У храмовому будівництві Зарічненщини впродовж сторіч сформувалися справді унікальні типи храмів




старонка1/4
Дата канвертавання30.04.2016
Памер0.57 Mb.
  1   2   3   4

Знання нашої минувшини наповнює та збагачує сьогодення, торує шлях у майбуття. Ця істина має утверджуватися в небайдужому ставленні окремої людини та суспільства загалом до матеріальних пам’яток старовини, до їх пізнання, охорони й реставрації, адже охорона та популяризація культурно-мистецької спадщини задекларована як складова частина державної політики нашої держави.

Неповторна єдність ландшафту й архітектури, майстерність багатьох поколінь будівничих, що без честолюбства довершували геніальне творіння природи кількома тактовними штрихами, вражали в усі часи.

У храмовому будівництві Зарічненщини впродовж сторіч сформувалися справді унікальні типи храмів.

Поліські дерев’яні храми північно-поліського типу з дзвіницею на вхідному фасаді як особливий різновид традиційних культових будівель на території регіону існували порівняно недовго (XVIII – І-ша пол. XIX ст. ), утворивши в нашому районі невелику компактну групу культових споруд.

І завдяки цьому архітектурна спадщина нашого краю має надзвичайно велике значення для історії архітектури України.

Найдавнішими архітектурними пам’ятниками в Зарічненському районі, без сумніву, є церкви. Церковні будівлі Свято-Миколаївська церква «Архистратига Михаїла» в с. Вичівка ( 1834 рік), «Різдва Божої Матері» в с. Муравин (1870 рік), «Параскеви-мучениці» в с. Морочно (1815 рік), «Святої Покрови» в с. Новорічиця є віковими носіями тисячолітнього життя поліщуків та цікавими історичними та архітектурними спорудами. Справжньою мистецькою пам’яткою дерев'яної монументальної архітектури є церква «Святого Дмитра Солоунського», що в с. Серники. Вчені припускають, що церква побудована у 1770 році.

Складною була історична доля Зарічненщини. Війни, які не раз, мов лавина, проносилися через її терени, зокрема Перша та Друга світові, безжальний чинник часу, людська недбалість і невігластво стали причинами загибелі або незугарної перебудови значної кількості храмів. Тому відродження духовного життя, відбудова давніх храмів і створення нових не повинна спотворювати вигляду будівель. У зв’язку з цим великої актуальності для наших сучасників і нащадків набуває вивчення та збереження існуючих пам’яток – цих безцінних скарбів людського духу.

Нехай красномовні свідки непростої історичної долі прекрасного Поліського краю пробудять почуття причетності до минувшини свого народу.

Бібліографічний покажчик літератури «Архітектурні пам’ятники Зарічненщини» продовжує серію «Краєзнавство» і присвячується унікальним найдавнішим культурним пам’ятникам, які віками стоять на нашій Зарічненській землі і примножують духовні надбання нашого краю.

Пропонований посібник не є туристичним путівником. Не претендує він і на повний детальний опис усіх храмів Зарічненщини. Посібник ставить за мету показати різноманітність, красу й оригінальність храмових споруд, які існували в нашому регіоні в давнину та збереглися до нашого часу. Тут представлено матеріали, які по-новому розкривають як історію окремих храмів, так і краю в цілому.

За допомогою цього посібника відкриваються створені протягом віків непересічні архітектурні та мистецькі пам’ятки, імена творців яких і донині залишаються невідомі. Знайомить посібник також з майстерністю народних умільців, які доповнювали оздоблення храмів, а також зі штрихами біографії церковних і державних діячів та окремих митців далекого минулого.

Назви храмів подано за церковними канонами.

Зорієнтуватись в термінології допоможе словник, що вміщено в кінці посібника.

Бібліографічний покажчик літератури «Архітектурні пам’ятники Зарічненщини» рекомендований музейним працівникам, краєзнавцям, бібліотечним працівникам, викладачам, студентам, учням загальноосвітніх закладів та всім, хто вболіває за збереження та примноження історико-культурної спадщини України й Зарічненщини зокрема.

ІСТОРІЯ І ОСОБЛИВОСТІ ТИПОЛОГІЇ ЦЕРКОВНОГО БУДІВНИЦТВА НА ПОЛІССІ
У другій половині ХХ – го століття радянська атеїстична машина набрала найбільших обертів у боротьбі із церквою і релігією. Якщо перша хвиля удару безбожницької влади в боротьбі з церквою торкнулась, так би мовити, духу церкви, - її священництва, то маховик запущений у шістдесяті роки, головною мірою змітав з лиця землі багатовікові людські святині – православні храми.

Під гуркотом багатотонних бульдозерів, натягнуті сталевими тросами, востаннє волаючи до неба, падали наші церкви до долу, а з ними і віковічне свідчення про багатостраждальну історію православ’я на Поліссі. Скільки таких храмів, мистецьких шедеврів, простих зодчих цього світу було стерто з лиця землі, не злічити! Накінець знущань комуністичного молоха над церквою, на Південній Пінщині (Зарічненський район, Рівненської області), уціліли і жили повноцінним церковним життям чотири церкви: Свято – Михайлівська - села Вичівка, Дмитрівська - села Серники, Різдво – Богородична - села Муравин (передмістя смт. Зарічне) та Параскеви – мучениці села Морочне. У селах Новорічиця, Іванчиці, Кухотська Воля, церкви були пограбовані і перетворені під світські заклади. А у Нобелі кам’яна церква на височенній горі, що омивається з трьох боків водою озера Нобель, була спалена, і лише руїни кам’яних стін нагадували про минулу велич найбільшого храму Південної Пінщини.

Дерев’яні храми Дібрівська, Борового, Перекалля, Річиці, Привітівки, смт. Зарічного, Старих Коней, Ненькович, Локниці, Кутина, Кухча, Храпина, як тисячі інших таких святинь, розділили свою долю і навіки згинули з очей людей.

Засновниками і фундаторами перших православних храмів на Пінськім Поліссі були православні пінські князі. На їхні кошти, руками і розумом місцевих будівничих і споруджувались дерев’яні церкви.

Найдоступнішим будівельним матеріалом на Поліссі було і є дерево. Ще до сьогоднішнього дня збудована дерев’яна споруда не тільки несе затишок і комфорт, але і відображає багатовіковий колорит архаїчного будівництва на Поліссі. Не було у тому біди, що такі споруди не довговічні, на заміну їм неодмінно поставали інші, і так без кінця, аж до сьогоднішнього часу, коли на зміну дереву прийшли цегла, камінь, бетон і інші сучасні будівельні матеріали.

Тому всі церкви збудовані на нинішній Зарічненщині, що постали до ХХ–го століття були дерев’яні. І напевно кожна з них, несла у собі ті архітектурні особливості, ознаки, що отримали свій початок від дня будівництва найпершої із її попередниць.

Характерною ознакою дерев’яних храмів на Поліссі, незалежно від їх планувального та об’ємно-просторового рішення, є обов’язкове використання квадратного або прямокутного зрубу, прикритого традиційним рубленим верхом найпростішої форми. Особливості будівництва храмів Південної Пінщини ті ж самі квадратні або прямокутні зруби, але перекриті двосхилим верхом, подібно простій хаті. Цікаво, що деякі дослідники, за аналогією з народним житлом, називають церкви хатніми. Такі храми локалізуються в основному у Верхів’ях Припяті, примикаючи до зон поширення цих будівель у Білорусі та Польщі. Це ще один раз нам підказує на окремість і відсторонення церкви на Поліссі, від історії церкви на Волині або ж і всієї України, як релікту малодослідженого і майже не впровадженого в комплекс історії православної церкви, нашою церковно історичною наукою.

Особливості локалізації безверхих (хатніх) храмів на території Українського Полісся, а також певна автономність їхнього розвитку стосовно решти традиційних культових будівель регіону, дозволили сучасним науковцям кваліфікувати такі будівлі, як храми північно – поліського типу.

Водночас за концепцією, яку умовно можна назвати етнографічною, існує пояснення виняткової художньо – стильової автономності хатніх храмів Полісся. Формування будівель цього типу відбувалось невдовзі після прийняття Берестейської унії 1596 року, і проходило під гаслом первісної єдності західної та східної гілок християнства. Цілком природно, що саме в архітектурі нечисленних поліських храмів початку ХVІІ ст. слід шукати прояви готики у традиційному культовому будівництві регіону, адже цей стилістичний напрямок дійсно можна назвати своєрідним художнім «еквівалентом» католицизму в Україні. Показово, що наприкінці ХVІІІ і, особливо, на початку ХІХ ст. ці будівлі «с целью придания истинно православного вида» стали об’єктами найбільш руйнівних «реконструкцій». Таким чином, походження безверхих храмів північно – поліського типу прямо ототожнює їх лише з конфесійною течією, вириваючи з контексту такої цілісної архітектурно – будівельної системи як традиційне культове будівництво.

Мабуть найпершу спробу виділити уніатські храми як особливу типологічну групу сакральних будівель на території Поприп’ятського Полісся зробив польський історик традиційного дерев’яного будівництва Зігмунд Гльогер. Для нас важливим є те, що у досить розмаїтій палітрі наведених Глюгером зразків уніатських церков помітно виділяється досить цілісна група безверхих храмів, яку вчений розглядає як особливі культові будівлі литовської Русі, ( в сучасному розумінні Українсько – Білоруського, або Поприп’ятського Полісся). Така важлива роль, яку назвав вчений, подібним спорудам у процесі формування архітектури уніатських храмів, проявилась в його висновку про цілковиту відсутність «банястих візантизмів» на території досліджуваного регіону.

Незважаючи на певну тенденційність і навіть помилковість зазначеного висновку для всієї маси церковних будівель, теза Гльогера заслуговує на увагу тим, що на крайній півночі Українського Полісся, а це райони Волинської області і Зарічненський район Рівненщини, в зоні, яка нині безпосередньо межує з Білоруссю, дійсно зафіксовано досить багато безверхих дерев’яних церков. Складність використання цієї групи споруд для вивчення процесу виникнення особливого уніатського типу храмів на Поліссі полягає в тому, що переважна більшість цих будівель була зведена порівняно пізно ( у ХVІІІ – ХІХ ст. ), а більш ранні ( кінець ХVІ – початок ХVІІ ст.) зразки культових споруд у цій частині регіону зазнали досить значних змін внаслідок численних перебудов кінця ХVІІІ – І-ї половини ХІХ ст.

Саме до цієї пізнішої групи збудованих храмів і належать церковні споруди досліджуваного нами регіону. Картина типологічного розмаїття найбільше ранніх будівель північно – поліської групи була б не повною без згадки про тризрубні та двозрубні дахасті храми, які вважаються найбільш близькими за своєю архітектурою до інших історичних типів традиційного культового будівництва Полісся і всієї України. Найбільш ранній із зафіксованих у цій частині храмів північно – поліського типу складався із трьох послідовно розташованих зі сходу на захід, і однакових за висотою, зрубів вівтаря, нави та бабинця, перекритих двосхилим каркасним дахом з невеликими маківками на гребені. Безперечна спорідненість таких споруд з іншими типами традиційних будівель Українського Полісся ( включаючи житлові та господарські споруди ) дозволяє розглядати дво – тризрубні храми, як найбільш давній за походженням різновид будівель північно – поліського типу. Але водночас ці храми відрізняються великою кількістю характерних стилістичних ознак західноєвропейського культового зодчества. Щодо цього важливо відзначити, що в архітектурі поліських дерев’яних церков північно – поліського типу, «західні впливи» простежуються ще навіть у першій половині ХІХ ст. Це ми побачимо докладніше розглядаючи кожну будівлю окремо.

Іншою особливістю храмового будівництва у цьому регіоні є окреме будівництво дзвіниць, котрі не вписуються до архітектурного храмового стилю і відчужені від цілісності культової споруди. Дзвіниця при церкві, це не тільки місце розміщення церковних дзвонів, це й місце моделювання церковних каплиць. Прямокутні у плані зрубу, дво- або ж триярусні, під чотирисхилим дахом вони скоріш нагадують каплицю – молельню, ніж споруду для практичного застосування дзвонів. Поява цих каплиць – дзвіниць в архітектурному комплексі храму відбувалась або ж одночасно із будівництвом самого храму, або ж дещо пізніше. Не виключено, що дзвіниці будувались й раніше ніж храм, як місця, де люди до появи храму могли звершувати церковні відправи. Іншою особливістю будови дзвіниць є відображення ними архаїчності прадавніх поліських будівель.

На думку київського архітектора Сергія Верговського, однією із типологій сакральних будівель Поприп’ятського Полісся є «королівські» храми. Це коли чотирисхилий дах церкви опирається на центральний стовп – «король», що є прообразом найдавніших людських жител – куренів, поширених в архаїчний період прадавньої історії по всьому Поліссі. На Зарічненщині таких храмів немає, а ось дзвіниці біля церков збереглися. На думку Верговського, прадавні храми Полісся усі були «королівські», і розпочинались вони із шатрової каплиці, котра опиралась на центральний паль – «король». Слідуючи цьому припущенню можна зробити висновок, що збережені тут дзвіниці і є спадкоємцями тих самих шатрових каплиць, котрі передували пізнішим ідеологічно залежним типам храмових будівель. Напевно їх наявність і є для наших сучасників відголосом самобутності поліської дерев’яної архітектури, що бере свій початок ще із дохристиянських ранньорелігійних часів. І якщо храмова перебудова залежала від віяння конфесійної приналежності, то на дзвіниці, і деякою мірою каплиці що розміщувалися на кладовищах, віяння «церковної ідеології» поширене не було, і завдяки цьому ми уявно можемо заглянути у більш ранні часи християнства на Поліссі, наприкінці цього сакрального будівництва.

Розглядаючи типологію і особливості церковного будівництва Півдня Пінського Полісся, можна зробити невелике заключення. По – перше повна відсутність в регіоні доунійних, характерно наближених до народних обрисів, церковних будівель. За винятком кількох збережених дзвіниць. По–друге – відображення хатнього типу церков із елементами західного стилю, періоду пізньоунійних років, що не зазнавали перебудови в час підпорядкування православ’я на Поліссі російській церкві. По–третє – дво-тризрубні дахасті храми з елементами ідеологічного впливу як греко – католицької так і російської церкви. Відмітимо відсутність сакральних будівель з інших будівельних матеріалів крім дерева. За винятком церкви Преображення Господнього, села Нобель, котра втім побудована в першій половині ХХ-го століття. Ці типологічні залежності деякою мірою наводять на думку про локальність і відмежування півдня Пінщини від інших сакрально – будівельних регіонів Полісся.

Втім, архітектурні особливості кожної церкви слід розглянути окремо, опираючись і на історію її будівництва і на вищезазначену типологію церковної архітектури.


П. Дубінець, священник, краєзнавець


І. СВЯТО – МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА
«АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА»
(1834р.), с. Вичівка




СВЯТО-МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА
Православні церкви району в минулому

Свято-Михайлівська церква побудована в 1837 році на кошти поміщика А.Скирмунта. Пофарбована вона була, як і дзвіниця, в білий колір. Церковні служителі – священик і псаломщик – отримували у рік від казни 600 злотих. За церквою значилось землі 113 десятин 32 квадратних сажні, дохід від котрої направлявся на утримання церкви. В бібліотеці храму є церковні і єпархіальні відомості за кілька років та багато інших книг. Настоятель церкви – Ніколай Дилевський, псаломщик – Іван Юрашкевич. До приходу належало село Вичівка, де проживало чоловіків – 1047, жінок – 1100, з них євреїв було: чоловіків – 32, жінок – 29; католиків: чоловіків – 36, жінок – 70.



За кліровими відомостями 1931 року, підготував

Павло Дубінець.

Полісся. – 2007. -№4/ 2 лютого




СВЯТО – МИХАЙЛІВСЬКА ЦЕРКВА

«АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА»
(1837р.), с. Вичівка

Тенденція до дедалі більшого композиційного та пластичного ускладнення у зразках готичної схеми храмі з дзвіницею над бабинцем у будівлях хатнього типу знайшла своє найбільш яскраве відображення у одному з найпізніших зразків зазначеної групи будівель – Михайлівській церкві 1837 р. у Вичівці на Рівненщині, архітектура якої значною мірою копіює деякі художньо-стильові принципи та прийоми класицистичного стилю.

Завада В.Т. Дерев’яні храми Полісся . –К.:Техніка,2004. –с.132 - 135.

ЦЕРКВА АРХАНГЕЛА МИХАЇЛА
(1837р.), с. Вичівка
Село Вичівка – одне із старовинних сіл Полісся, яке розташоване серед лісів на шляху від Зарічного в Дубровицю. Воно вперше згадується в документальних матеріалах за 1553 рік. Так в центральному Державному Історичному Архіві Білорусі є опис – інвентар поміщицького володіння села Вичівка за 1845 рік. Село належало тоді поміщику Генріху Скіриунту. В цьому інвентарі записані всі кріпосні селяни з описом їхнього майна. Всього нараховувалось 87 дворів з населенням 713 чоловік. Поміщику Скірмунту належало в Вичівці 21795 десятин землі. Один із Скірмунтів - Азан Скірмунт на свої кошти побудував у Вичівці в 1837 році православну церкву, яка збереглась до наших часів. Характерною відмінністю цієї церкви від традиційних православних храмів, є те, що вівтарем вона розміщена на захід. Дивлячись на рік будівництва, можна зробити припущення, що поміщик волаючи догодити російському самодержавцю, добровільно будує церкву своїм кріпосним, але до того не відходить від західного стилю, будучи ревним католиком. Цікаво, що в селі на той час діяв католицький костел і нинішня церква ніяким чином не могла ним бути. Втім російська церква разом із своєю верхівкою, не зважила на не канонічність такої будівлі, а прийняла її як важливу необхідність свого існування на Поліссі. Про будівництво і діяльність храмів у більш ранній період в Вичівці не збереглось ніяких ні архівних, ні усних народних переказів.

Розглядаючи архітектурно – композиційну будову храму, робимо слідуючий опис : Михайлівська церква села Вичівка розташована у північній частині села. Збудована із дерева, вертикально обшальована дошками і пофарбована в синій колір. Приміщення являє собою прямокутний зруб, який у частині біля вівтаря плавно переходить у шестигранне заокруглення. З кожної сторони має по три вікна, два із яких - у центральній наві, по одному у вівтарі, бабинець відсутній, але вхідну частину (східну) на всю ширину будівлі оперізує ганок із шістьма масивними колонами підпорами, по три із півночі і півдня від центральних вхідних дверей. На колони опирається продовження двосхилого даху, який у вівтарній частині заокруглений і увінчаний двома глухими куполами над вхідною і вівтарною частинами. Дах над колонами закінчується трьохкутним, у верхній частині дещо зрізаним фронтоном. Піддашшя, в яке опираються колони, декоративно вирізьблене прямокутними вставками із написом на слов’янській мові: «СВЯТ, СВЯТ, СВЯТ».

Глухі куполи на даху церкви розміщені на восьмиграннику, вертикально замальованому, який через карнизне обрамлення переходить в цибулину, увінчану хрестами. Вівтарний купол приблизно на 2/3 менший від вхідного. На вхідному із усіх чотирьох сторін виокремлені рамочки, що нагадують про місця вікон на ньому.

Церква стоїть на фундаменті, що був підлитий у пізніші часи, а спершу вона, як і скрізь прийнято на Поліссі, була поставлена на дубові палі. Вікна розташовані в один ярус приблизно у трьох метрах від фундаменту.

Цікаво, що офіційний опис Вичівської церкви у праці Архімандрита Ніколая «Описания церквей и приходов Минской єпархии. Пинский уезд 1878 года» подає слідуючі відомості про будівлю церкви: «Зданием церковь деревянная в виде корабля с двумя глухими куполами и гонтовой крышею. Стены окрашены желтою масляною краскою, а крыша красною. Внутренняя площадь вместимости церкви с алтарем заключает в себя окно 30 квадр. саженей. Потолок выслан досками; стены выбелены мелом, пол в алтаре деревянный, а в церкви каменный; сопея возвышена на две ступени, клиросы отдельно от нее. Одноярусный иконостас окрашен в белый цвет, нового устройства с золочеными карнизами и рамами; в нем семь икон новейшего письма…»

Те, що церква згадується як корабельна, можна віднести до офіційної трактовки забудови православних церков - корабельні, хрестовидні, апсидні, округлені і т. д. в іншому розумінні Вичівська церква являє собою двохзрубну під двосхилим дахом церкву, характерну типології Поприп’ятського Полісся, причому із явно вираженим прозахідним експозиційно – стильовим манером зведення. Згадаймо, на захід вівтарем, колони при вході, трисхилий без куполів дах. Щодо закритих куполів, особливо того, що над входом, то вони не призначалися для застосування як дзвіниці, оскільки у 20 метрах на схід від церкви біля церковної огорожі збудовано окрему дзвіницю. Приміщенням вона прямокутна, двох ярусна, під чотиросхилим дахом. Перший ярус служить як прохід на церковний двір і відокремлений від другого, який власне і є дзвіницею, видовженим балочним перекриттям, яке із зовні обрамлене під карниз – дах, із-за чого стіни нижнього ярусу захищені від впливу атмосферних опадів. Вікна розміщені тільки з двох боків, але це через пізніший ремонт дзвіниці. Дзвіниця Вичівської церкви більше нагадує ранньо – християнську каплицю – церкву на Поліссі. Мотивовано це невеликими розмірами споруди, що зведена у четвертий замок вертикально із основних колод. Хоча може бути і протиріччя цій теорії через відсутність укріплень на кутах будівлі, як доводить архітектор С. Верговський, уособлюючи прадавній стиль будівництва культових споруд саме із опор на пасі-сошна, із котрих пізніше постав стовп – «король» як центр всесвіту у символіці релігійних об’єктів. Подібну дзвіницю, але у три яруси можна побачити біля церкви Різдва – Богородиці села Вістров Пінського району Білорусі. А це у 20 кілометрах на північний захід від Вичівки.

Дзвіниця і церква в Вичівці покриті бляхою, що є віянням нових часів, до того ж криті вони були ґонтовим дахом, що являла собою стругані у 1,5 - 2 см товщиною соснові дошки, припасовані із низу до верху в наклад, по яких і стікала вода з даху.

Архітектурний ансамбль Михайлівської церкви являє собою останній стильовий напрямок церковного будівництва навіяного пізньоунійними роками. Будівництво церков пізніших часів вже комплектувалось згідно із канонічними приписами російської церкви. В контексті розглянутого церковного ансамблю напрошується два висновки про стиль і тип його забудови. Перший – близькість до побутово – хатнього поліського вираження у архітектурі, що типово для цього краю. По – друге, вагоме значення мав вплив головного фундатора будівництва поміщика Адрана Скірмунта, який не зрадив прозахідній католицькій традиції.



П. Дубінець - священник, краєзнавець

ІІ. ЦЕРКВА
«РІЗДВА БОЖОЇ МАТЕРІ»
(1760р.), с. Муравин (смт. Зарічне)
.

ЦЕРКВА

«РІЗДВА БОЖОЇ МАТЕРІ»

(1760р.), с. Муравин

Принципову схему Іванчицького храму повторила ще одна архітектурна пам’ятка XVIII ст. на території Рівненщини – церква Різдва Богородиці 1760р., розташована у передмісті Муравин вищезгаданого поліського містечка Зарічного. Найголовніша відмінність цієї будівлі від будівлі Іваницького храму полягає у деякому ускладнені її об’ємно-просторового та декоративно-пластичного рішення, пов’язаною з більш пізньою датою будівництва храму. Це проявилося у певному збільшенні загальних розмірів будівлі, влаштуванням пластичної гранчастої апсиди замість квадратної в Іванчицькому храмі, появі двох симетрично розташованих об’ємів на південь та на північ від апсиди, а також ускладненні окремих елементів зовнішнього та внутрішнього декору.

Завада В.Т. Дерев’яні

храми Полісся . –К.:

Техніка, 2004. – с.132-135.


ХРАМ РІЗДВА БОЖОЇ МАТЕРІ
Село Муравин розташоване в південній частині селища Зарічне. До середини ХХ-го століття це було окреме поселення, але з перенесенням із Морочного в Погост Зарічний районного центру, весною 1946 року, останній був перейменований в Зарічне. Місцевість між ним і Муравином стала швидко забудовуватись, та та,к що невдовзі в адміністративно – господарському плані села Муравин не стало, а все поселення, де розкинувся райцентр, стало називатись селищем Зарічне. Проте в людській історії і побутовому вжитку ця частина Зарічного називається по-колишньому – Муравином. Докладних історичних даних про нього нажаль немає. Втім, люди заселили цю мальовничу місцевість понад річкою Стир ще в період раннього середньовіччя. Найдавніша писемна згадка відноситься до 1495 року. Записана вона в книзі «Ревизия пущ и переходов звериных в бывшем Великом Княжестве Литовском, с присовокуплением грамот и привелегий на входы в пущи и на земли. Составлена старостой Мемботовським Григорием Богдановичем Воловичем в 1599 году». Свою назву село отримало від слова «Мурава» - лугова трава. Такої трави дуже багато в заплавах ріки Стир, що цілком відповідає історичному найменуванню поселення, яке й розкинулось на березі цієї річки.

В середині ХVІІІ століття село належало Пінським римо – католицьким ченцям Домініканського ордену. Вони збудували в 1760 році нинішню Різдво Богородичну церкву. Спочатку як костел, але із поширенням впливу російської церкви на Поліссі. ХІХ століття для християн західного віросповідання в Російській імперії було століттям випробувань і зменшення свого впливу під тиском православної церкви. Зменшення цього впливу відбулось в «добровільному» і примусовому переході вірних в «православіє», запровадженні нових обрядів та церковних правил. А останні заключали в собі і домінування уніатських і римо – католицьких храмів під православні. І хоча процес цей відбувався не одноразово і швидкоплинно, проте мав вагоме значення в літописному житті будь-якої парафії. Те ж ми бачимо і з храму в Муравині, який в 1877 році зазнав капітального ремонту і можна тільки здогадуватись , в чому цей ремонт заключався!

Однак первинну цілісність архітектурно – композиційного стилю і типологію, храм зберіг й до цього часу. У своєму плані храм відноситься до хатніх храмів Поприп’ятського Полісся. І належить він до групи будівель північно – поліського типу з дзвіницею на західному фасаді. Група таких храмів сформувалась саме в цьому куточку Полісся. Це явище є локальним для Пінського Полісся, адже в прилеглих районах Білорусі, також помічено наявність таких храмів. На думку дослідника культових будівель Полісся В. Завари – «навіть першого погляду на згадану групу хатніх храмів буде достатньо, щоб кваліфікувати їх як своєрідне заломлення в архітектурі будівель північно – поліського типу дерев’яних будівельних храмів з дзвіницею над бабинцем, що можна пов’язати з готизмами у традиційному культовому будівництві Українського Полісся».

Композиційну основу храму складають два послідовно розташовані із заходу на схід зруби нави та апсиди відповідно прямокутної видовженої та пластично гранчастої форми. Наявність вздовж периметру храму парних стовпів – опор «лисиць», для зміцнення стін будівлі, дозволяє підтверджувати давність зведення цього храму. Цікаво, що подібний до тонкощів, але менших розмірів храм збудований в іншому передмісті Зарічного – селі Іванчині. Але із–за простоти елементів зовнішнього та внутрішнього декору, окремими дослідниками він вважається старішим за храм у Муравині, де бачимо два симетричні об’єми на південь і північ від абсиди, а також ускладнені елементи зовнішнього та внутрішнього декору.

Поліські дерев’яні храми північно – поліського типу з дзвіницею на вхідному фасаді як особливий різновид традиційних культових будівель на території регіону існували порівняно недавно (ХVІІІ – 1-ша половина ХІХ ст.), але створили вони компактну групу, до якої можна віднести описану вище Михайлівську церкву села Вичівка, а також зруйновані у роки безбожницької влади церкви у селах Неньковичі, Кухче та Привітівка.

У нинішній час будівля Різдво – Богородичної церкви села Муравин є найстарішою сакральною спорудою Півдня Пінщини, і напевно найстарішою із усіх споруд регіону, докладні відомості про рік будівництва якої збереглися в різних історичних та церковних документах. Попри церковно ідеологічну та конфесійну залежність, наявність цього храму та подібних до нього в інших селах Полісся, свідчать про стильовий різновид, та архітектурну різноманітність поліських майстрів, котрі із побудовою перших подібних храмів удосконалювали довершеність цієї стилістики в спорудженні наступних. А компактну локалізацію подібних храмів, можна сміливо віднести до своєрідного комплексу церковних будівель, що можуть служити відображенням, або ж такою собі візитною карткою унікальності храмового будівництва цього куточка Полісся.


  1   2   3   4


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка