київської Русі, починалася в одному з відрогів Кмитова яру (біля сучасних вул. Лермонтовської та пров. Криловського), протікала по території сучасної вул. Глибочицької, між вулицями Верхній і Нижній Вал, була правою притокою річки Почайни. Згадувалася також як річка Кудрявець і Биківщина. На поч. ХХ ст. річку було взято у колектор.

Місце знане, історичне. В ХІХ ст. це була ділянка далеченько від центру міста, район дач заможних людей. От і територія садиби, про яку йде мова, належала людині не бідній, помічникові аптекаря, а потім і власникові аптеки на Подолі Октавіану Бельському.

В 1889 р. спритний міщанин придбав на схилах Кмитового Яру чималу ділянку землі. 1893 р. він розпочав будівництво першого будинку-садиби за проектом архітектора Миколи Казанського.

Одночасно відбувалося і впорядкування «дикої» території довкола. Невдовзі Бельський придбав ще одну ділянку землі поруч і звів на ній будинок, більший за попередній. Навіщо? Власник здавав у найм дві п’ятикімнатні квартири в новій споруді. Так чинило багато київських власників нерухомості – кошти від оренди були добрим прибутком в бюджеті заможних сімей. І справді: мальовнича місцина з ярами, струмками, копанками приваблювала багатьох – як відпочивальників, так і постійних мешканців

Проте хто міг тоді уявити, що в недалекому майбутньому в Європі спалахне страшна війна, три імперії зникнуть, а до влади на наших теренах прийде «гегемон», і «все піде прахом», як казав герой одного фільму. Після націоналізації парк якийсь час був загальнодоступним, але вже на початку 1930-х років всю садибу обнесли високою огорожею і перетворили на урядову резиденцію.


Ліквідовували майже всі трамваї: залишилася тільки «четвірка» до центру, та і її кінцеву перенесли подалі від дачі. Та згодом дачною місциною розпорядилися по-новому.

Садибу Бельського разом із будинками зайняв сумнозвісний Всеволод Балицький, народний комісар внутрішніх справ УРСР.

Історики стверджують, що Балицький зіграв фатальну роль не лише як агресивний провідник наказів Сталіна щодо масових репресій в Україні, але і як активний керівник нищення багатьох київських храмів та пам’яток архітектури.



Всеволод Балицький жив за новопосталим височенним парканом на колишній дачі Бельського в 1934-37 рр.

Деякі дослідники стверджують, що на облаштування садиби Балицький витратив близько мільйона рублів: були створені кілька ставків, поставлено і оновлено шість містків через яри, з’явилися альтанки і паркові скульптури. Потім Балицького розстріляли «як ворога народу».

Згодом садибу аптекаря зайняли діти: в новоствореному піонертаборі оселилися чада працівників НКВС. А під час німецької окупації в 1941-43 рр. на дачі знаходився якийсь таємничий об’єкт…

Із листопада 1943 р. тут оселився Микита Хрущов. У 1944-47 рр. він був головою уряду УРСР, а в 1947-49 рр. першим секретарем ЦК КП(б)У. Хрущов із дружиною Ніною Петрівною жив у більшому будинку садиби. Стверджують, що у 1948 р. в цій споруді були добудовані дві спальні для нових господарів.

Згодом в парку начебто ходили павичі, у вольєрах жили два ведмеді. Як би там не було, а качок та інших водоплавних птахів на «дачі Хрущова», як відтепер називали садибу аптекаря Бельського, тримали справді багато. Існує легенда, що для Хрущова збудували навіть спеціальну підземну залу для засідань. Після від’їзду Хрущова до Москви садиба залишалася резиденцією перших секретарів ЦК.







БІБЛІОГРАФІЯ:
1. Берлінський, М. Ф. Історія міста Києва / М. Ф. Берлінський. – К.: Наукова думка, 1991. – 318 с.
2. Будкевич, В. В. Киев. Прогулки по местам Паустовського / В. В. Будкевич. – 2-е изд., испр. уточ. - К.: «Київський Дім», 2002. – 85 с.: ил.
3. Геврик, Т. Втрачені архітектурні пам’ятки Києва / Тит Геврик. - 4-те вид. – Нью-Йорк : Український музей, 1991. – 64 с.
4. Вулиці Києва : довідник / сост. А. М. Сигалов, Я. М. Волошин та ін. – К.: Реклама, 1979. – 415 с.
5. Друг, О. М. Особняки Києва / О. М. Друг, Д. В. Малаков. – К.: Кий, 2004. – 824 с.: іл.
6. Жадько, В. О. У пам’яті Києва: наук. фотоілюстр. довідник-посібник / В. О. Жадько. – К.: ПП «Видавництво «Фенікс», 2007. – 480 с.

7. Звід пам’яток історії та культури України. Київ. Кн. 1, ч. ІІ: М-С. - К.: Голов. ред. Зводу пам’яток історії та культури при вид-ві «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2004. – 1216 с.– (Макаріївська церква. – С. 591-592).

8. Київ : енцикл. довідник / під. ред. А. В. Кудрицкого. - К., 1981. – 767 с. - (Татарка. - С. 584).
9. Макаров, А. Н. Малая энциклопедия киевской старины / А. Н. Макаров. – К.: Довіра, 2002. – 558 с.: ил. – Библиогр.: С. 526, 549.
10. Пономаренко, Л. А. Київ : короткий топонім. довідник / Л. А. Пономаренко, О. О. Різник. – К.: Павлім, 2003. – 124 с.: іл. – Бібліогр.: С. 123.
11. Проценко, Л. Київський некрополь : путівник-довідник / Л. Проценко. – К.: Укр. письменник, 1994. – 334 с.
12. Рибаков, М. О. Невідомі на маловідомі сторінки історії Києва / М. О. Рибаков. – К.: Кий, 1997. – 374 с. – [про Лук’янівку, урочища, вулиці. – С. 53-59].
13. Шевченківський район міста Києва / Шевченків. РДА; під. заг. керівництвом П. Й. Романюка. – К., 1997. – 103 с. – [вул. Половецька, Татарська. – С. 13].
14. Янович, В. Загадки нашей древней истории (предания, гипотезы, факты) / В. Янович. – К.: ООО «Издательство Арата», 2003. – 94 с. – [про вул. Стара Поляна. – С. 55].
15. Афанасиенко, Е. В гости к Горынычу: [легендарний Змій жив на Татарці] / Елена Афанасиенко // Сегодня. – 2007. – 5 июня. – С. 11.
16. Баканов, В. Киевская Татарка начиналась с «Шурум-Бурума» / В. Баканов // Комсомол. правда. – 2005. – 14 июня. – С. 15.
17. Богач, О. На стрімкій горі Щекавиці / О. Богач // Історичний календар. 2000 : наук.–попул. та літ. альманах. Вип. 6 – К., 1999. – С. 119-120.
18. Вакулишин, С. Київські літовища / Сергій Вакулишин // Вечір. Київ. – 1996. – 10 серп.

19. Галайба, В. Школа домоводства ім. О. Ф. Якубенка : [вул. Тропініна, 10] / Василь Галайба // Вечір. Київ. – 1999. – 2 листоп. – С. 7.


20. Галайба, В. Свято-Макаріївська церква на Юрковиці / Василь Галайба // Вечір. Київ. – 1998. – 17 верес. – С. 8.
21. Зотиков, А. «На Хоревице собирались знахарки для обмена опыта, а не ведьмы на шабаш» : знаток киевской старины про Иорданское ущелье и киевские горы / Алексeй Зотиков; беседовала Л. Фесенко // Комсомол. правда. – 2001. – 17 марта. – С. 18.
22. Іванцов, І. О. Городище та некрополь на Щекавиці VIII-X ст. / І. О. Іванцов // Стародавній Київ / І. О. Іванцов. – К., 2003. – С. 71-73.
23. Кальницкий, М. Інкубатор для хороших девочек : [школа домоводства на вул. Тропініна, 10] / Михаил Кальницкий // Газ. по-киевски. – 2008. – 13 сент. – С. 16-17.
24. Кальницкий, М. Такой «мирный» Чёрный Яр : [вул. Мирна, Чорний Яр] / Михаил Кальницкий // Газ. по-киевски. – 2010. – 18 июня. – С. 20.
25. Кальницкий, М. Улица, ставшая тропинкой : [вул. Мирна] / Михаил Кальницкий // Газ. по-киевски. – 2009. – 1 февр. – С. 16.
26. Косицький, М. Нове життя Старої Поляни / М. Косицький, П. Марусенко // Дзеркало тижня. – 2007. - № 18 ( 21 трав.). – С. 21.
27. Куда девался Чмелев Яр ? // Газ. нашего района. – 2007. – 5-11 окт.

28. Лебідь, Н. Герцен, Ніксон, педіатри… [«дача Хрущова»] / Н. Лебідь, Є. Кононенко // Україна молода. – 2009. – 17 листоп. – С. 11.


29. Лук’янівка. Шевченківський район // Енциклопедія українознавства. – перевид. в Україні. - Т. 3. - К., 1993. -– С. 10-15.
30. Макаров, А. Гигантский змей-людоед обитал почти в самом центре Киева возле нынешнего завода Артём / Анатолий Макаров // Факты. – 2009. – 8 апр. – С. 11.
31. Маковец, Е. В Киеве будет свой Иерусалим : [про церкву Феодора на Багговутівській] / Елена Маковец // Газ. по-киевски. – 2008. – 18 мая. – С. 5.
32. Маковец, Е. В «Киевском Иерусалиме» будет своя Вифлеемская пещера : [храм Феодора] / Елена Маковец // Газ. по-киевски. – 2009. – 23 нояб. – С. 4.
33. Маковец, Е. В «Киевском Иерусалиме» нашли Благовест : [розкопки храму Феодора на вул. Багговутівській] / Елена Маковец // Газ. по-киевски. – 2008. – 27 окт. – С. 5.
34. Маковец, Е. И всё-таки «Киевский Иерусалим» существует : на раскопках церкви Феодора Освященного обнаружен подземный храм) / Елена Маковец // Газ. по-киевски. – 2008. – 1 нояб. – С. 3.
35. Манчук, А. Оплот Соловья-Разбойника : [глиняні печери Смородинського узвозу] / Андрей Манчук // Газ. по-киевски. – 2007. – 14 дек. – С. 22.
36. Манчук, А. Тринадцять спусков столицы : [маловідомі вулиці між Верхнім та Нижнім Києвом] / Андрей Манчук // Газ. по-киевски. – 2007. – 20 февр. – С. 16-17.
37. Мельничук, Г. «Живём, как на острове» : [Татарка] / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2006. – 4 дек. – С. 10.
38. Мельничук, Г. Загадочная Загоровщина / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2009. – 3 дек. – С. 35.
39. Мельничук, Г. Иерусалим? – это на Лукьяновке : [церква Св. Феодора] / Григорий Мельничук // Газ.по-киевски. – 2008. – 27 июня. – С. 14.
40. Мельничук, Г. Киевский Миклухо-Маклай жил на Татарке / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2010. – 22 нояб. – С. 20.
41. Мельничук, Г. Лукьяновка и Татарка – центр мировых религий / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2008. – 27 июня. – С. 14.
42. Мельничук, Г. Настоятель остановил еврейские погромы : [історія вбивства на Татарці А. Ющинського (діло Бейліса)] / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2008. – 27 июня. – С. 14.
43. Мельничук, Г. Щекавицкое кладбище «не умирает» : больше десяти лет старожилы Татарки борются за сохранение самого древнего кладбища / Григорий Мельничук // Газ. по-киевски. – 2007. – 20 сент. – С. 10.
44. Овручани та шевченків ці об’єдналися на святі однієї вулиці : [вул. Овруцька] // Шевченк. вісник. – 2009. - № 7 (жовт.). – С. 3.

45. Петрик, Є. Замах на Щекавицю / Є. Петрик, Т. Сейфулін // Київ. – 1993. - № 9. – С. 159-165.


46. Полищук, Н. На Татарке жили всегда / Николай Полищук // Газ. по-киевски. – 2007. – 25 апр. – С. 16.
47. Татарку основали татары // Аргументы и факты. – 2005. - № 45 (10 нояб.). – С. 25.
48. Толочко, О. Замітки з історичної топографії домонгольського Києва. Яка гора в домонгольський період називалася Щекавицею? / Олексій Толочко // Київ. старовина. – 1997. - № 5. – С. 152-167.
49. Успенська, Л. Лук’янова земля, або Як Вовчий яр став Саксонським / Людмила Успенська // Старокиїв. вісті. – 2003. – № 10 (Жовт.). – С. 6.
50. Успенська, Л. Татарський слід на київському Міжгір’ї / Людмила Успенська // Старокиїв. вісті. – 2004. – № 6 (Черв.). – С. 6.
51. Халепа, А. «Київ неповторний! Все ще.»: екскурсовод про іст.-архіт. й ландшафтні перлини столиці : [вулиці Печерська, гора Щекавиця] / Андрій Халепа; підготувала Н. Тисячна // День. – 2010. – 30-31 груд. – С. 24.
52. Хоменко, В. На Багговутовской жил генерал / В. Хоменко, С. Рябошапка // Газ. по-киевски. – 2007. – 25 апр. – С. 16.
53. Цивірко, М. Смок : [Смородиновий узвіз та Змій Горинич] / М. Цивірко // Вечір. Київ. - 2004. – 18 верес. – С. 6.
54. Черв’як, П. Сад за будинком на Овруцькій : [особняк А. І. Собкевича на вул. Овруцькій, 19] / П. Черв’як, А. Волошин // Уряд. кур’єр. – 2004. – 5 жовт. – С. 13.


Татарка в художніх творах
55. Бельченко, Н. Татарка : [стихотворение] / Наталия Бельченко // Ukr. Ru. etc 2 : вірші, стихотворения, графіка / упоряд. і ред. Н. Бельченко, В. Ільїн. – К., 2010. – С. 21.
56. Лузина, Л. Киевские ведьмы. Меч и Крест / Лада Лузина. – Харьков: Фолио, 2009. – 430 с.
57. Лузина, Л. Никола Мокрый / Лада Лузина. – Харьков : Фолио, 2011. – 122 с.
58. Максимович, М. О. О горе Щекавице : (письмо М. П. Погодину) / М. О. Максимович // Киевъ явился градом великимъ… : вибрані українознавчі твори / М. О. Максимович; упоряд. та авт. іст.-біогр. нарису В. О. Замлинський. – К. 1994. – С. 101-103.
59. Кононенко, Є. Ностальгія / Євгенія Кононенко // Кур’єр Кривбасу. – 2003. - № 2. – С. 70-113.
60. Тітов, Ю. Під вічним горінням свічі : поезії / Юрій Тітов. – К.: Просвіта, 2001. – 159 с.







База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка