Таємниця святого арсенія




старонка1/14
Дата канвертавання30.04.2016
Памер1.98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14
Іван Корсак
ТАЄМНИЦЯ СВЯТОГО АРСЕНІЯ
Роман-есей

УДК 821.161.2

ББК 84.4 УКР 6

К 69


Корсак І. Ф. Таємниця святого Арсенія: Роман-есей. – Луцьк:

ПВД «Твердиня», 2008. – 160 с.; іл. – (Сер. «Пантеон»).


Головний персонаж нової книжки знаного українського літератора з

Волині, лауреата премії ім. В. Чорновола Івана Корсака Арсеній Мацієвич

(1697–1772) – представник другої хвилі генерації українських просвітителів

у Росії. Син священика з волинської шляхти. Останній із супротивників

церковних реформ Петра I. Член найсвятішого Синоду. Митрополит

Ростовський упродовж 20-ти років (для Ростова це «найсвітліша доба

в його історії»). Великий проповідник: залишив 217 проповідей. Завзято

обороняв права Церкви від втручання державної влади.


Тривала боротьба закінчилась позбавленням сану і довічним

ув’язненням.


Сім днів судили митрополита «за превратныя и возмутительныя

толкования Св. Писания и за посягательсто на спокойствие подданых».

Після першого судилища Катерина II відправила його простим ченцем в

монастир під Архангельськом. Вдруге віддали під суд вже як політичного

злочинця («достойный истязания и лишения жизни») – і та ж цариця наказала

замурувати його в казематах Ревельської фортеці.


В оформленні обкладинки використано мапу Південної частини Росії,

в просторіччі Московщини, Ісаака Масси, 1641 рік


(под. за вид.: Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна

на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVІІ ст. –

К.: ДНВП «Картографія», 2006. – С. 182–183.)
Серія «Пантеон»
Заснована 2006 року
ISBN 978-966-2115-52-9 © Корсак І. Ф., 2008

ISBN 978-966-8770-55-5 (серія) © ПВД «Твердиня», 2008


3

Портрети давніх



і недавніх Іродів

«Хвороба Ірода все погіршувалася, бо Господь Бог карав

його за всі його беззаконня. То був повільний вогонь,

помітний не так зовні, як шаленів в середині його тіла. До

цього ще виникло шалене й незбориме бажання відірвати

від себе якусь частину тіла. Божі люди, які знали причину

таких явищ, говорили, що Вічний карає царя за його великі

беззаконня. Жовч так налаштовувала його проти всіх,

що він перед самою смертю вигадав таку страшну справу:

коли за його наказом з’явилися звідусіль найвпливовіші

юдеї, цар, однаково ненависний як невинними, так і винними,

наказав усіх їх замкнути на іподромі. Щойно Іродова

сестра Соломія та її чоловік дізнаються про його смерть,

хай вони накажуть війську вистріляти всіх ув’язнених на

іподромі людей. Таки чином, народ вшанує його, Ірода, щирим

горем. І ще він наказав умертвити з кожного будинку

по одній людині, незалежно від того, чи ці особи зробили

щось незаконне, чи були звинувачені в якомусь злочині»

(Иосиф Флавий. Иудейские древности. Иудейская война.
– М., СПб.: ЭКСМО, МИДГАРД, 2007. – С. 730–731).

Таке написав про «свого» царя Ірода Великого правовірний

єврей і мислитель Йосип Флавій у своїй капітальній

праці «Юдейські старожитності» в І столітті нової ери.

Осягнувши злочинний характер тодішнього суспільства,

від малого до великого, зраду ним Бога, Який вибрав був

це суспільство і цей народ для вияву Своєї могутності,
– Йосип Флавій волів за краще перейти на бік язичницької

Римської імперії, ніж залишатися серед начебто богообраного

свого народу, що потонув до самого дна в гріхах і

беззаконні. Втім, краще за Флавія описує лицемірство того

часу Священне Писання – усі Книги Нового Заповіту, від

чотирьох Євангелій починаючи й апостольськими посланнями

кінчаючи. Флавій у своїх книгах просто підтверджує,

на матеріалах світської історії, те, що описане Божественним

Словом у Біблії.

Страшна кончина багатократного людиновбивці, юдейського

царя Ірода багато в чому нагадує кончини московитських

і петербурзьких царів, з яких рідко хто помирав

44

своєю, а тим більше, християнською смертю – адже «християнського



життя нашого, безболісного, бездоганного, спокійного,

– і доброї відповіді на Страшному Суді Христовім

просімо» (з Благальної Єктенії на Божественній Літургії).

Вони, може, й просили такого кінця або спонукали просити

залежних від себе служителів Церкви, але не діставали.

І це ясно показав письменник у своєму публіцистичному

романі-есеї «Таємниця святого Арсенія» – про мученицьку

долю українця з Волині Олександра Івановича Мацієвича


– після чернечого постригу й у священичому та архієрейському

служінні Арсенія Мацієвича. Сьогодні він канонізований

Українською Православною Церквою Київського

Патріархату як священомученик і блаженний, і навіть

– о чудо! – Російською Православною Церквою, в лоні якої

справедливих і побожних українців швидше ганьбили й

переслідували, ніж канонізували. Так, вони кинули анафему

на нашого великого гетьмана й церковно-благодійного

Івана Мазепу, і досі їх не гризе совість (якщо вона у них

взагалі є), що вони зробили пакость перед Богом і людьми.

Ця Церква устами своїх архиєреїв осуджувала й ганьбила у

присутності світової повії цариці Катерини ІІ чесного й порядного

митрополита Ростова Арсенія Мацієвича, прирікаючи

його на багаторічне ув’язнення в страшних умовах,

наче якого кримінального злочинця, – тільки за те, що він

картав безбожну повію та її злочинних коханців за конфіскацію

монастирського, а відтак й усього церковного майна.

Допит Мацієвича цими, з дозволу сказати, російськими

єпископами дуже рельєфно описує Іван Корсак на початкових

сторінках своєї книжки.

На основі страдницького життєпису митрополита Арсенія

Мацієвича письменник Іван Корсак показує читачеві

злочинну й розбещену кліку, яка правила Московією-Росією

у XVІІІ столітті. Русифікована і сяк-так оправославлена

прусська німкеня Софія-Августа-Фредеріка АнгальтЦербстська,

прибравши ім’я Катерини й наказавши отруїти

й задушити свого законного чоловіка Петра ІІІ, виступає в

романі Івана Корсака як цар Ірод й одночасно Іродіада, для

якої принесли на тарелі «кушаньє» – голову святого пророка

Івана Хрестителя. Безприкладний цинізм Катерини, в

якому розчинилася її диявольська лють на всіх і вся, знаходить

сприятливий ґрунт в її оточенні – в усіх цих нащадках

смердів і бояр, колишніх лизунів п’ят Чингиза і Батия,

а тепер князів, графів і дворян. Люд в нинішній Україні вихований

на фальшивих «історіях государства россійскаго»,

5

«історіях СССР» й іншій препарованій найнятими прислужниками



блекоті, часом справді думає, що наші світочі

Дорошенко, Мазепа, Калнишевський, Мацієвич в чомусь

завинили перед нашими гнобителями московитами й тому

понесли «заслужену» кару.


Але настає час, коли, перефразовуючи Книгу Еклезіястову

з Біблії, треба почати викидати каміння з нашого українського

городу туди, звідки воно до нас накидано. Не тільки

професійні історики, а й письменники і всі наші знаючі

люди останніми роками роблять спроби повідати народові

правдиву історію українців і наших сусідів московитівросіян,

яких, наче для знущання над нами, втокмачували

нам, що це, мовляв, наш народ-брат. Євген Гуцало в книжці

«Ментальність орди» (1996), Павло Штепа у фундаментальній

історичній розвідці «Московство, його походження,

зміст, форми й історична тяглість» (1968 і наступні перевидання

1995, 1996, 1997, 1998, 2005, 2007), Василь Гришко

у книжці «Москва сльозам не вірить: Народовбивство покремлівськи

» (2003), Іван Діяк у наукових працях «Україна-Росія:

Історія та сучасність» (2001), «Українська національна

ідея: Шлях до Великої України» (2005), «П’ята колона в

Україні: Загроза державності» (2006), Василь КосаренкоКосаревич

у книжці «Московський сфінкс: Міф і сила в образі

Сходу Європи» (1957), Володимир Білинський у книзі

«Країна Моксель – Московія» (двотомник 2007, перевидання

2008) і навіть частково Леонід Кучма в книзі «Україна
– не Росія» – усі вони за останні роки, кожен по-своєму,

показали, що це за «брат» проживає у нас під боком на північному

сході.

З цього кола праць є і книжка Івана Корсака «Таємниця



святого Арсенія». З часом, мабуть, буде написана не белетризована,

а науково-богословська монографія про митрополита-

страждальця Арсенія Мацієвича. Зрештою, при

канонізації Церква створила строго церковне Житіє блаженного.

Але народу потрібні й такі виклади життя митрополита,

які подає письменник з міста Луцька Іван Корсак,

який відточив своє перо на багатьох статтях як редактор

газет і активно дописуючий журналіст, і як автор книжок

«Гетьманич Орлик» (Луцьк, 2006), збірки художньо-документальних

оповідань «Імена твої, Україно» (Луцьк, 2007).

Не може не порадувати сьогодні ситуація, що не тільки в

столичному Києві, але і в багатьох обласних містах з’являються

автори і їхні книжки з правдивим описом історії

України й наших нерівноправних та далеко не братерських

66

стосунків з росіянами. Про ці книжки знають й у Росії й кажуть



нам, що їх автори «розпалюють» ворожість проти них.

Це неправда. Ми могли б бути справді народами-друзями й

навіть народами-братами, якби нинішні росіяни вибачилися

перед нами за ті неймовірні кривди, які вони завдали

нам у минулих віках і тепер, включно з чітко спланованим

у їх столиці геноцидом-голодомором українського народу,

киненням ганебним для них же, росіян, і їхньої РПЦ анафем

на нашого гетьмана Івана Мазепу і нашого Патріарха

Філарета Денисенка та за багато інших кривд.
Але, схоже на те, що цей народ не знає, що таке каятись,

вибачатися, миритися і внутрішньо очищатися. Там знову

повно Жириновських, Затуліних, Лужкових (прізвища-бо

які!), які готові, якби мали достатньо великий рот, проковтнути

якщо не весь світ «аж до виходу Росії до берегів

Індійського океану й Середземного моря», то принаймні

Україну, або хоча б її частину – Крим із Севастополем. Це

нові Петри, Катерини, Потьомкіни, Орлови і Меншикови


– ім’я їм легіон, – але хай у своїй злостивості не забувають,

яким був кінець їхнього далекого духовного батька – царя

Ірода Великого.

Може, книга Івана Корсака нагадає хоча б частині з них

про це!
Дмитро СТЕПОВИК,
доктор богословських наук,

доктор філософії, доктор мистецтвознавства,

професор, академік Академії наук Вищої школи України
7

1

П



П

ід лунким старовинним склепінням кожне


слово, навіть мовлене стиха, обачно і скрадливо,

звучало особливо виразно. Ті слова з уст суворих

суддів із задерев’янілими обличчями, скутими судомним

страхом від присутності імператриці, поважних

сановників Орлова, Глєбова і Шешковського, ті слова з

дивовижною легкістю піднімалися в височінь, зате падали

звідти на митрополичі плечі важким камінням.
Судили митрополита Ростовського Арсенія Мацієвича.

Жовтаве світло численних свічок робило набагато

старшими і сухішими обличчя високих ієрархів

Тимофія Московського, Амвросія Крутицького,

Димитрія Новгородського, Афанасія Тверського, Гавриїла

Санкт-Петербурзького, що сиділи у ряд, і навіть

лице наймолодшого, тридцятишестирічного єпископа

Гедеона Псковського, звично жвавого і непосидющого

за церковними стінами, видавалося зараз вирізаним зі

старої пересушеної липи.


З найближчим оточенням імператриця Катерина

Друга сиділа мовчки поодаль і лише полум’я свічок

відблискувало то на одному коштовному камені її

вбрання, то на іншому, мов перебігало від легкого поруху

голови з діаманта на діамант.
Митрополитові не подали стільця, він стояв перед

судом у повному облаченні, відповідно до його сану,

стояв і подумки молився, аби дарувало небо терпіння

й смирення, аби зазвичай рвучкому та запальному

його не зрадила розсудливість.
У свої літа, що тихо шелестіли за спиною, Арсеній

Мацієвич не міг ображатися на світських суддів,

бо не судді вони йому – надто багато відав про них.

Про недавнього піддячого, а нині обер-прокурора

Глєбова не лише Петербургом та Москвою ходили легенди

про вміння давати і брати хабарі, а й гуляли лісами

й перелісками найвіддаленіших губерній. Софія

Августа Фредерика Ангальт-Цербстська, перехрестка

з вигоди, що з лютеранки стала православною Катериною

ІІ… Фактичний керівник Таємної експедиції

Шешковський, що, тішачись та приязно усміхаючись,
Митрополит

Ростовський

Арсеній Мацієвич

88

особисто вибивав палицею зуби найсановнішим дворянам…



Хряскіт, наче суху гілку ламали через коліно,

біла емаль на підлозі, закривавлений рот…


Ні, не судді йому вони. А єпископи?
Не мав митрополит на них лихого серця. Одних він

вчив як член Синоду, наставляв, виводив у високий

духовний сан, з іншими хліб ділив з одного стола. Не

було образи за зраду – «і остави нам долги наша, якоже

і ми оставляєм должником нашим…» В душі Арсеній

не картав їх також за страх, бо надто добру мав

обізнаність зі звичаями трону. Єдина тривога, єдиний

біль допікав йому, мов хто голкою штрикнув у серце і

не вийняв її, а лишень крутив там нею і ятрив раз по

раз свіжу ту рану.


Якщо зараз у монастирів та церков заберуть землю

й маєтність (а вже нишпорять по церквах офіцери,

описуючи, мов арештантське, все церковне добро,

аж до свічника, до вівтарів), то не належатиме більше

Церква Христові, а Глєбову і Шешковському.
Підвівся митрополит Димитрій Новгородський,

підвівся повільно, без видимої охоти, і так само неохоче

став говорити, але як зустрівся поглядом із Глєбовим,

то враз посуворішав і голос його окріп.


– Чи не ти, владико, писав, що Церква Божа нині

в біді і руйнуванні… Що їй нема рятунку від хижих

вовків, які гублять і нищать маєтність церковну, наче

безбожний і злочинний цар Юліан. І якщо ти, то чи

справедлива відповідь Колегії Економії до Сенату?

Такий стиль, писалося у відповіді, такі речі жахливі,

різкі, чомусь мовиться про Юліана Відступника, тоді

як Колегія Економії існує лише з 1701 року та суворо

виконує всі укази ЇЇ Імператорської Величності. Який

же твій вибір, владико, невже на боці недругів трону?

Митрополит Арсеній повільно і важко вдихнув на

повні груди, наче зібрався підняти непосильну ношу:

він простудився в дорозі, везли-бо до Москви арештованого

з великим поспіхом, майже усюди вскач, лише

час від часу міняючи знесилених та змилених коней.

Тої Вербниці року тисяча сімсот шістдесят третього

сніги ще не зійшли, лиш на узгір’ях, де-не-де на незатіненому

боці, появлялися і чорніли химерні смужки

нерозталої ріллі; весняне повітря таке бентежне і таке

підступне; чисте й дзвінке, аж хитається немислимої


Степан

Шешковський –

відомий майстер

таємних справ

9

голубизни небо, в якому нечутно пливуть знудьговані



за рідним краєм тужливі пташині ключі; такої ж голубизни

несуть ріки останню кригу, що й собі дзвенить,

набравшись голубіні небесної. Час пробудження всього

сущого, – замиловано спостерігав по боках Арсеній

із дивовижним для себе спокоєм, – час світлих надій,

очікування завше бентежної Пасхальної ночі, хай навіть

дуже хмурної, але в яку незмінно крізь мліч і темінь

проб’ються зорі… Зрештою попереду ще Страсний

четвер, ще треба дожити…
Митрополит прокашлявся, збираючись на відповідь

Димитрію. «Добрий він чоловік, – подумалося

йому, – у сердитому запитанні і підказку нескладну заховав:

визнай лист свій за хибний, згодься на правоту

Колегії Економії – і тобі буде легше…»
– Всевишній, Димитрію, людину створив вільною.

Та надав право самій людині свою стезю обирати, – і

митрополит незмигно подивився у вічі єпископу.

У запалій тиші лиш свічки потріскували, мов про

щось між собою перемовлялись, і Димитрій опустив

очі додолу.


«Бач, як закрутив хитрюга-митрополит, – над вухом

Глєбова нагнувся Шешковський, але прошепотів

так, щоб чути було й імператриці. – До мене б його,

по-іншому він би крутився». Імператриця зробила вигляд,

що не почула, тільки кутик вуст смикнувся мимовільно.

– Чи дозволено тобі, владико, самовільно міняти

текст анафеми, що віками звучав однаково? – оговтався

врешті митрополит Новгородський.

– Димитрію, ради Господа нашого Христа, не ступай

на цю стезю… Благаю тебе, Димитрію, – швидше

простогнав, аніж вимовив митрополит.

Димитрію перед цим сон вельми дивний приснився.

Явився йому ієрарх, чимось схожий на митрополита

Арсенія, і латиною виніс вирок: «Як наші отці, серед

яких є святі, жертвуючи для церкви добро земне, проклинали

злодіїв цього добра, так і я грішний та недостойний

служитель Церкви Христової, і не моїми вустами,

а вустами моїх отців, виголошую тобі анафему і

раптову смерть…»
Олександр

Глєбов.


Займав пост

Генерал-прокурора

в 1761–1764 рр.

1010


2

М

М



итрополитові Арсенію боліло інше. З того

пам’ятного дня у дворику Київської академії

(ген-ген скільки то літ прошуміло, скільки води утекло

в Дніпрі і рідній для нього річці Луга, на берегах

якої він виріс у княжому місті Володимирі-Волинському),

з того пам’ятного дня судилося йому нести непростий

тягар. Він сидів тоді, юний спудей, напівдитя (ще

й вус не сіявся), сидів на нехитро змайстрованій дерев’

яній лавці у затишному дворику академії. Певне,

він задрімав на лагідному сонці (до ранку штудіював

Лукреція, аж доки кола різноколірні попливли замість

літер перед очима), як раптом перед ним на доріжці

постав незнайомий йому чоловік. Високий, стрункий,

довге волосся спадало на плечі – мабуть, заступив собою

сонце, бо силует його наче сяйвом легеньким відсвічував.

– Арсенію, – мовив той незнайомець. – Тобі суджено

дар, який не багатьом випадає. Ти будеш знати майбутнє,

заглянути зможеш через роки.

Хлопець спантеличено тернув долонею очі, він розумів,

що задрімав на осонні.


– І своє навіть знатиму? – перепитав для годиться.

– Ні, свого не дано нікому. Але коли знатимеш

долю інших, то й знатимеш, чого тобі самому не треба

чинити.


Києво-

Могилянська

академія

11

– А чи можу іншим казати про їхнє майбуття?



– Можеш.

– Хіба вони слухатимуть застережень?

– Господь Бог дав людині свободу вибору.

Нараз завагався хлопчак.

– А як відати буду, що оце не сон?

– Хома Невіруючий теж до пори сумнівався,

– всміхнувся незнайомець. – Аби знав, що не сон,

візь ми…

Арсеній прокинувся, сонце підбилося і припікало,

на доріжці перед ним, звісно, нікого вже не було. На

пам’ять спав сон, хлопець глипнув собі на долоню.
На долоні лежав дерев’яний хрестик на грубій ниточці,

простий і невигадливо зроблений із темного дерева

хрестик.
…Коли Димитрій згадав про анафему, Арсеній

за весь суд вжахнувся вперше. Він бачив як страх

за життя митрополита Новгородського, за свій сан,

штовхнув його на стежку біди. Про себе Арсеній не

думав, він справді змінив старовинний текст таким

чином, що тлумачити можна і як анафему імператриці

та іншим кривдникам храмів, чия жадібність до

монастирських маєтностей могла остаточно позбавити

незалежності Церкву. Арсеній жахнувся за духовну

Димитрієву зраду…


Та Димитрієві вже несила було спинитися.
Вигляд

Братського

монастиря

до 1864 р.

1212

3

– М



– М

итрополите, шостого дня березня ти звернувся

у Синод з листом… Все, що там написано,

є образою Величності Імператорської.

– Горе нам, бідним архієреям, горе не від поган, а

від своїх, що числять себе вівцями правовірними.

– Якби чорне і біле духовенство генерально було

переведене на грошове жалування від казни, то й

архієре ям легше стало б…

– Коли із чужої долоні харчується архієрей, хай і з

долоні казни, себто державного мужа – то вже не архієрей…

Борони ж Боже державі бути без архієреїв, –

Арсеній передихнув і хвильку помовчав. – Інакше від

древньої нашої апостольської Церкви станеться велика

відступність. Інакше гору візьме віра якась інша, а

то й постане атеїстична держава…

…Суд ішов вже не перший день. Імператриця Катерина

Друга слухала те все позірно без видимої охоти,

байдуже глипаючи, як відблискує полум’я свіч на орденах

Глєбова і Шешковського або розглядаючи у височіні,

в напівтемряві суворі лики, мальовані давніми

художниками, лики, які від ослаблого світла ставали

ще суворішими. Насправді їй вартувало чимало сил

триматися того спокою, бо в душі палав мовби жар,

і кожне слово задерикуватого митрополита раптовим

вітром породжувало нові спалахи полум’я. «Який нещирий

цей митрополит, – думалося імператриці. – Тут

каже одне, з паствою інше…»


Три дні перед тим їй поклали на стіл чергове донесення

про розмови митрополита в Ростові. «Высочество

наше неприродная и в Законе нетверда, и неподлежало

бы ей престола принимать, – говорив десь

Арсеній Мацієвич у близькому колі, – но следовало бы

Ивану Антоновичу. Все не постоянное, и не берегут

настоящих наследников».
4

Д

Д



о судового процесу над митрополитом імператриця

Катерина ІІ готувалася заздалегідь:

13

обачно і скрадливо випитувала думки сановників,



особисто перегорнула, бридливо спльовуючи на пальці,

не одну сотню заяложених сторінок із донесень

нишпорок Таємної експедиції. Їй не було кого боятися,

бо одні в могилі, а інші за незрушними казематними

мурами, залишався останній прихисток для можливої

опозиції тронові – Церква. Уже давно за вищим духовенством

тривало досить щільне стеження, і воно таки

давало користь. Ще на пам’яті, як архієпископ Варлаам

опинився на засланні за те, що в приватному листі

замість слів «Її Імператорська Величність» написав

просто «Її Величність».
Для імператриці справа Арсенія Мацієвича не

була лише його справою, загроза бачилася їй куди

ширшою і небезпечнішою. Насправді, на її думку,

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка