Історія села Липівка




Дата канвертавання30.04.2016
Памер292.34 Kb.
Історія села Липівка
Стара назва Липівка Комаргородська виникла в другій половині тринадцятого століття. Сільце було досить мале, воно розташовувалось з північної сторони на узгірку і попід річку. В ті давні часи тут був ліс з переважною більшістю липових дерев. Напевно і назву село одержало від великої кількості липових дерев, а Комаргородською названо від того, що колись складало хутір Комаргород і належало одним і тим же власникам Четвертинським.
Проходили століття і населення збільшувалося, а разом з цим і розширювалось село. По перепису населення за 1899 рік в селі проживало 1698 осіб, з них: 805 чоловіків і 893 жінки.
Липівка ділилась на кілька частин: західна називалась Слободою, східна – Боцієвкою, південно-західна – Красноставкою, а південно-східна –Свинокривдою.

МОНГОЛО-ТАТАРСЬКЕ ЛИХОЛІТТЯ


В 1259 році монголо-татарські завойовники - підкоряли Поділля і поділили його на податкові округи, так звані томи. Столицею томи став Комаргород, де жили баски (намісники) збирачі данини та місцеві отамани і їх помічники, а також липівчани, які оселилися в липовому бору. Вони займалися бортництвом, розорювали цілину і сіяли хліб, городину та розводили худобу. Платили татарам данину: мед, віск і т.д.
Понад сто років поневолене населення краю терпіло гніт монголо-татарської орди.

ЛИТОВСЬКО-ПОЛЬСЬКА ДОБА


Литовський князь Ольгерд, зібравши чимале військо, в 1362 році в битві, біля річки Сині Води, розгромив татарські орди братів Кутлу-бугу, Хачібея і Дмитрія, яким належало Поділля.
Подільську землю князь Ольгерд подарував племінникам: братам Юрію, Олександру і Федору Корятовичам. Наступники Ольгерда, захоплюючи землі у селян, роздавали їх литовським та українським Феодалам. З обезземеленням селян йшов процес їх закріпачення.
Вінницьким князем став Федір (Федір Подільський), який подарував селянинові Шашку Дроганську землю з столицею Дроганськ (Комаргород), куди входила і Липівка. В князя київського Семена Омеляновича Ірімія Шашко взяв підтвердження на землю дроганську.
Після Кревської унії, яка була укладена 1385 року між Польщею і Литвою, з метою об'єднання військових сил, польські феодали розпочали наступ па українські землі. В 1431 році вони захопила Західне Поділля. Східне Поділля Брацлавщина, залишилось під владою литовських феодалів.
Після утвердження поляків на Поділлі, в другій половині п'ятнадцятого століття, король Казімір на Вінницькому сеймі, незважаючи на грамоту, роздав дроганську землю. Щоб не лишитись без нічого, Шашко швидко продає землю Томашу Святополку Четвертинському, який поділяє її на ключі. Липівка входить до Комаргородського ключа. Пан вводить панщину, людей заносять до інвентарних списків (люстрацій) і наказує платити оброк з лану: вічкове, рогове, шарки і інші стягнення.
Через Липівку з Брацлава на Могилів-Подільський проходив хлібний шлях. Дуже часто були напади турецьких орд та кримських татар, які утвердились в Криму. Вони палили села, забирали худобу, вбивали людей або забирали в полон і на невільничих рийках продавали в рабство.
В 1575 році на Поділлі, Волині і в Галичині вони захопили 150 тисяч коней, 500 тисяч голів великої рогатої худоби, 200 тисяч овець, взяли в полон 55340 чоловік. Таких випалів було дуже багато і тому Липівка тягнулась до Комаргородського замка, де липівчани і ховалися під час нападів.
За люблінською унією 1569 року землі Брацлавщини переходять під зверхність Польщі. Тут було створено Брацлавське воєводство. Польська шляхта загарбала основні родючі землі. Магнатові Конецьпольському належало 740 сіл і 170 міст і містечок. Величезні володіння мали Потоцькі, Замойські, Любомирські, Синявські, Четвертинські та інші магнати. Майже половина селянства Поділля не мали землі, постійно жили в злиднях і нестатках.
Крім економічного гноблення, українське населення зазнало ще й національного гноблення, яке особливо посилилось після прийняття Брестської унії 1596 року. З метою насадження католицизму, були відкриті; єзуїтські школи, до яких вербували українських дітей.
В боротьбі проти наступу католицизму важливого значення набирали церковні братства. Вони турбувалися про піднесення грамотності населення, Братські школи були засновані у Вінниці і Немирові, а пізніше парафіяльні школи виникли в містах і селах. В Липівці теж було відкрито таку школу, а в 1880 роках було збудовано приміщення.
В 1648 році під керівництвом видатного полководця Богдана Хмельницького почалася народно-визвольна війна. Територія Поділля була місцем найбільших битв і військових походів. Звідси, восени 1648 року, виступила армія під командуванням Богдана Хмельницького назустріч війську польському. У цьому поході липівчани брали участь у Комаргородській сотні, де був сотником Андрушка Коровка. Се.ло Липівка входило до Брацлавського полку, яким командував Данило Нечай.
8 січня 1654 року на Переяславській Раді було проголошено рішення про возз’єднання України з Росією. Возз’єднавшись з Росією, народ врятував себе від поневолення загарбниками султанської Туреччини і Польщею. Невдоволений рішенням Переяславської Ради, уряд Польщі в лютому-березні 1654 року направив свої війська на Поділля, але повстали селяни і війська Івана Богуна змусили ворога відступити. В листопаді-грудні того ж року польські війська знову ж відновили наступ на Поділля і Брацлавщину, але наступ загарбників спинили об'єднанні російські та українські війська. В 1670 році польські війська захопили Брацлавщину, та їх панування на ній не було тривалим. Після Бучацького договору Росії з Польщею, брацлавський полк вивели на лівобережжя.
В 1672 році Поділля і Брацлавщину окупували турки. Засівши на Придністров'ї, турецькі загарбники розташували свої гарнізони в Браїлові, Могилеві, Рашкові і Комаргороді. Липівка входила до комаргородської раі, де стояв гарнізон на чолі з пашою, проклятим Кара Мустафою. Багато сліз і крові пролили селяни від нього. Ця нестерпна, важка окупація тривала 27 років. Доказом войовничих дій турків залишилися покладені ними підземні проходи в Марківці від турецької фортеці до діючої церкви. В Томашполі залишились підземні проходи, підвали, стародавні кладовища військ, які загинули в боях в той час на території Томашполя. До першої імперіалістичної війни 1914 року, в Томашполі жили турецькі сім'ї, які займались випічкою і продажем білого хліба.
Після розгрому турок гетьманом Синявським, Польща знову відновила своє панування. Намагання шляхти відновити колишні порядки, викликало нову хвилю визвольного руху. В 1802 році на Правобережній Україні сталося велике повстання. Народні маси виступили проти польсько-шляхетського поневолення, за возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії.
При князі Людовику Четвертинському, який з православ'я перейшов в католицтво, в Комаргороді було засновано монастир ордену Францисканців, і Липівку віддали монастирю, і вона стала юродикою святого ордену. До гніту панського додався ще й гніт католицтва, де святі отці з хрестом вводили нові порядки. Волелюбний український народ не мирився з поневоленням та поневірянням збоку польської шляхти. В 1734 році спалахнуло велике селянсько-гайдамацьке повстання. Гайдамацький рух весь чає наростав, в 1764 році повстанці взяли Вінницю. На придушення гайдамацького руху польська шляхта направляла все нові й нові загони, але даремно. Очевидець цих подій Е.Китович визначив винятковий героїзм повсталих мас: "На п'ятдесят гайдамак, – писав він, – треба було наших двісті, триста і більше, щоб їх перемогти”. Найреакційніші верстви польської шляхти та католицької церкви намагалися придушити заворушення народних мас. З цією метою вони створили воєнно-політичне об'єднання, так звану Барську конфедерацію. Озброєні конфедератори чинили люту-люту розправу над українським населенням, що ще більше посилило гайдамацький рух, який переріс у велике повстання – Коліївщину. При допомозі царських військ шляхетській Польщі вдалося придушити повстання. Учасників повстання прилюдно вішали, відтинали голови, руки, ноги, садовили на палі. Ватажка гайдамаків Івана Гонту катували.
Народні повстання XVIII століття ослабили Польщу, що спричинило її падіння як самостійної держави. В 179З році Поділля, в складі Правобережної України, були возз'єднані з Росією. 23 квітня 1783 року було створено Подільське і Брацлавське намісництва, а в 1797 році вони були ліквідовані, в зв'язку з утворенням Подільської губернії, з центром у Кам'янці-Подільському. У 1804 році губернія поділилася на 12 повітів: Брацлавський, Вінницький, Летичівський, Літинський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький, Ямпільський. За цим адмінподілом Липівка входила до Кам'янець-Подільської губернії, Ямпільського повіту Комаргородської волості.
По приході російських військ на Поділля, с.Липівка звільняється від монастиря, бо після Барської конфедерації, у якій гине Антін Станіславович Четвертинський, Московська адміністрація закриває монастирський костьол в Комаргороді. Землі Липівки переходять у державний фонд.
Після заворухи у Комаргороді, арештовують князя Федора Четвертинського, а землі продають з молотка на розрив панам. В 1868 році липівські землі купує капітан гвардії Молостов.
Після возз'єднання Правобережної України з Росією, царський уряд намагався зберегти й узаконити кріпосну систему. Магнатсько-шляхетське землеволодіння залишилося без змін. Царський уряд роздавав кращі землі російським поміщикам.
Найбільш поширеною формою експлуатації селянства була панщина. За царським маніфестом, від 5 квітня 1797 року, панщина обмежувалась трьома днями на тиждень, поміщики самовільно примушували людей працювати щотижневе по 4-6 днів, а також і в неділю. Крім відбуття панщини, селяни віддавали панові десяту частину зібраного меду, двоє-троє курей, гроші, худобу та ін. Необмежена влада приводила до цілковитого свавілля поміщиків над селянами. Пани забирали родючі землі, а за селянами залишались малородючі або непридатні землі.
В першій половині XIX століття, на Поділлі діяли повстанські загони, на чолі з селянином-кріпаком Устимом Кармелюком, жителем с.Головчинців, тепер Кармелюкове Жмеринського району. В його загонах брали участь 20 тисяч селян, міщан, солдатів-утікачів.
Два-три кілометри на південь від села Липівки був ліс, через який проходив шлях з Могилева- Подільського на Одесу і Крим. Цим шляхом йшли

повстанські загони на чолі з Кармелюком, він так і називається Кармансько- Чумацький. Карманський – назва від народного героя Кармелюка, який не один раз проходив цією дорогою з своїми побратимами, та наводив страх на панів-магнатів, які проїжджали цим шляхом у своїх лакованих до дзеркального блиску ридванах четвіркою впротяж, з своєю пихатою ріднею і прислугами. Не одного пана перепиняв і відбирав гроші, щоб було на що жити з побратимами та бідним роздавати, а якщо в якого пана не було грошей, то Кармалюк бив його і наказував, щоб другим разом як буде їхати, брав багато грошей. "Я нікого не вбиваю, бо сам душу маю", – казав Кармалюк. "Багатого оббираю, а бідному даю і так гроші поділяю я гріха не

маю".
Чумацьким цей шлях назвали тому, що тільки цією дорогою їхали чумаки волами до Одеси і Криму. Звідти поверталися з навантаженими возами сіллю і рябою, одержуючи за це мізерну плату від купців-крамарів, які їх посилали в цю далеку дорогу.
І літом, і зимою цим шляхом без перестанку рухались чумацькі обози, як в один, так і в другий бік. Це була важка доля людей, які були вічно в дорозі, терпіли і голод, і холод і всяке лихоліття.
На цих шляхах, через 5-6 верств, були створені панами так звані корчми – заїжджі двори, де можна було переночувати, в негоду заїхати підводою у приміщення, купити для худоби різних кормів. На липівськім полі, в урочищі Сороцьке, теж була корчма. Біля корчми була криниця, з якої напували волів чумаки, в даний час така занедбана і вийшла з вжитку, жалко, це історична пам'ятка. Було відведено земельну ділянку, на якій влітку чумаки пасли воли. Ця ділянка була на пагорбі і мала назву Пасовиця.
Чумацький обоз, що рухався цим шляхом, в зв'язку з хворобою одного із чумаків, зупинився в корчмі на постій. Невдовзі чумак все-таки помер. Його похоронили біля корчми і поставили хрест, але в 1970 роках одна людина, яка не обізнана з історичними подіями, проїжджаючи липівськими полями, запримітила цей пам'ятник і наказала зруйнувати його.
Про злиденне життя-буття чумаків було складено і написано багато різних пісень, які битували в народі. Ось одна із них:
Було літо, було літо, та й стала зима

Як не було пригодоньки, та й досі нема.

Занедужав чумаченько, заслаб та й лежить. Жаліється атаману: "Голова болить".

Болять ручки, болять ножки, болить голова,

Бідна ж моя головонька, чужа сторона.

Атамане, атамане, рідний батько мій,

Продай воли, продай воза, сам додому їдь.

А в неділю дуже рано, вдарили у дзвін,

Це по тому чумаченьку, що поїхав в Крим.

ПОРЕФОРМНИЙ ПЕРІОД


В 1861 році була проголошена селянська реформа, яка проводилась в інтересах поміщиків. Значна частина родючих земель відійшла до поміщиків, а також пасовища, общинні ліси, водопої і ін.
Про скасування панщини липівчани не знали, а тому продовжували працювати на пана, довідавшись про це – на роботу не виходили. Розлючений пан зігнав всіх людей на вигін і влаштував сікуцію.
Через декілька років, на тому місці де відбувалась сікуція, Василь Магаляс поставив пам'ятник-хрест. В 1960 роках його було перенесено і поставлено біля церкви.
Важким було життя селян за кріпацтва. Майже весь час вони повинні були працювати на поміщика, а для роботи на своєму клаптику землі їм залишались тільки свята і ніч. В нелюдських умовах жили кріпаки. Поміщики торгували селянами. Маленьку дитину можна було купити за 10-20 копійок, в той час коли собаки поміщиків були значно дорожчими. Поміщиця Салтичиха за найменшу непокору била до смерті своїх кріпаків, обливала кип’ятком, спалювала на голові волосся. Хлопчина липівського поміщика з палицею в руках для розваги наносив побої кріпакам. Селянин-кріпак Федір Леонтійович Волошин, не витримавши знущання, наніс удар йому по голові і хлопчина знепритомнів. Щоб уникнути покарання, Волошин зник, таємно перебрався в Бессарабію і повернувся лише через сім років, після повстання в Комаргороді, де Четвертинського було арештовано.
Таке жахливе становище приводило до повстання, селяни вбивали поміщиків, спалювали їхні садиби. Щоб тримати народ в покорі, царський уряд використовував релігію і тому виділяв великі кошти на будівництво монастирів і церков.
Найбільшими "феодалами" були монастирі, які ґрунтувались на праці залежних від них селян. У ХІУ-ХУІ ст. було 150 тисяч монастирів. Вони захоплювали селянські землі і перетворювали населення в своїх кріпаків. Так, Білозерському монастирю в кінці XV ст. належало 140 сіл, в середині XVI ст. – понад 220, а на початку ХУІІ ст. – понад 620 сіл.
В 1739 році князем Янушем Четвертинським було розпочато будівництво церкви і в с.Липівці. До 1862 року вона мала вигляд костьолу, а в 1862 році була перебудована і змінила свій вигляд. В 1874 році було побудовано новий іконостас коштовністю 1800 крб.

РЕВОЛЮЦІЯ 1905-1907 рр.

Наприкінці XIX століття боротьба трудящих набирала все більшої організованості і політичного характеру. Революційний рух сколихнув великі маси трудящих. Розгортанню політичного руху сприяла ленінська газета "Іскра".
Царизм всіма засобами намагався придушити селянські заворушення. Для цього, в маєтку Баздорова в с.Липівці, перебувала кавалерійська охорона з осетинів. Також в село приїжджала поліція для наведення відповідного порядку, але селяни не підкорялися і дуже часто нападали на поліцію.
В 1905 році в місті Томашполі сталося повстання цукрозаводських робітників, в якому прийняли участь і липівчани. Під час цих подій був убитий наш селянин Пічкур Роман.

СТОЛИПІНСЬКА АГРАРНА РЕФОРМА


9 листопада 1906 року Столипін видав указ про аграрну реформу. За цією реформою царський уряд прагнув створити з куркулів свою соціальну опору на селі, ізолювати селянство від робітничого класу. Тривало класове розшарування селян, зростало безземелля і малоземелля, за рахунок якого зростало куркульство. Царський уряд надавав куркулям позички на купівлю земель. Безземельні селяни змушені були виїжджати на переселення в Сибір, а куркулі, скупивши по дешевій ціні земельні ділянки, все більше багатіли. За 1906-1910 роки на переселення в Красноярський і Усурійський краї виїхали липівчани: Сікал Тимофій, Гармідер Дмитро, Кидаш Онуфрій, Бермес Арсень, Кушнір Олександр, а Пустовіт Максим – у м.Одесу, де влаштувався роботу на одному із заводів.

ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА


В липні місяці 1914 року Німеччина виступила війною на Росію, яка тривала 4 роки. В армію були мобілізовані чоловіки. Для потреб фронту забрано у населення багато коней і возів, не вистачало робочої, сили, не було чим обробляти землю. Все це погіршувало і без того важке становище липівчан.
В селі було 420 дворів з населенням 1145 душ. Наявність землі по території села значилось 2152 га. з них:

в користуванні поміщика - 1400 га

церкви - 80 га

куркулів - 150 га

середняків - 272 га

бідняків - 250 га



На території села був маєток Баздорова. Крім орної землі, в його користуванні було два садки – 4 га, два ліски – 90 га, ставок – 80 га. Ліси, водоймища, пасовища належали общині, але після реформи 1861 року, були загарбані поміщиками. Селянам було заборонено ловити рибу, мочити коноплі. Якщо хтось все-таки посмів намочити коноплі в поміщицькому ставку, він визивав стражників, які заставляли господарок виносити їх на берег, де ті їх рубали шаблями.
До 1917 року населення села вело сільське господарство при трьохпільній сівозміні.
Наявність тягла і засобів виробництва у поміщика: живе тягло-воли, коні.
Сільськогосподарський інвентар: плуги, культиватори, борони, котки, сівалки, косилки та молотарки.
У куркулів були плуги, переважно марки "Сака", сівалки, борони, котки, а у бідняків – примітивний сільськогосподарський інвентар: плуги дерев'яні з залізним наконечником, рало, борони. У більшості середняцьких і бідняцьких господарів ні тягла, ні інвентарю не було.
Більшість населення жила в нестатках, голод примушував йти в найми до пана за мізерну оплату праці.
Основними сільськогосподарськими культурами землеробства були: жито, пшениця, кукурудза, ячмінь, овес, картопля. У поміщика щорічно засівались цукрові буряки, які оброблялись селянами з щоденною платою 40-50 коп.
До 1917 року село було економічно слабо розвинуте, мало було допоміжних промислових підприємств. Лише один млин у користуванні поміщика і дві олійні – дяка Костинчука та середняка Пустовіта Семена.
Основними засобами для прожиття селян було землеробство, і як допоміжним – тваринництво: одна корова і п'ять-десять овець, правда більша частина селян не мали можливості тримати їх.
В ті далекі часи аж до колективізації існувала трьохпільна система обробітку землі. Озимий клин осінню засівали пшеницею, житом. Ярий клин весною - горохом, ячменем, просом, вівсом, гречкою, кукурудзою, картоплею та ін. Паровий клин (толока) в травні-червні орали, а потім висівали озимі культури. Такий спосіб ведення обробітку землі лягав великим тягарем на економічний стан господарів.
За економічними показниками в селі виділялось декілька прошарків господарів: куркулі – Гензела Мартин, Гула Оком, Цюпа Іван, Чубатюк Іван, Майстер Василь, Нікітюк Сафон та інші. В своєму користуванні вони мали кращий родючий земельний наділ розміром до 15 га, середняцькі господарі мали земельний наділ розміром до 5 га, а бідняки, бобилі – господарі – до 2 га найпоганішої землі з глиною, горбами і ярами. Такими бідняками були: Кишеня Явдоким, Голуб Андрій, Сливняк і багато інших. Частина селян не мали зовсім землі, а лише садиби, їх називали городниками. Такими городниками були: Ткачук Тимофій, Бермес Феодосій. Ті, що не мали городу звались халупниками. Це такі як Когут Федір, Чубатюк Гнат.
Земельні ділянки весь час зменшувались: по-перше, щоб покращити своє матеріальне становище бідняки змушені частину землі продати, по-друге, проходив розподіл землі між членами сім'ї, які досягли віку самостійного життя (одружились). Було дуже мало господарів, які б мали хліб до нового.
Куркулі мали тяглову силу, сільськогосподарський реманент, своєчасно обробляли землю, посіви, а тому і збирали дорідні врожаї. Середняки не всі мали тяглову силу і реманент і одержували мізерні врожаї, а бідняки дуже малу частину землі використовували самі, частину віддавали куркулям за половину зібраного врожаю, а частина землі пустувала.
На селі існувала майже суцільна неписьменність. Староста села, стверджуючи будь-які документи, замість власноручного підпису, ставив три хрестики +++. Правда, в селі була школа, але свого приміщення не мала. Навчання проводилось в селянській хаті (зараз на тій садибі проживає Боднар Петро Павлович). Меблів ніяких не було, крім стола. Учні навчались стоячи, а дяк, що їх навчав, сидів на лежанці. Учнів нараховувалось до десяти.
В 1880 роках було збудовано шкільне приміщення. Це була церковнопарафіяльні школа з трьохрічним навчанням при одному вчителеві. Завідуючим школою був піп, який викладав закон божий. В 1904 році було збудовано ще одне шкільне приміщення і школа перейшла на 4-х річне навчання при двох учителях з середньою освітою. Вони одержували заробітну плату з Ямпільської повітової шкільної управи. Щорічно в школі навчалося 70-80 учнів, діти батьків, які проживали в матеріальних нестатках, відсівалися, і тому 4-й клас закінчувало не більше 10 учнів.
На селі в той час однією освіченою людиною був Пивовар Тихон. Він виписував газету "Русское слово". Біля нього часто збиралися селяни, з яким він проводив роботу проти поміщиків, попів та глитаїв. Ця робота проводилась підпільно. І все-таки про це хтось доніс, і в 1903 році він був арештований і відправлений в жандармерію, яка знаходилась в Юрківці. В ті часи на озброєні в жандармерії існувала сікуція. Повертаючись додому через Горишківку, де в той час якраз був ярмарок, Пивовар зупинився, виліз на віз, підняв сорочку і промовив: "Люди добрі, читайте, я везу маніфест від царя!"
Чубатюк Гнат (вулична кличка Патолоха) теж виступав проти поміщиків, а особливо ненавидів попів. Одного разу він попросив томашпільського знайомого єврея, щоб той описав всі ті похабні попівські побори і тайком розвішав по селі. Коли піп дізнався, зізвав усіх письменних і звіряв почерки. В адміністративному порядку Гнат був висланий на Сахалін. Повернувшись з висилки, поселився в своєї родички Лукіянової Явдохи Гаврилівни. Згодом захворів і прийшлось покликати попа, щоб виконати релігійний обряд. Ще не встиг піп переступити поріг, як Чубатюк повернувся до стіни і показав попу на двері.
Лікувальних стаціонарних установ не було, крім одного приватного фельдшера, який надавав допомогу. Битувала велика смертність, особливо серед дітей.
Культурно-освітніх установ не було. Своє дозвілля молодь проводила на вечорницях. Сходились в одну хату і вишивали рушники, сорочки, співали українських народних пісень. Взимку сходились на лід на колесо. В неділю чи в свято хлопці приводили музики, сходилась молодь і танцювали.

РЕВОЛЮЦІЯ 1917 р.


Соціалістична революція 1917 року сколихнула і охопила весь народ Росії, докотилась і до нас. Восени цього ж таки року в Комаргороді, який в той час був волосним центром, керівниками волосної управи був організований мітинг. Після мітингу колона вирушила в Томашпіль через Ульянівку, Липівку і Яршівку. Супроводжував колону народний міліціонер, житель с.Липівки Затула Василь Ілліч. В Томашполі відбувся мітинг присвячений Жовтневій революції. Виступаючі розповідали про скинення царя, що влада тепер належить робітникам і селянам.
На початку 1917 року селяни: Чубатюк Микола Антонович, Гармідер Кирило Якимович, Боднар Петро та ін. самовільно залишили фронт і повернулись в село. Вони розповідали про революційні події в Ленінграді та інших містах, проводили роботу серед населення і боролися за встановлення Радянської влади на селі. Це вселяло людям віру в перемогу революції. Вони теж приступили до реорганізації на селі. Так в 1917 році були створені комітети бідноти. Першим головою комітету став Петро Бондар. В комітет вливалося все більше і більше селян. Вони приймали активну участь в розподілі поміщицьких угідь, інвентарю, майна між бідними селянами. Велику роботу на селі проводили солдати, які залишали фронти і поверталися додому. Вони організовували Ради солдатських депутатів .
Також через село переходили цілі армії, які тимчасово перебували в селі і допомагали у створенні комітету бідноти, віддаючи майже безкоштовно коні, вози.
Активну участь в справі створення Радянської влади на селі брав учитель Рабінчук, який активно виступав проти церкви. Він побив попа, який прийшов до школи читати закон божий.
В кінці лютого 1918 року село окупували австро-німецькі війська. Разом з ними в село повернувся і поміщик Баздоров, він знову повернувся до влади, забравши землю, реманент, худобу. Життя селян стало таким як і раніше. Над ними знущалися, били за найменшу провину, садовили в тюрму.
На Україні було відновлено Центральну раду на чолі з Петлюрою, але в квітні місяці 1918 року, на вимогу німецьких властей, уряд ради було скинуто і правителем України, гетьманом, був проголошений Павло Скоропадський - великий поміщик і царський генерал. Необмежена влада належала військовому командуванню. Окупанти запроваджували військово-польові суди, розстрілювали мирних жителів за найменшу підозру в співчутті Радянській владі. В містах і селах висіли накази німецького командування: "За кожного вбитого або пораненого німецького солдата негайно будуть розстріляні перші зустрічні десять жителів".
В Липівці була розташована австро-угорська військова частина, командування її знаходилось в дворі поміщика.
Однієї неділі, в червні місяці, похабна і сп'яніла зграя куркулів донесла військовому командуванню про те, що в селі є два солдати - більшовики: Каськов Павло і Бермес Федір. Командування виділило наряд озброєних солдат, які в супроводі куркулів переслідували їх. Вони переховувалися в хаті Єфрема Бермеса, але солдати натрапили на слід і оточили хату. Каськов намагався втекти через вікно, але тут же був убитий. Важко поранений був і Бермес Федір.
За часів гетьмана з України до Німеччини було вивезено 15 млн. пудів хліба, 3,5 млн. пудів цукру. З одного лише Томашпільського цукрозаводу було вивезено понад 1200 мішків цукру.
На території Ямпільського повіту діяв партизанський загін на чолі з Ф.Ю.Криворучком, до якого входили робітники і селяни з Томашполя та навколишніх сіл. В партизанських загонах приймали участь липівчани Мельник Іван Сидорович та Матеїшин Іван.

ПЕРІОД ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ

Ішов дальше процес зміцнення Радянської влади на селі, але на перешкоді стояли різні банди: петлюрівці, тютюнники, махновці, денікінці. В 1919 році появилась петлюрівська банда, яка насильно забирала з собою молодих хлопців. Весною 1919 року в село повернулась Червона Армія, але довго не затрималась. Влада весь час переходила з рук в руки (денікінці, петлюрівці, галичанські). Велика частина петлюрівської банди, яка складалась з галичан, перейшла на бік Червоної Армії, і петлюрівці вимушені були залишити село.


В жовтні місяці село окупували денікінські банди. Вони вчинили погром в Томашполі, де був убитий лікар Пасов. Кавалерійська бригада Котовського розгромила банду Денікіна і принесла селам визволення.
Навесні 1920 року війська буржуазної Польщі вчинили збройний напад і окупували Липівку. Вони забирали продукти, коней, а тих, що чинили опір нещадно катували. 17 червня 1920 року загони Червоніє Армії під командуванням Котовського визволили Липівку і тут остаточно була встановлена Радянська влада.
Зразу ж після звільнення села від окупантів було відновлено Ради і утворено комітет незаможного селянства, головою якого був обраний Паль Мойсей Іванович.
Комітет незаможного селянства займався розподілом поміщицької та церковної землі, а також проводив боротьбу з куркульством, для розподілу землі були обрано правління земельної громади в кількості 5 осіб. Головою правління був обраний Красняк Костянтин. Спочатку земля була поділена не рівномірно, а потім була обрана земельна комісія при сільській Раді, яка зробила перерозподіл з розрахунку 0,75-0,80 га на душу. В складі цієї комісії були Когут Іван, Бабин Євдоким та Олійник Блажко.
11 січня 1921 року була створена сільська Рада. Перші вибори в сільську Раду пройшли 16 січня 1921 року. Головою було обрано Бабиного Павла Филимоновича.
Ради і комітети зіграли велику роль у встановленні Радянської влади на селі, вони вели наступ на куркулів у справі розв'язання хлібної проблеми. В 1917 році було створено споживче товариство, але з появою різних банд, прикоротило свою діяльність. В 1921 році було збудовано приміщення під магазин, а в 1922 році було відновлено роботу споживчого товариства.
Ще на зорі Радянської влади, коли на окраїнах нашої неосяжної Батьківщини, ще відлунювали останні постріли громадянської війни, в 1922 році в с.Липівці було створено комсомольську і партійну організації. Це були перші організації Комаргородської волості. За старим адмінподілом Липівка входила до Комаргородської волості, а в 1923 році пройшло районування і Липівка ввійшла до складу Томашпільського району.
Організатором цих організацій був учитель Липівської школи Березовський Нестор Трифонович (житель с.Стіни). В комсомольську організацію вступили 45 юнаків і дівчат: Наволошин Яків Євменович, Шкільнюк Микола Арсенович, Білоус Ольга, Любинецька Ольга, Волошин Григорій Семенович, Диня Григорій Павлович, Пічкур Григорій Опанасович, Дячок Іван Омелянович, Пічкур Григорій Климович, Пічкур Іван Климович, П'яст Павло Франкович, який був секретарем комсомольської організації, а секретарем партійної організації був обраний Боднар Петро Карпович. Невдовзі, за малим складом членів, партійна організація була приєднана до партійної організації Томашпільського цукрозаводу. Першочерговим, невідкладним завданням було питання ліквідації неписьменності серед комсомольців. Ці організації відіграли велику роль в боротьбі з пережитками минулого.
В 1922 році, волосним виконавчим комітетом, був створений комсомольський продовольчий загін, який виїжджав на села волості і надавав допомогу сільським керівникам своєчасно виконувати план хлібозаготівлі для держави.
Комсомольці приймали активну участь в справі роз'яснення серед населення законів Радянської влади, та введення їх в життя. Вони стояли на сторожі Радянської влади і вели боротьбу з класовим ворогом, який намагався задушити молоду радянську владу, а також зазіхав на життя комсомольців.
Влітку 1923 року в селі відбувалося весілля. Сюди зійшлося багато молоді, серед них був і комсомолець Григорій Пічкур. Та незабаром сюди нагрянула ватага п'яних куркулів з метою розправи над комсомольцем. Про цей випадок дізнався секретар комсомольської організації і з гвинтівкою в руках поспішив на допомог. (В ті часи комсомольцям дозволялось мати зброю).
Комсомольці приймали найактивнішу участь в культурному житті села. Вони виступали з промовами на сходах села, організовували гуртки художньої самодіяльності і тому користувались авторитетом .серед населення.
В 1923 році головою комітету незаможного селянства було обрано комсомольця Шкільнюка Миколу Арсеновича, а в 1928 році головою сільської Ради – Наволошина Якова Євменовича.
Велику роль в зміцненні Радянської влади відігравав комітет незаможного селянства, який нейтралізував середняків на базі розкуркулення куркулів, а землі поділив між бідняками. Велику допомогу в цьому надавав і комсомольський осередок.
В зв'язку із зміцненням бідняцьких господарств, на базі розподілу земельних угідь, почало розвиватись землеробство. З'являються перші товариства: бурякове, комітет взаємодопомоги, які сприяли дальшому розвитку землеробства. Поряд з розвитком землеробства на селі відбулась культурна революція. Була організована в 1923 році хата-читальня, при якій працював драматичний і співочий гуртки, керівником яких був Нікітюк Антін Спиридонович та Цюпа Яків Іванович. Селяни почали виписувати газети "Батрацька газета", "Радянське село", "Червоне село" і інші. В 1926 році хата-читальня була переведена в клуб, де було обрано клубну раду, головою ради був Лавро Каплун.
В 1922 році було відібрано в церкви приміщення, в якому жив піп, і цим самим розширено школу, і вже в 1931 році чотирирічна школа переросла в семирічку. В школі працювало 10 учителів. В 1930-31 роках була повністю ліквідована неписьменність. Для цього були створені школи на участках для неписьменних, малописьменних, а також для переростків. В 1935 році була відкрита медична амбулаторія, в якій працював один медпрацівник.
В 1928 році було створено ТОЗ Комінтерн. За рішенням зборів господарі звезли в громадську комору насіння та знаряддя обробітку землі, але це не подобалось куркулям, і вони всіляко старались шкодити цьому. Вони посилали своїх жінок щоб ті підбурювали інших не приймати участі в спільному обробітку землі, а також, щоб розбирали насіння додому. Частина несвідомих жінок піддавалися провокації і приєднувались до куркульської зграї. Одного разу, проходячи греблею, куркулі зустріли голову незаміжнього селянства Шевчука Андрія Семеновича і намагалися зіпхнути його в ставок, але йому вдалося вирватися з їхніх рук.
Найбільш запеклим ворогом був Савишин Данило, в минулому бідняк, який з перших днів Радянської влади, займаючи відповідні посади, наділив собі великий наділ землі і сковзнув у кубло куркулів. В 1944 році його було вислано.
В 1930 році при сільській Раді, яку очолював Пивовар Микола Пилипович, була створена ініціативна група ветеранів колгоспного руку, в ній нараховувалось 17 осіб: Наволошип Яків, Сулиган Василь, Пивовар Микола, Диня Іван, Шевчук Андрій, Боднар Лукія, Нікітюк Євгена Мойсеївна, Білоус Лавро Семенович, Ковальчук Данило Пилипович, П'яст Микола Станіславович, Боднар Томаш Франкович, Боднар Дмитро Остапович, Безверхний Сергій Ник., Шкільнюк Дмитро Арсенович, Волошин Григорій Семенович, Наволошин Василь Євменович.
29 листопада 1930 року відбулись перші організаційні збори ініціативної групи, на яких був утворений колгосп. Ім'я дали йому Леніна. Було обрано правління колгоспу з п'яти осіб: Наволошин Яків Євменович, П'яст Микола Станіславович, Шкільнюк Дмитро Арсенович, Волошин Григорій Семенович, Шевчук Андрій Семенович. Головою було обрано Дмитра Шкільнюка, бухгалтером - Волошина Григорія. Було усуспільнено 33 га землі, на громадську конюшню привели п'ять пар коней, чотири плуги, п'ять пар борін, четверо свиней, здано в комору насіння в кого яке було.
В березні місяці 1931 року до складу правління було обрано ще дві особи: Диню Івана Павловича, – він же і очолив колгосп, і Боднар Лукію. Тривожний то був час. Сільські активісти – ветерани колгоспного руху, роз'яснювали односельцям перевагу колективної праці, переконували їх у вигідності спільного господарювання, їхня агітація зустріла шалений опір. Розповсюджувались плітки, залякування несвідомої частини селян. Куркулі ніяк не здавалися. Вони підпалювали хати активістів (так була підпалена хата голови сільської Ради Пивовара Миколи), знищували коней, продуктивну худобу таємно вирізали, хліб закопували в землю.
За прикладом ініціативної групи колгоспу ім.Леніна в березні місяці 1931 року було створено ще один колгосп ім.Сталіна, головою якого було обрано Цюпу Якова Івановича. Господарство цього колгоспу було розміщене на території садиби куркуля Івасюка Павла, якого в адміністративному порядку було вислано.
Нелегко приходилось робити перші кроки. Землі у бідарів були виснажені, не вистачало інвентарю, тяглової сили, але віра в щасливе майбуття, радість пізнаної колективної праці, надихала і допомагала переборювати труднощі.
В 1931 році в районі була створена МТС. Між колгоспами і МТС був заключний договір про спільний обробіток землі. Це мало велике значення

для підвищення врожайності, збільшення валового збору зерна. Прибув перший трактор "Фордзон", за кермо якого сіли перші трактористи: Наволошин Яків Євменович і Каспров Іван Григорович.


Велику роль у зміцненні колгоспів відіграли політвідділи. Працівники політвідділів приймали активну участь в колгоспному житті, їх можна було бачити всюди: в бригадах і в полі.
В січні 1932 року по рішенню загальних зборів колгоспників імені Леніна та ім.Сталіна пройшло злиття цих колгоспів і був створений один колгосп імені Леніна. Головою колгоспу був обраний Цюпа Яків. В серпні місяці цього ж року за розбазарювання зерна в користь своєї власної наживи були судимі: Цюпа Яків, завгосп – Нікітюк Афанасій Спиридонович, комірник Таран Дмитро Дем'янович, Бараниця Олексій Космович. Головою колгоспу був обраний Наволошин Яків Євменович.
В 1938 році Наволошина Якова було обрано головою сільської Ради, а колгосп очолив Юхим Кулик.
В 1940 році ЦК КІІ(б) України Наволошин був направлений у Молдавію. В 1934 році був створений колгосп "Більшовик" і вже в цьому ж році все населення села стало членами колгоспного виробництва. В 1935 роді колгоспники виростили зернових по 16 цнт. з гектара, а цукрових буряків – по 155 цнт. На передодні війни колгоспники одержували по 3-4 кг зерна на трудодень, добробут колгоспників ставав кращим як в матеріальному, так і в культурному відношенні.

1941 -1945 рр.



22 червня 1941 року фашистська Німеччина, без об'явлення війни, напала на Радянський Союз. З перших днів війни при Липівській сільській Раді з комсомольців, комуністів, активістів села, був створений загін по боротьбі з парашутистами-десантниками. Щоб не залишити фашистам продукти харчування з колгоспу було евакуйовано худобу, а решту роздано колгоспникам. Сільськогосподарське знаряддя було знищено. Всі чоловіки допризнвного віку були призвані до лав Червоної Армії.
19 липня 1941 року село було окуповане румунськими військами. Через кілька днів було обрано старостою села Главацького. Співчуття по відношенню до окупантів було нелояльне. З перших днів окупації в селі довгий час перебувала польова жандармерія.
Колгосп імені Леніна було перейменовано на общину №1, колгосп "Більшовик" – на общину №2. Земля вважалась общинною. Обробіток проводився не якісно, не хватало робочої сили, сільськогосподарського знаряддя праці. Зерно розсівали вручну по неораній землі і тільки присипали сапками. З 1 га збирали по 6 цнт. зерна. Більша частина хліба вивозилась окупантами і лише незначна частка доставалась населенню.
Знаходились такі запроданці, які намагались видати активістів села. Правда, Главацький зауважив, що у нас комуністів немає, всі евакуйовані, а якщо хтось здумає донести, то це може повернутись негативно в бік донощика. Так і сталося. Пшеничний Казімір і поліцай Швачій Михайло склали список активістів села і донесли польовій жандармерії, домовившись вечором провести арешт. Коли вечором Швачій з поліцаями прийшли до Пшеничного, його дома не було. Вони побили його дружину і арештували. Другого дня ранком Пшеничний прийшов на господарство общини і звернувся до Главацького по допомогу, але той відказав: "Що посіяв, те й пожни". Щоб уникнути кари, Пшеничний повісився.
З грудня місяця 1941 року в Ямполі почала діяти підпільна організація, яку очолив комуніст Тонкопій. Цією організацією керував підпільний райком партії. В цю організацію входив і наш земляк учитель Черній Ф.Т.
В Липівці ним була створена невелика підпільна група, куди входили: Шкільнюк - Д.А., Волошин Г.С., Бойко В.М., Нагреба В.Х.
8 червня Чернія Ф.Т. було викликано в райком і дано доручення поїхати в Томашпільський район і вияснити стан справ підпільної роботи. 10 червня 1943 року Черній прибув у Липівку, розповідав про події на фронтах, що Червона Армія наближається до Дніпра. Разом з членами підпільної групи Черній зобов'язав Нагребу Василя очолити сівбу озимини і засіяти якнайбільше поля, бо незабаром прийде наша визволителька - Червона Армія, а потім звернутися в Горишківку до Конверського Євгена, який допоможе вступити в партизанський загін, розташований в Солоному лісі. Командиром цього загону був Редько, комісаром - Дмітров. Але задум не вдався. Однієї ночі в хату Нагреби вдерлися поліцаї і арештували Нагребу і відправили в Томашпільську жандармерію, а звідти – в Румунській концтабір, звідки був звільнений радянськими військами. Воював, загинув у лютому місяці 1945 року при звільненні Будапешта.
Це був останній візит Чернія в Липівку. У серпні 1943 року провокатори видали патріотів. Фашисти арештували 51 чоловіка, в тому числі і Чернія Ф.Т. Всіх їх приговорили до розстрілу, але здійснити вирок окупантам не вдалося. 18 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту вибили фашистів з Ямполя.
В 1943 році Савишин Данило видав жандармерії активістів села Нікітюка Антона, Сулигана Василя, Шкільнюка Дмитра.
В кінці 1943 року і на початку 1944 року через Савчино, Гнатків і Стіну проходили загони партизанів, а окремі партизани-розвідники, появились і в Липівці. Бадеєв Олександр і поліцай Швачій Михайло зустрілись з партизаном, напоїли його і запропонували слідувати в примарію. Відчувши небезпеку, партизан вистрелив і скрився, але його знайшли в Нестерака Павла, жорстоко збили і забрали в примарію. Бадеєв осідлав коня і поспішив в Томашпіль доповісти жандармерії, що ним і поліцаєм Швачійом затримано партизана.
По Томашполі пронеслися чутки, що має приїхати архімандрит і відбудеться богослужіння на пощаді. Високий духовний чин прибув лише увечері. Згодом стало відомо, що той, кого приймали за архімандрита; побув хвилин десять в церкві, хтось до нього підійшов і вони вдвох покинули церкву. А потім знайшли записку про те, що то був командир партизанського загону Іван Калашник, який обіцяв прийти знову. Літнього ранку 1943 року вулицею Томашполя на осідланому коні їхав у формі німецького офіцера вершник з автоматом на грудях і співав пісню:

Утро красит нежным светом Стены древнего Кремля, Просыпается с рассветом Вся советская страна. Москва моя, страна моя, Ты самая любимая...



Дівчинка Будман, зачувши пісню, відкрила вікно і глянула на вулицю, її запримітив вершник і запитав: "Девочка! Есть у вас немцьі? "У нас тільки, румуни".
Майже три роки господарювали фашисти в районі. За цей час народ зазнав неймовірних страждань. В селах району, де до війни колгоспники жили щасливим життям, фашисти сіяли смерть і руїни. Вони розстріляли, замулили, живими закопали в землю понад 165 мирних жителів району. Окупанти заподіяли шкод: народному господарству району: вивезли 240 тракторів, 80 машин, 500 коней, 4000 великої рогатої худоби, всього на суму 615 454 034 крб., в т.ч. із Липівки – 64 корови і 45 штук молодняку, 4 пари коней з возами і багато іншого, всього на суму 18 мли. (в старих цінах) карбованців.
З наближенням фронту Бойком В.М. та Водопійним Г.С. було намічено керівний склад колгоспу і сільської Ради, які дійсно зразу ж після визволення села приступили до відновлення радянської влади на селі і відбудови зруйнованого господарства.
Починаючи з 19 липня 1941 року по 16 березня 1944 року село переживало великі труднощі, недостачу товарів першої необхідності: солі, сірників, мила, гасу.
16 березня 1944 року воїнами 2 Українського фронту, до складу кого входили військові з'єднання 107, 109, 164 танкової бригади і 15-ої мотострілкової бригади, звільнили Липівку від німецьких окупантів. Цим військовим з'єднанням була звільнена і Вапнярка, за що було присвоєно назву Вапнярської.
На другий день після звільнення села було відновлено сільську Раду, яку очолив Бойко В.М., колгосп ім.Леніна очолив Нікітюк Д.І., колгосп "Більшовик" – Спориш Арсень Макарович. Розпочалась боротьба за відбудову народного господарства. Було зроблено ремонт школи. Шкільні меблі були збережені, але була нестача з підручниками, зошитами, учні навчалися з конспектів, писали на клаптиках різного паперу.
Голови колгоспів прикладали максимум зусиль, щоб підняти народне господарство. Колгоспники здавали насіння для посіву, телята, поросята для організації ферм. Вони прагнули обробити якнайбільше землі, але всюди зустрічалися з великими труднощами. Не було тяглової робочої сили, використовувалась в основному особиста худоба – корови, доводилось копати вручну, а насіння, яке дала держава для посіву, жінки на плечах несли з Вапнярки.
Перші роки після війни були маловрожайними, особливо важким був засушливий 1946 рік. Люди вимушені були їздити в Західні області, щоб заміняти будь-якого збіжжя чи картоплі.
Була відновлена робота МТС, яка надавала колгоспам велику допомогу в справі обробітку землі. З кожним роком підвищувалась урожайність, особливо після об'єднання колгоспів.
В 1950 році до колгоспу імені Леніна приєднався колгосп "Більшовик", а пізніше – колгосп "П'ятирічка – в чотири роки". Очолив колгосп Опаренюк Андрій Степанович.
Розпочато ремонт старих приміщень та будівництво нових об'єктів, клуб на 250 місць, в якому розміщена контора колгоспу і бібліотека, воловня, пилярня, збудовано електростанцію, вимощено дорогу твердим покриттям, проведено водопровід на господарство.
В 1959 році по колгоспу зі всієї площі зернових вирощено з кожного гектара в середньому по 16 цнт., а пшениці – по 17,7 цнт., цукрових буряків – по 176,6 цнт.
Село почало частково змінюватись. Почали з'являтися будинки з цегли і блоків, криті жерстю і шифером. Колгосп почав надавати допомогу забудовникам, а по району почав виходити в передові. За хороші показники тов. Опаренюка було нагороджено Орденом Червоного Прапора. Перші кроки головування Опаренюка були інтенсивними, але згодом "зелений змій" збочив його з правильної дороги, на яку вже не зміг стати знову.
З 1959 по 1968 рік на посаді голови колгоспу перебувало 4 особи, але ні один з них (Пічкур В.І., Сідлецький Ф.Й.,Ситник) не зумів навести відповідний порядок і вивести колгосп в передові.





База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка