Село Богданівка від найдавніших часів до наших часів




старонка1/6
Дата канвертавання30.04.2016
Памер1.13 Mb.
  1   2   3   4   5   6
Село Богданівка від найдавніших часів до наших часів
Багате і прекрасне наше Поділля зі своїми віковічними лісами, повноводними річками, широкими степами та родючими землями. Серед цієї розкоші розмістилося село Богданівка, яке знаходиться в Тульчинському районі, в східній частині, якраз на кордоні з Тростянецьким районом.

Через село протікає річка, яка поділяє місцевість на дві частини. А називається вона Самотньою. Вона бере свій початок із джерел з-під лісу Зеленського, який знаходиться на південному заході села. Протікає річка через все село і тримає свій шлях в с. Білоусівка, де впадає в річку Сільницю, яка в свою чергу впадає в Південний Буг. В давнину по обидва боки річки були надзвичайно великі болота та трясовини, в яких могла затонути людина чи тварина. З переказів відомо, що воли, запряжені у воза, побігли напитися води, так і потонули, і ніхто їх не знайшов.

Тепер ці джерела занесло піском, і лише де-не-де вони залишилися. В сімдесятих роках було проведено геологорозвідку, яка показала, що на значній глибині під селом протікає дуже велика річка, звідки ці джерела і беруть свій початок. Ходить також легенда про те, що коли геологи добурили майже до підземної річки, то відчули сильний гул і земля почата дрижати, налякавшись наслідків, буріння припинили. Ходили чутки, якби продовжили, то назовні вирвалась би вода такої сили, що могла б затопити всю місцевість.

Хороші природні умови, м’яка зима, жарке літо, повноводна річка, густі непрохідні ліси, дали початок життю людини в цій місцевості.

Вся місцевість, що тяглася вздовж річки, з обох боків була зарослою лісовими масивами, листяними деревами та кущами, хвойних дерев тоді тут не було. Росли тут великі дуби, ясени, граби, осики, осокори, берези, різні види верби, вільхи та ін.. Крім листяних дерев росли ягідні та фруктові дерева. Були дуже великі дикі груші та яблуні.

В лісах та чагарниках водилося багато різних звірів та птахів. За переказами старожилів, особливо було багато вовків, лисів, зайців, диких кіз та ін.. А також відомо, що тут були звірі схожі на лосів, але з більшими рогами, ці роги старожили викопували із землі та торфу. На горі під «Дубками» в 1971 році було знайдено зуб, який важив більше двох кілограмів. Цей зуб довгий час зберігався в будинку культури. Було багато різної птиці, з яких багато залишилося і до цього часу. Такі як дикі качки, куріпки, зозулі, соловейки, горобці та ворони. У хащах та болотах водилось багато гадюк, ящірок, вужів та ін..

На галявинах росло багато диких квітів та лікарських рослин – аїр, алтей, бузина трав’яниста, бузина чорна, барвінок, кропива серцева, деревій полистай, звіробій, лопух великий, ожина та багато ін..

За встановленими документами датованими першою половиною ХVІІІ ст. с. Богданівка, як населений пункт існує з першої половини ХVІІ століття.

В 1652 році 22 травня козаки Богдана Хмельницького розгромили польські війська біля урочища Батіг (над Південним Бугом недалеко від села Оляниця, поблизу теперішнього с. Четвертинівка Тростянецького району). Місце Батізької битви, на той час знаходилось за 8 км від майбутнього поселення Богданівка.

У війську Богдана Хмельницького були уже літні козаки, які за станом здоров’я вже не могли продовжувати нести службу у війську і їм потрібно було десь поселитися, відпочити від постійних жорстоких боїв з татарами, турками, поляками.

Група козаків Б. Хмельницького рушила на північ, пройшли 8 км, спустились з гори і заїхали в долинку, що перетиналась річкою.

Місцевість була дуже гарною, ця краса звабила козаків і вони вирішили тут поселитися. Першими поселенцями стали козаки Грищенко, Кавун, Антонюк, Ващенко, Зозуля, Чуба та інші. Так, як вони воювали у війську Богдана Хмельницького, то назвали себе богданівцями, а поселення Богданівкою. Розташувались вони з північної сторони річки. Спочатку вони оселились в

землянках, згодом почали зводити будівлі

В селі є свої історичні назви вулиць: Шамотина, яка походить від річки Самотньої, Цапівка – там селяни випасали кіз та цапів, що стало причиною назви вулиці, Кавунівка – через те, що на цьому місці висівали баштани, Чубівка – тому, що на кутку проживало багато селян з прізвищем Чуба.

На момент заснування села Богданівка обробіток ріллі не було справою першочерговою, а додатковим заняттям для населення. Рибалок і пасічників на той час було далеко більше, ніж хліборобів. Люди не відчували потреби сіяти багато збіжжя, бо лісових ягід, звірини та меду вистачало їм на щоденний прожиток. До того ж небагато було вільних просторів, треба було корчувати ліси, прочищувати землю. Найбільш поширеними видами зернових культур, які використовувались, були: жито, пшениця, овес, ячмінь, просо. Пізніше на посівних площах с. Богданівки висівали і висаджували горох, сочевицю, часник, цибулю, коноплі. Дуже часто в ті часи шкодила засівам сарана.

Бджіл же тримали у лісових дуплах, або у видовбаних колодах. Мед вживали не тільки як їжу, але й виробляли з нього улюблений напій - медовуху, а віск слугував для виготовлення свічок.

В річці Самотній було багато різної риби, яка підпливала з ріки Сільниця. Рибу виловлювали гачками та саками, які плели з вербової лози, осоті.

Селяни тоді вирощували: яблуні, груші, черешні, сливи, горіхи.

Обробляли землю ралами, лопатами, дерев’яними боронами. Потім усюди поширювався плуг із залізним лемешем. Орали не тільки кіньми, але й волами та коровами. Збирали зерно серпом, косою, граблями. Снопи складали в стоги (копи), молотили на току ціпами. Віяли зерно на вітрі вручну. Зерно мололи на ручних жорнах, а пізніше на млинах, побудованих на сільських ставках. Муку заливали окропом, додавши квас, місили тісто й пекли в печі. Хліб найчастіше пекли пшеничний.

Висівали також баштанні культури, кавуни та дині. Висівали їх на північних схилах села. А тому ця територія, а пізніше вулиця почала називатися Кавунівка.

В селі було два ставки: один називався Гицьків, за переказами, ставок заклав єврей Гицько.

Тут в давнину працювали два водяних млини, ручна олійня, ґуральня, згодом з’являється цегельний завод.

В селі було розвинуте прядіння та ткацтво. В кожній хаті була прядка, кужіль і люди пряли нитки, з яких виготовляли матерію, з якої шили одяг. Ткацтвом займалися на кожній вулиці. Були виготовленні спеціальні дерев’яні верстати на яких виготовляли полотно, рушники, килими та інше.

А ще жінки вишивали для своїх осель прикраси – рушники та картини, для себе та своїх рідних сорочки.

Займались селяни обробкою шкіри, з якої сільські чоботарі шили взуття.

В селі було багато своїх теслярів, будівельників, які будували хати та побутові приміщення, а також було розвинуте бондарство.

Виготовляли селяни з соломи різні побутові речі, серед яких капелюхи, взуття, солом’яники для збереження зерна та інші речі. Обплітали соломою скляний посуд. В ті далекі роки в селі Богданівка майже всі жилі будинки та господарські приміщення були покриті соломою. Коли будували такі приміщення , то дахи робили високими, щоб стікала з них дощова та снігова вода. Верхи латили латами, в основному з місцевого матеріалу : верби, вільхи та ін. Для покриття будинків потрібна була житня солома. А тому молотили жито ціпами і робили так звані околоти, а з них робили сніпки, якими відшивали стріхи, фронтони та верхи. Потім робили з цієї соломи сніпки і все це прикріплювали до лат перевеслами з соломи. Верхи укладали з соломи і укріплювали ключинням з дерева. Така робота потребувала відповідних знавців цієї справи. Ними були наші односельчани : Лехман Хтома Савович, Побережний Арсень Олексійович, Пукай Петро Кузьмович, Лабара Мокій Васильович та ін. Вони наймалися до людей і покривали приміщення. Таке покриття могло слугувати 18-20 років, але систематично потребувало ремонту.

Перший церковний документ, в якому згадується Богданівка датований 1742 роком. Виданий він єпископом Анасієм Шептицьким. В цьому документі дається статистика населення села на той час, де уже нараховувалось 1474 чоловік. При чому чоловіків 754, а жінок 720.

За роки кріпацтва село належало польському панові Ярошинському, який купив його у графа Потоцького, після віддане жінці Щенявського. На той час панові належало 800 десятин землі, а 1100 десятин припадало на 400 селянських дворів.

Богданівчани були дуже трудолюбиві, але будучи в залежності від свого власника, вони були кріпаками і своєю працею задовольняли небувало розкішне життя поміщиків, а самі ледве зводили кінці з кінцями.

На той час жінка була повністю залежною від чоловіка. Вона не мала права без нього вирішувати особисті справи, а дівчину віддавали заміж за того кого обирали її батьки. Такі шлюби в переважній більшості були укладені на вигоді двох родин, а не по любові. В таких шлюбах часто зустрічались випадки, що чоловіки ображали своїх дружин, піднімали на них руку, а вони не мали права не те що покинути образника, а отримання елементарного захисту, навіть від своїх батьків. Захист ображені знаходили лише в церкві. Передавалось це з покоління в покоління, люди були залякані поміщиком та віковими традиціями.

19 лютого 1861 року було відмінено кріпосне право. Щоб довести своє верховенство над селянством в день проголошення волі, коли люди розійшлися по домівках, на барськім дворі по наказу господаря різками висікли Дідура Романа, який вимагав, щоб дали більший земельний наділ.

Після відміни кріпацтва, дуже мало землі, було виділено для селянських дворів. Але колишні кріпаки вже ночами вільно ходили по селу. І для того, щоб заробити якусь копійку, ішли на заробітки в місто, стали поповнювати ряди робітничого класу.

Все населення було неграмотним, хоч в селі і працювала церковно-приходська школа. Ніякого належного медичного обслуговування на той час в селі не було.

На світлинах ми бачимо, які були будинки в нашому селі, збудовані ще в кінці ХІХ століття.

Такі наші односельчани, як Сокоринський Гордій, Лисоволик Яків, Антонюк Роман, Гончарук Андрій та багато інших, в той період побували в таких великих містах як Київ, Одеса і уже іншими очима дивилися на своє село, яке ще приховувало багато темних сторін поміщицького життя: грубість, жорстокість і розпусту.

Під час революції 1905 року населення села Богданівки пішло на підтримку революційного руху, відмовляючись іти на роботу в економію. Тоді поміщик запрошує на роботу людей з сусідніх сіл Гути та Білоусівки, інших прилеглих сіл. Селяни ж с. Богданівки не допустили до роботи найманих людей. Ці події змусили приїхати до села самого Щенявського, але він приїхав не сам, а з оренбурзькими козаками. Самих активних учасників місцевого бунту було арештовано і посаджено в Брацлавську тюрму. Серед арештованих були: Антонюк Роман Семенович, Лисоволик Яків Мартіянович, Капула Григорій Никифорович, Чуба Павло Фотійович, Дідур Михайло Прокопович, Побережний Юхтим Мефодійович, Притуляк Олекса Федорович, Підлубний Олекса Васильович, Підгородинський Петро Федорович, Дзюба Олексій, якого згодом було відпущено.

Цим громадянам загрожувало тюремне ув’язнення на багато років. Але знайшлися добрі люди, що сприяли їх звільненню. Найголовніше, що їм вдалося найняти хорошого адвоката, який за добру плату так захищав підсудних, що їх відпустили.

Економом помістя були цесар Ляховський, Барін, а потім Бурега до революції 1917 року.

Село Богданівка в період громадянської війни 1917-1921 років та колективізації
1917 року, коли розпочалась революція, селяни Богданівки, майно з маєтку пана Щенявського розібрали, так би мовити у своє повне користування. Але володіти отриманим майном їм довелось не довго. Вже на весні 1918 року в село увійшли австро-угорські війська.

До села був спеціально посланий комендант, за національністю він був поляк, який карав усіх, хто розбирав економію і збирав гроші за знищене панське майно.

Після відходу австро-німецьких військ в селі встановлюється Радянська влада, яку незабаром змінює петлюрівська. А в вже в 1919 році село захоплюють солдати денікінської армії. В цьому ж році до села входять окремі підрозділи Червоної Армії, які надовго зупиняються в нашому рідному селі.

На той час в селі проживало 17 сімей євреїв: Крупники, Донські, Векселери, Бательмани, Гицько та інші. Всі вони займалися торгівлею, проводили закупки зерна, а також були орендаторами.

На кінець 1919 року з активних селян було обрано ревком на чолі з інвалідом першої світової війни Антонюком Григорієм Гавриловичем, в нього в помічниках був Подолян Трохим Варфоломійович. Поміщицьку землю було поділено між безземельними та малоземельними селянами. Подолян Т.В. проводить організаційну роботу в ревкомі так, що його з часом обирають секретарем ревкому. Було важко працювати, голови ревкомів часто змінювалися, адже за роботу ніхто не платив.

В селі було створено комнезамівську організацію, до якої ввійшли кращі активісти села, серед них: Цвілишен Андрій, Антонюк Павло, Варгоцький Іван, Антонюк Григорій, Неборецький Федір, Антонюк Іван, Шестопалько Павло, Дідур Роман, Гарболінський Петро, Шарий Яків, Гончар Микола, Чуба Іван, Дзюба Степан, Гавришко Микола.

Саме з них було створено комнезамівський загін по боротьбі з бандитизмом на чолі з Поплавським Григорієм Васильовичем.

На той час за 3 км від села, у лісі, існувала група бандитів-злодіїв під керівництвом Хмільовського Фрізона Васильовича. Вони викрадали у селах корови, свині, вівці, телята, коні та хатнє майно. Банду знищувала спеціальна група міліції та загін комнезамівців. Під час операції отамана Хмільовського Ф.В. було важко поранено. В 1930 році, за вироком окружного суду, частину членів банди було розстріляно, а деяких засуджено на різні терміни ув’язнення.

В 1924 році з передових активістів села було створено артіль ТСОЗ (Товариство спільного обробітку землі). Першими членами були: Варгоцький Юхтим, Стенчак Павло, Гончар Микола, Сокоринський Василь, Рижий Йосип та ін. В цьому ж році в с. Богданівка створюється перша комсомольська група: Сокоринська Ліда, Бательман Олександр, Чуба Олександр, Рижа Уляна, Сокоринський Іван, Ратушняк Григорій. Секретарем групи обрано Капулу Йосипа Яковича.

В цьому ж році с. Богданівка перейменовується в с. Калініно, на честь Михайла Івановича Калініна.

Результатами колективної праці в ТСОЗі заохочували все населення до спільного обробітку землі.

В історії українського народу особливе місце посідає колективізація селянських господарств – трагічний перелом в житті більшості населення нашого краю. Кінцевим результатом якої стало відставання сільського господарства від потреб суспільства, втеча селян від землі, запустіння сіл. Виникла ситуація, коли одним з найголовніших завдань державної політики стало відродження інтересу до сільськогосподарської праці в народі, який ще донедавна був селянським.

Подільське доколгоспне село другої половини 20-х років. З переходом до нової економічної політики подільське село поступово зміцнювалось, робилось багатшим та надзвичайно строкатим за своєю соціальною структурою. Середняцьким господарствам, питома вага яких у 1924 році становила всього 40 % від усієї кількості селян, належало 62 % посівної площі, 63 % - робочої худоби, 52 % - корів, 57 % - свиней. В то й же час бідняцьким господарствам, яких нараховувалось більше 50 %, належало всього 30 % землі, 37 % робочої худоби, 48 % корів, 43 % свиней. Слід зауважити, що в жодній губернії України не спостерігалось такої великої кількості малоземельних господарств, до того ж позбавлених реманенту,тягла, як на Поділлі. Пояснювалось це тим, що наш край до і після революції відзначився найбільшим аграрним перенаселенням. Звідси аграрний голод найвідчутнішим був у подільських селах. Так, у Вінницькому, Тульчинському, Могилів-Подільському округах 60 % господарств мали наділи, які не перевищували 2-х гектарів землі.
22 березня 1925 р.

«Совершено секретно

Экономположение села

Тульчинский округ

… В селах Калинино, Гуты, Михайловка и Крищинцы Тульчинського района у бедняцкого населения хлеб отсутствует совершенно и таковое питается чечевицей. В селах Ободовского района у бедняков отсутствует живой и мертвый инвентарь. В районе 35 процентов населения недоедает…

Начальник УЧО СО

ДАВО. – Ф. ІІ – ч. 1, спр. 502. – арк – 243-244. Завірена копія .

За спогадами очевидців, всього померло з голоду понад 100 чоловік.


З інформаційного зведення Подільського губ відділу ГПУ Подільському губкому КП(б)У про політичний та економічний стан губернії

8 травня 1925 р.

Совершенно секретно

… Крестьянство. Экономположение села. Последствия недорода

… Тульчинский округ.

… В с. Калинино Тульчинского района у беднейшего населения хлеба нет совершенно, и таковое питается исключительно картофелем. В Тульчинском районе 70 % селян голодает, часть же питается картофелем. На этой почве слышны частые нарекания на Соввласть, взявшей большой налог, вследствии чего по мнению селян и создалось такое тяжелое положение. Некоторые селяне высказываются, что Соввласть больше беспокоится о рабочих и последним лучше живется, нежели крестьянству.

В с. Белоусовке у некоторой части населения уже не имеется и картофеля. В с. Михалевке голодает 80 % населения. В с. Копиевке почти 70 % селян хлеба не имеет совершенно.

Начальник Подольского губотдела Иванов

Нач(альник)УЧО СО Федин

У 1929 році розпочалася загальна колективізація. Активісти ходили з хати в хату і змушували селян записуватись у ТСОЗ.

За переписом населення у 1926 році в селі було 2144 жителів, в тому числі чоловіків 1027, а жінок 1117. Всього дворів – 513, у тому числі 17 єврейських. Господарств селянського типу 505, інших – 8.

В територіальному устрої 1927 року хутір Бігова (біля «Дубків»), також відносився до с. Калініно.

У 1930 році колективізація в селі набирає повних обертів.

Організаторами колгоспного руху в с. Калініно стали комуністи Сокоринський Василь, Ліпецький Андрон, Шарий Павло, Подолян Трохим. Вони проводили велику роз’яснювальну

роботу серед населення села, самі стали першими колгоспниками. В той час головою сільської ради був обраний Подолян Трохим Варфоломійович.

Комсомольці також включились в роботу по перевихованню селян.

Вони читали їм газети, де повідомлялось про престижність та переваги ведення колективного господарства, і самі були в перших рядах.

В цей час, коли проводилась робота по організації спільного ведення господарства, чимало громадян сприймали її не однаково, тому багато безневинних селян було вислано за межі села на різні строки, більшість з них так і не повернулися в рідні оселі. Це такі жителі села, як: Кохан Федір, Шевель Алемпій, Безп’ятчук Артем, Дубенюк Василь, Безп’ятчук Юхтим Артемійович (з сім’єю), Кохан Михайло, Безп’ятчук Петро Артемійович, Безп’ятчук Яків Артемович, Кохан Сакій з сином, Кохан Василь Філімонович, Кохан Федір Мусійович, Шевель Захар, Книш Іван, Кухтенко Яків, Ляшенко Флор Михайлович.

5 січня 1930 року вийшла постанова ЦК ВК(б) «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». На зборах партійного і комсомольського осередків та сільради було зачитано директиву і ухвалено: колективізацію провести в найкоротший строк. І вже на другий день, бригади заходили до людей в домівки і говорили: «Коли не будеш в колективі, заженемо на Соловки, а то і далі». Щоденні навідування активістів довели селян до такого стану перед сівбою, що ті почали кидати раніше отриману землю.

Колективізація в селі тривала по 1931 рік. І все таки, залишається декілька приватних господарств, які не пішли у колгосп. Їм виділяється всього 0,15 соток землі, і називаються вони одноосібними господарствами.

Створений колгосп назвали ім. Петровського, в ньому почали працювати трактори та інші сільськогосподарські машини.

Головою одноголосно обрали Станчака Павла Тимофійовича. З’являється перший трактор, першим трактористом був Сокоринський Іван Васильович, а пізніше було 6 лабогрейок, одна молотарка ДБО-4, одна машина полуторка.

На світлині ми бачимо, як працювали наші односельчани в роки колективізації. Головою сільської ради в той час обирається Капула Йосип Якович.

Колгоспники отримували на вироблений трудодень від 4-х до 8 кг зерна. Розвивалось також і тваринництво.

З інформаційного зведення Подільського губ відділу ГПУ Подільському губкому КП(б)У про голодування населення губернії.

Тотальний характер колективізації, її насильницькі методи та репресивність, обумовили політику «ліквідації куркульства, як класу», хоч розкуркулювати фактично не було кого, адже селяни отримали землю від Радянська влада після перемоги соціалістичної революції, так вважала переважна більшість богданівчан. Але насправді все було зовсім не так. Зерно, яке було у селян, примусово, що називалося «під мітлу», забиралося і в новоутвореному колгоспі, і в одноосібних селянських господарствах. Із колгоспу вивозилося не тільки продовольче зерно, а навіть насіння, фураж, часом залишаючи комори зовсім пустими.

З метою активізації роботи по заготівлі зерна та вступу селян до колгоспу у село направлялись спеціальні комісії, які силоміць забирали у селян зерно та інші продукти та під тиском заставляли вступати до колгоспу. В с. Калініно з’явилися «активісти», які під дулами рушниць виводили в ночі «ворогів народу», а в день ходили дворами, і шукали приховані в землі хліб і одяг. «Ворогами народу» ставали безневинні односельчани.


Село під час Голодомору
В 1932-1933 роках розпочинається чи не одна з найстрашніших сторінок історії села. Селянство залишається без засобів для існування, що призводить до початку голоду серед богданівчан.

Очевидець голодомору в селі Соловей Михайло Григорович розповів, «що голодомор, який став відчутним для селян, почався в кінці 1932 року. Тоді кожне господарство повинно було виконати хлібоздачу державі, визначеної нею певної кількості пудів хліба. До кожного господарства приїжджали підводи з повноваженими із сільської та районної влади і забирали хліб, мотивуючи це хлібоздачею. Вони ходили із залізними палками, якими штурхали в печах, коминах, на горищах, в ямах, на городі, подвір’ях. Все, що знаходили, забирали навіть квашену капусту та огірки.



Люди пухли з голоду, помирали на вулицях, подвір’ях, у хатах. Трупи померлих, підбирали їздові з підводами, яким за роботу видавали по 300 гр. хліба на день, щоб вони звозили трупи на кладовище до завчасно викопаних ям. Коли не було підвід, люди вивозили померлих тачками, а Соловей Максим свою жінку, що померла з голоду, ніс через усе село у рядні, руки і коси звисали, ноги волочилися по землі.

Люди їли все, що попадало до рук: котів, собак, лободу, лопухи, кропиву, павуту. Пам’ятаю, сусід наш, Грищенко Мирон, помер на печі, мама його Палажка, вся спухла, померла від голоду в хаті під лавою. Дальше від нас, мама зарубала свою рідну дочку, якій було тоді шість років. Порубала і куски склала у великий горщик, сховавши його у ямі в коморі. Сусіди, які дізналися про це, заявили у сільську раду. Згодом цю жінку забрали на підводу з тим горщиком і повезли в село. Я тоді йшов за підводою з людьми і бачив, як пальчики і п’ятки ніжок стирчали з горщика.»

Із свідчень Підгородинської Ганни Іванівни : «Жили бідно, землі своєї не мали. Батько ходив по заробітках до людей, мати пряла пряжу, робила одяг для всієї сімї. Здається, найважче було весною 1933 року. Люди, рятуючись, їли, хто що міг : кропиву, лободу, щавель, цвіт дерев, жаб, а бурякове насіння перетирали на жорнах і пекли коржі. Братик Григорій ходив до Гнатюків, які жили неподалік від нас. По-вуличному, ми їх звали Тихонами, то розказув, що вони смажили кота і зїли його.



Люди почали пухнути і помирати з голоду. Їх вивозили підводами до кладовища, де за ніч насипали повну яму людьми. Пам’ятаю, у Грабовських померло 5 душ, а шостий ще був живий, а їздовий сказав, щоб викидали його на воза, бо чекати не буде, поки він помре. Так його ще живого викинули на підводу та повезли до кладовища.

У нас першою померла сестричка Явдошка, потім братик Вася/2 роки/ , за ним тато Іван, братик Гріша та Ваня/ 4 роки/, мама та сестричка Горпина. Всі за один 33 рік. Я вижила дивом. Ходила від хати до хати, їла все, що хто дасть. Багато їла заячого часнику, який ріс на Явдокимовій горі, недалеко від нас. Потім перебивалась по наймах у людей, і дожила сама до 16 років та пішла на норму в колгосп. Доки житиму, пам’ятатиму ті страшні часи.»

Зі спогадів очевидців в селі було три випадки людоїдства.

  1   2   3   4   5   6


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка