Wielka utrata




Дата канвертавання30.04.2016
Памер147.09 Kb.
СХІД” № 2 (80) БЕРЕЗЕНЬ-КВІТЕНЬ 2007 р.
УДК 821.162.1 А.Міцкевич7Wielka Utrata: 821.161.2.09:655.41 І.

ББК Ш5(4ПОЛ)44-4А.Міцкевич 4/5+Ч617.3-8І.Франко


ЧИ МІГ АДАМ МІЦКЕВИЧ БУТИ АВТОРОМ ДРАМИ “WIELKA UTRATA”?

Богдан Якимович (Львів, Україна)


Проаналізовано історію контраверсійного видавничого проекту Івана Франка “Wielka utrata”, який побачив світ наприкінці 1913 року накладом видавця. Це викликало неґативну реакцію з боку польських фахівців та журналістів, співчуття з боку української інтеліґенції. Водночас константовано, що ця неординарна публікація недооцінена з боку і польських, і українських істориків та літературознавців, й поготів - з боку українських бібліологів.
Здавалося, на це питання фахові міцкевичознавці відповіли ще в першій половині 1914 р. - видавничий проект Івана Франка, який став чи не найконтраверсійнішим його книжковим виданням, побачив світ напередодні латинського Різдва 1914 р. у Львові, в друкарні „Діла”. А незвичність цієї дивної книжки впадала в очі з першого погляду - на титулі, друкованому, до речі, в два кольори, зазначалось:

Адам Міцкевич. WIELKA UTRATA. Історична драма з 1831-32 рр. з додатком житєпису А. Міцкевича та вибору його поезій у перекладі їх на українську мову видав Др Іван Франко. Львів, 1914. З друкарні „Дїла” Львів, Ринок, ч. 10 (Дім тов. „Просвіта” ), 244 с.

Що сталося з І.Франком? Чому це раптом найбільший тогочасний український письменник та літературознавець видає, та ще й своїм коштом, твір польського поета, недостачі у виданні спадщини якого не було ні в підавстрійській, ні в підросійській частинах історичної Польщі, чи навіть в українській Східній Галичині, зокрема у Львові.

Для поляків, які ніяк не могли забути Франкові його статті „Поет зради” (1897) у віденській газеті „Die Zeit” (в ориґіналі „Ein Dichter des Verrates”), це стало черговим приводом до спалаху антифранківських, ба, навіть антиукраїнських виступів. То ж для чого було І. Франкові знову зачіпати поляків, тим паче що йшлося про їхнього найвизначнішого поета, який у кожній польській родині прирівнюється мало не до святого?

Власне, це далеко не риторичне питання виводить на вельми широку дорогу, що торкається глобальної теми „Іван Франко і Адам Міцкевич”, якою займаються кілька поколінь істориків літератури і яка є невичерпною, як невичерпними є творчість та біографічні моменти з життя велета української культури, яким був і залишається І. Франко.

Серед тих, хто розробляв тему „І. Франко і А. Міцкевич”, з українського боку слід відзначити праці М. Возняка, Г. Вервеса, з польського - дослідника М. Купльовського1. Ця тема стала предметом доповіді професора Гарвардського університету Г. Грабовича на Міжнародному симпозіумі „Іван Франко і світова культура” (Львів, 1976). Означену тему Г. Грабович ділить на чотири підрозділи: 1) оцінка місця А. Міцкевича в українській літературі і культурі; 2) полеміка з А. Міцкевичем (стаття „Поет зради” та ін.); 3) відступ і своєрідне заперечення поле­міки через переклади творів А. Міцкевича та публікацію твору „Wielka utrata”; 4) творче, влас­не, поетичне перетворення спадщини А. Міцкевича. Причому четвертий аспект професор вважає найцікавішим [5, c. 136]. За цією класифікацією, на мою думку, практично вичерпною, основну увагу зосереджу на третьому аспекті питання, однак не можу не торкнутися побіжно й інших.

Більшість дослідників життя і творчості І. Франка основною причиною написання статті „Поет зради” вважали ганебні, системні порушення, аж до національної зневаги, під час так званих “баденівських кривавих виборів” 1897 р. з боку польської верхівки Галичини за підтримки свого репрезентанта у віденському уряді графа Казимира Бадені.

Основну роль у цій справі міг зіграти такий авторитет, як І. Бодуен де Куртене, котрий писав І. Франкові: “Слюсар винен, а коваля повісили. Провинились Бадені і галицька шляхта, за те від Вас досталось Міцкевичу” [2, c. 179]. Сам І. Франко у статті „Русько-польська згода і українсько-польське братання” пише так: “Та власне ті факти, що примусили мене бризнути польській суспільності в очі різким докором, певно мало кому відомі. Найтяжчий, найстрашніший із них, що захопив мене особисто до глибини душі, захопив, як грім, як нагла хвороба, це були криваві вибори 1897 року. Не бувши русином і не живши тоді серед руської суспільності, ніхто не може мати поняття про враження, які робили тодішні події” [3, c. 74].

Мабуть, справді все це було своєрідним каталізатором для І. Франка на якомусь підсвідомому рівні, бо він дуже швидко написав і опублікував у Відні статтю „Поет зради”2. Та, на мою думку, вплив баденівських кривавих виборів на написання статті „Поет зради” все-таки дещо перебільшений.

Усе ж мала рацію, очевидно, Зеновія Франко, коли твердила, що тема зради в поезії А. Міцкевича запала в душу І. Франка давно і що цю думку висловлював ще Ю. Словацький, “який харак­теризував поему А. Міцкевича „Конрад Валленрод” як таку, з появою котрої до „валленро­диму”, як зради, була введена певна методичність”. До таких самих висновків І. Франко дійшов самотужки ще в ранньому віці, і це не давало йому спокою пізніше [11, c. 125].

Не буду детально аналізувати спогади сучасників, насамперед Г. Біґеляйзена, М. Мочульського, що стосується статті “Ein Dichter des Verrates” [1, c. 272; 4, c. 500; 6, c. 503; 9, c. 390] - про це є окреме дослідження, яке буде надруковане у ювілейному збірнику до 70-річчя відомого варшавського україніста Стефана Козака. До речі, там детально аналізуються й причини, які привели до Франкового переконання, нібито придбаний у львівського букініста Гельцля рукопис у червоній оправі - не що інше, як переписана рукою якоїсь Вітвіцької (невідомої з оточення польського wieszcza особи) драма А. Міцкевича. Саме там досліджено практично усі відгуки польської і української еліти, яку шокувала позиція І. Франка, висловлена у вступному слові до книжки [7; 16; 17; 21; 22]. Підкреслю лише, що критику, часом несправедливу і дошкульну, приміром лист Владислава Міцкевича з Парижа, І. Франко сприймав дуже стоїчно.

Зосереджуся тут саме на книгознавчих та джерелознавчих аспектах проблеми і дозволю висловити свої думки щодо авторства цієї контраверсійної драми.


* * *

Жодна книжка І. Франка не видавалась так довго і, мабуть, жодній він не приділяв такої уваги і таких зусиль, як „Wielkiej utracie”. Як свідчать архівні документи, книжку було здано в друкарню НТШ до набору 15 квітня 1910 р. [12, а. 168 зв.]. Постає природне питання, чому її так довго друкували.

Насамперед це було зумовлено тими обставинами, що всі друзі й приятелі І. Франка ста­ралися, як могли, відмовити його від реалізації цього проекту. По-друге, сам набір рукопису був дуже складний - І. Франко дав директорові друкарні НТШ К. Беднарському рукопис у так званій червоній оправі, не переписуючи його і не виправляючи помилок. Можна собі тільки уявити, як важко з ним працювали і друкарі, а далі й сам І. Франко. Видається дуже реальним, що письменник, як свідчить Андрій Дутчак, один з його секретарів під час хвороби, таки міг де­що дописувати до тексту. Але все можна уточнити - в архіві Франка зберігається той сумнозвісний рукопис у червоній оправі [7], і при текстологічнім звірянні ориґіналу з передруком легко встановити внесок І. Франка у поправу тексту твору. Інша річ, чи сама праця вартує того, аби це робити.

Маємо всі підстави твердити, що книжка побачила світ у грудні 1913 р., перед латинським Різдвом. Про це свідчить публікація Яна Парандовського в часописі „Przegląd polityczny, społeczny i literacki” від 22 січня 1914 р. [20], де автор твердить, що книжка з’явилася кілька тижнів перед тим. Він опублікував також відповідь І. Франка, датовану 3 січня 1914 р. на запит Я. Парандовського від 31 грудня 1913 р. - до цього листа ще повернемося нижче. Отже, від часу замовлення книжки і передання рукопису до набору минуло три роки і сім місяців - унікальний показник для характеристики видавничої діяльності І. Франка.

Але найбільше вражає вартість і якість друку. Наклад книжки в тисячу примірників коштував велику суму - 2707 кор. 95 кр. Лише вартість паперу складала 570 кор. [12, а. 168 зв.]. Жоден із видавничих проектів І. Франка не був таким коштовним. Для порівняння наведемо вартість такого розкішного видання Українсько-руської Видавничої Спілки, як антологія „Акорди” (Львів, 1903, упорядкування І. Франка, ілюстрації Ю. Панькевича). Друк „Акордів” накладом у 3100 прим. без вартості паперу коштував 1860 кор.; „Wielkіеj utraty” накладом у 1000 примірників (більше ніж утричі менший) - 2137 кор. 95 кр. Отже, собівартість друку одного примірника „Wielkiej utraty” більше ніж утричі перевищувала собівартість примірника „Акордів”. І це оплачувало не товариство чи видавнича спілка, а сам І. Франко. Цим виданням І. Франко практично зруйнував себе напередодні світової війни і зробив це всупереч спротиву своїх опікунів.

„Wielka utrata” має м’яку обкладинку синього кольору, обрамлену художньою рамкою. Назва книжки і рамка прикраси червоного кольору, тобто і обкладинка, і титульний аркуш друкувалися подвійним прогоном - чорним і червоним кольорами. Розмір книжки 23,2×15 см після обрізу має CLXII+244 сторінки формату великої вісімки. На звороті титулу авторське застереження: “Право передруку драми й перекладу житєпису Міцкевича застерігає собі видавець Др Іван Франко”. Книжка складається з „Переднього слова”, Франкової компілятивної розвідки „Адам Міцкевич”, написаної на основі праці В. Спасовича, взятої з „Энциклопедического словаря Брокгауза и Ефрона” та доповнень з чотиритомника Владислава Міцкевича „Żywot Adama Mickiewicza”, куди як приклади Міцкевичевої поезії ввійшли Фран­кові переклади низки віршів, у т. ч. і знамениті „До матері польки”, вступу до „Пана Тадеуша” та переклад з латинської „Оди на честь Наполеона”. Ця компілятивна розвідка, окрасою якої є Франкові переклади, має таке закінчення: „Писано від 16 серпня до 14 жовтня 1913 року”.

Звертаю увагу: як згадував М. Мочульський і ми зазначали вище - надруковане в книжці „Переднє слово”, датоване 16 серпня 1913 р. (також не включене до 50-томного зібрання творів І. Франка) та давніша передмова, яку читав М. Мочульський 1909 р., абсолютно різні твори.

Cучасну текстологічну експертну оцінку драми „Wielka utrata” я попросив зробити свого колегу, письменника, полоніста за фахом Григорія Чопика. Далі кілька думок, які він виклав у рукописі „Міцкевич чи не - Міцкевич”, що зберігається у моєму архіві [13, c. 1].

По-перше, навіть побіжний аналіз помилок гіпотетичного автора поеми у відтворенні елементів російської мови в репліках персонажів-москалів свідчить, що автор досить поверхово знав російську мову і, очевидно, практично не користувався нею. Ось кілька прикладів на підтвердження цієї тези:

CAR


[…] I takie ciągle ogłaszałem manifesty,

Sypiąc pieniądze, ordery i chresty.

У примітках автор зазначає: “Chrest znaczу krzyż w Rossyi. Wszyscy złodzieje maja krzyże” [8, c. 45]. Принагідно зауважу, що у відтворенні польською графікою це слово повинно було б усе-таки мати форму не chrest, а kriest (порівняй рос. крест). Замість Władymira [8, c. 6] мало б, очевидно, бути Władimira, оскільки Володимир - це по-українському, а не російською; замість Wierowkin [8, c. 57] - Wieriowkin, замість rebionków [8, c. 57] - riebiat або ж dietiej, оскільки подана в тексті поеми форма взагалі не властива російській мові. Wasze błahorodie [8, c. 57] і hosudar [8, c. 57] мали б передаватися як błagorodije i gosudar, оскільки фрикативне h характерне для півден­но­ро­сійських діалектів або української, а не російської літературної мови. Rabiata [8, c. 59] - відповідно riebiata, kaziennym kosztem [8, c. 74] - kazionnym, dwa rebionki [8, c. 80] - dwoje dietiej, chrestyki [8, c. 84] - kriestiki, Polszcza [8, c. 86] - Polsza, dengi [8, c. 90] diengi, katorha [8, c. 183] - katorga, як це слово, зрештою, фіксують польські лексикографічні джерела, а явний українізм hydną [8, c. 169] тобто гідну, як і багато інших помилок, якими рясніє текст і які типологічно характерні радше для українців (!), а не для поляків, взагалі породжує настирливі припущення, що автор „Wielkiej utraty”, мабуть, навіть не поляк, а…українець.

Консультуючись з Г. Чопиком, особливу увагу ми звернули на україномовні вкраплення у тексті драми. Очевидно, це стосується насамперед польської міфотворчості образу Вернигори, який, звичайно, присутній і у „Wielkiej utraсie”. Ось приклад цього:

STARZEC (mowi po rusku )

Dim mij - jasni nebesa,

Chmara - kin, a witry szlak,

Znajesz, Caru, chto to ja

Ja Wernyhora, kozak.

CAR


Precz, kozacze...! Knuty! Knuty!

W rekruty! w rekryty!

STARZEC.

Ja z twоjich knutiw śmijusią

Ja tebe zabiu knutom!

Jak w twe serce podywlu sią,

Stanesz tutki kaminiom.

Ja czrez ciłu Ukrainu

Dobrym ludiam worożyw,

Czerez more perepływ. [8, c. 40-41].


І таких прикладів, до речі, можна навести з багатьох монологів козака Вернигори - дуже добре відчувається, що автор справді знає українську мову набагато краще, ніж російську, до того ж, що підкреслює Г. Чопик - на версифікаційному рівні, характерному для україн­ської поезії періоду романтизму.

Численні помилки в переданні російських вкраплень є ще одним дуже серйозним арґумен­том проти авторства А. Міцкевича. А. Міцкевич народився в маєтку Заося, недалеко від Новго­родка, в історичній Литві, точніше Білорусі, що на той час входила до складу Російської імпе­рії. Навчався в школі в Новгородку та у Віленському університеті, а далі жив у Петербурзі, Одесі, Криму та в Москві, спілкувався там з представниками переважно російськомовної інтелі­ґенції і, очевидно, добре опанував російську мову, враховуючи його філологічний талант і знан­ня багатьох чужих мов. Але української не знав, бо навряд чи міг навчитися її у російськомовній назагал Одесі серед українських селян чи обслуги, яка поповнювалася з провінції і з якою він мало спілкувався. Тобто дуже логічне заперечення, яке звідси випливає - А. Міцкевич не міг би писати вкраплення до „Wielkiej utraty” українською мовою набагато краще, ніж робив би (якби робив) російські, допускаючи чимало помилок. Отже, драму „Wielka utrata” писала людина, яка знала українську мову.

Однак гіпотеза про те, що „Wielką utratę” написав українець, дуже сумнівна. А те, що дехто ви­сував думку, ніби її написав сам І. Франко, заперечив навіть Владислав Міцкевич, твердячи (напівіронічно, здається), що „Іван Франко краще вив’язався б з того завдання” [19].

А тепер про необхідні умови, які могли б стосуватися автора драми.

1) Очевидно, це був учасник польського повстання 1830-1831 рр., патріот, який справді дуже ненавидів гнобителів своєї нації, насамперед російського царя Миколу І („Палкіна”) і його ревного сатрапа генерала Івана Паскевича, “світлішого князя Варшавського”, який потопив у крові польське повстання.

2) Рукопис опинився в Галичині, був у бібліотеці Сембратовичів, отже, автор дра­ми, найімовірніше, був галичанином, а то й людиною, що зналася з українцями.

3) Автор драми, про що ми вже зазначали вище, знав українську мову.

Тому висуваю гіпотезу, що її автором міг бути хтось з галицьких поляків, які брали участь у польському повстанні, потім повернулися в Галичину, а рукопис драми потрапив до митрополичої бібліотеки.

З представників т.зв. польської школи в українській поезії і серед тих, хто брав участь у повстанні 1830-1831 рр., були: Каспер Ценґлевич (1807-1886), Антон Шашкевич (1813-1880) та Томаш-Август Олізаровський (1811-1879). Ці троє повністю відповідають наведеним вище трьом необхідним умовам. Судіть самі: Каспер Ценґлевич народився в м. Городенці, тепер Івано-Франківської області, де поляків було не дуже й багато, навчався в Самбірській гімназії та Львівському університеті, був учасником повстання, після його поразки повернувся в Галичину. Його аґітаційні вірші поширювалися в 30-х роках у численних списках. Був різкий і безкомпромісний. Як стверджують польські дослідники його життєпису В. Т. Віслоцький і З. Горошкевич, “поезія Ценґлевича, і польська, і українська, дуже кепська, але винятково патріотична, кружляла переважно у відписах” [23, s. 71]. Цього неспокійного чоловіка доля ганяла по далеких світах, однак він і після повстання, і перед самою смертю був у Львові, де й помер, а ним, заслуженим патріотом, опікувався польський меценат українського походження В. Дідушицький, звідси, дуже ймовірно, його твори могли потрапити до митрополичої бібліотеки на Святоюрську гору. Саме К. Ценґлевич - а до цієї думки прихиляється відомий дослідник цього періоду, львівський історик Феодосій Стеблій - міг бути найімовірнішим автором „Wielkiej utraty”.

Проте серед “претендентів” на авторство цієї драми не слід відкидати ще двох поляків, які знали українську мову і писали нею літературні твори. Йдеться про Антона Шашкевича, народженого в с. Бічевій Літинського району на Поділлі, учасника польського повстання 1830-1831 рр. (після того жив деякий час у Галичині, згодом повернувся на Поділля), а далі - 1863 р., в якому брав участь разом зі своїми синами. Відтак А. Шашкевич поселився в Галичині, в с. Кунисівці по­близу Городенки, де й закінчив своє життя. У 1830 р. вийшла збірка творів А. Шашкевича зі статтею про нього пера С. Бушчинського (Pieśni Antoniego Szaszkiewicza wraz z jego życiorysem... Kraków, 1890) [10, с. 281; 14, с. 305].

З представників польської школи в українській поезії того періоду учасником повстання 1830-1831 рр. був також народжений на Холмщині Томаш Авґуст Олізаровський (1811-1879), дитинство і юнацькі роки якого минули на Волині, де він навчався у Кременецькому ліцеї. Після поразки повстання Олізаровський теж перебував у Галичині і лише 1836 р. еміґрував до Англії [10, c. 283].

Оскільки рукопис у червоній оправі писано таки жіночою рукою, не можна виключати також авторства невідомої ні українознавству, ні полоністиці поетки з Бердичева, яка писала вірші українською мовою під псевдонімом „Пані М.” - так її називав польський поет-романтик Олександер Гроза (1807-1875), що познайомився з нею саме в Бердичеві 1857 р. [10, c. 288-289].

І все ж, найімовірніше, автором „Wielkiеj utratу” міг бути таки К. Ценґлевич. Пишу - “міг бути”, бо довести це остаточно не можу, однак саме у пошуках імовірного автора цієї контраверсійної драми і полягає джерелознавчий аспект наших студій про цей видавничий проект І. Франка.

Підсумовуючи наше дослідження, можна зробити такі висновки:

- Видання „Wielkiеj utratу” було найдорожчим книжковим видавничим проектом Івана Франка, що його матеріально зруйнував і не дав змоги вирішити ті проблеми, з якими застало його воєнне лихоліття.

- Видаючи „Wielką utratę”, І. Франко підсвідомо ставив собі за мету “заспокоїти” дух Міцкевича, який його переслідував від часу хвороби. Саме так він “повівся” з духом Драго­манова, видавши 1908 р. другий том їхнього листування з відповідним коментарем.

- З поліграфічного боку „Wielkа utratа” - зразок одного з найкращих українських друків першої половини ХХ ст. І хоч ніхто з художників книги не був причетним до її видання, на увагу заслуговує цікаве оформлення обкладинки, титульного аркуша, двоколірний друк цих елементів, а також шмуцтитул додатку, де Франко подав “вибір поезій Адама Міцкевича” (с. 195) та портрет Юліяна Костянтина Ордона (с. 199).

- Заанґажований ідеєю видання „Wielkiej utratу”, І. Франко спромігся під час її підготовки до друку зробити ще кілька власних перекладів творів А. Міцкевича, яких ув іншому випадку могло би й не бути. Вибір поезій Адама Міцкевича (с. 195-244) - добрий зразок Франкового перекладацького мистецтва.

- Текст анонімного польського автора, який так різко сприйняла польська наукова громадськість і, насамперед, син Адама Міцкевича Владислав, є матеріалом передовсім для істо­риків - дослідників польського повстання 1830-1831 рр. Фахівці, які знайдуть тут багато цікавого для відтворення духу тієї епохи, мали би знати про позитиви Франкового видання і використовувати його при потребі.

- Досі недооціненим внеском до українського міцкевичознавства є розлога вступна стаття І. Франка до книжки під заголовком „Адам Міцкевич”, написана як компіляція з дослідження польського письменника та історика літератури Володимира Спасовича, чотиритомової студії Владислава Міцкевича і багатьох вставок самого Франка між цита­тами Спасовича і Міцкевича. Шкода, що „Переднє слово” і ця компілятивна студія І. Франка (може служити прикладом перекладу наукових досліджень з російської і польської мов) опинилися поза межами його зібрання творів у 50 томах.

- Завдяки нездійсненному (і не потрібному нікому) задумові опублікувати у 1915 р. німецькомовний переклад „Wielkiej utraty” ми маємо Франковий німецькомовний переклад „Притчі про захланність”, який чекає на свого видавця - йдеться про Франкову інтерпретацію давньоукраїнської прозової легенди „Притча про гадюку в домі”.

- Не підлягає сумніву, що драма „Wielka utrata” - не є твором пера А. Міцкевича. На мою думку, її автором мав би бути:

а) шляхтич, людина з певною освітою, бо жоден селянин не брався б за таку працю;

б) численні помилки в переданні польськими літерами російських слів свідчать, що автор драми не знав добре російської мови (навпаки, краще знав українську) і міг бути, найімовірніше, народженим або на Правобережній Україні, або в Галичині;

в) судячи зі стилю цих “wiеrszydł-ів”, як іронічно називав драму Владислав Міцкевич, їх автором міг бути відомий польський діяч та учасник подій 1831-1832 рр. Каспер Ценґлевич. Менш імовірний автор - Антон Шашкевич, хоча виключати його, як і автора, що ховається під криптонімом „Пані М.”, не слід.
Якщо мої припущення колись підтвердяться, то можна буде хіба зрадіти, що вдалося розв’язати одну із загадок франкознавства. До речі, досі ніхто із польських чи українських дослідників не висував жодних припущень щодо авторства „Wielkiej utraty”.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Біґеляйзен Г. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст. і прим. М. Гнатюка. - Львів: Каменяр, 1997. - С. 270-272.

2. Вервес Г. Польська література і Україна. - Київ: Рад. письменник, 1985. - 179 с.

3. Возняк М. Іван Франко і баденівські вибори 1897 року // Іван Франко. Статті і матеріали / Львів. держ. ун-т ім. І. Франка. - Львів, 1955. - Зб. 4. - С. 46-74.

4. Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка… . - С. 491-500.

5. Грабович Г. Іван Франко і Адам Міцкевич // Іван Франко і світова культура: Матер. Міжнар. симп. ЮНЕСКО: У 3 кн. / Упоряд. Б. З. Якимович; Редкол.: І. І. Лукінов та ін. - Львів: Наук. думка, 1989. - Т. 1. - С. 135-141.

6. Застирець Й. Зі споминів про блаженної пам’яті д-ра Івана Франка // Спогади про Івана Франка … . - С. 501-505.

7. Інститут літератури ім.. Т. Г. Шевченка НАН України. Відділ рукописів. - Ф. 3. - Од. зб. 3964.

8. Міцкевич А. Wielka utrata. Історична драма з 1831-32 рр. з додатком житєпису А. Міцкевича та вибору його поезій у перекладі їх на українську мову видав Др Іван Франко. - Львів, 1914. - 244 с.

9. Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1856-1916) // Спогади про Івана Франка… . - С. 364-396.

10. Українською музою натхнені: Польські поети, які писали українською мовою. - Київ: Рад. письменник, 1971. - 304 с.

11. Франко З. Передмова [до збірки праць І. Франка „Мозаїка”] // Зеновія Франко (1925-1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. - Львів, 2003. - С. 111-135.

12. Центральний історичний архів України у Львові. - Ф. 309. - Оп. 1. - Од. зб. 614.

13. Чопик Г. Міцкевич чи не - Міцкевич: До питання про авторство поеми „Wielka utrata” // Архів Б. Якимовича. Тека „Wielka utrata” Івана Франка”.

14. Якимович Б., Павчак С. Послідовники „Руської трійці” на Городенківщині // Шашкевичіана. Зб. наук. праць. - Вип. 3-4. - Львів; Вінніпеґ, 2000. - С. 296-307.

15. Franko I. O literaturze polskiej / Wybory dokonał i oprac. M. Kuplowski. - Kraków, 1979. - 303 s.

16. Głos Iwana Franki // Krytyka. Dwutygodnik poświęcony sprawom polityczno-społecznym i literacko-artystycznym / Pod red. W. Feldmana. - Kraków, 1914. - Rok XVI, Kwartal I. - Tom XLI. - S. 135.

17. Kallenbach J. [ Rec. ] // Pamiętnik Literacki. Czasopismo kwartalne, poswięcone historyi i krytyce literatury polskiej. Wydawane przez Towarz. lit. im. Adama Mickiewicza / Pod red. W. Hahna. Rocznik XIII. - We Lwowie, 1914-1915. - S. 93-94.

18. Kuplowski M. Iwan Franko jako krytyk literatury polskіej. - Rzeszów, 1974. - 302 s.

19. Mickiewicz W. [Рецензія на „Wielku utratu”] // Książka. Miesięcznik, poświęcony krytyce i bibliografii polskiej. - Warszawa; Lwów, 1914. - № 1-2 (Styczeń - luty). - S. 58.

20. Parandowski J. Niedorzeczny pomysł Dr. Iwana Franki // Przegląd polityczny, społeczny i literacki. - [Lwów], 1914. - N 17. - 22 stycznia.

21. Twerdochlib S. Nieznany dramat Mickiewicza // Gazeta Wieczorna. - Lwόw, 1913. - № 1661.

22. Wasylewski S. Mickiewicz na wirującym stoliku: Rewelacye d-ra Franki // Gazeta Wieczorna. - Lwόw, 1913. - № 1665.



23. Wisłocki W. T., Horoszkiewicz Z. Cięglewicz (także Cinglewicz i Ciąglewicz) Kasper Melchior Baltazar // Polski Słownik Biograficzny. - Kraków: Nakładem PAU, 1938. - T. 4. - S. 71.



1 М. Купльовському належать, окрім низки літературознавчих статей в часописах „Slavia Orientalis”, „Przegląd Humanistyczny”, „Życie Literackie” та інших, монографія [18] та публікації творів І. Франка [15].

2 На жаль, ця стаття, як і інші засадничі статті, що торкаються українсько-польських взаємин чи інших національних проблем - „Русько-польська згода і українсько-польське братання”, „Польська полеміка”, „Двоязичність чи дволикість” та ін., не потрапили до зібрання творів І. Франка у 50 т.





База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка