Постать івана мазепи у європейських джерелах




Дата канвертавання30.04.2016
Памер121.34 Kb.
Гаркуша А. О.

Вчитель історії

Новопразької ЗШ І-ІІІ ст. №2
ПОСТАТЬ ІВАНА МАЗЕПИ У ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЖЕРЕЛАХ

«...Затаврована в свойому часі прокляттям, ця нещасна історична постать (Мазепи) мимоволі викликає до себе історичне спочуття, як можна так висловитися... Супроти України він поступав по свому щиро. Він хотів незалежносте й свободи своєї батьківщини... Особа Мазепи ще чекає безсторонньої історії, яка б змалювала його не під впливом погляду, вибачного в першій половині XVIII в., але не до речі тепер, коли спори вже вирішені, все заспокоїлося...»

Костомаров, 1860р.

Гетьман І. Мазепа залишається однією з найсуперечливіших постатей нашої історії.

Навколо постаті І. Мазепи ось вже майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні, думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування – щонайменше такий діапазон суджень про нього.

Що спонукало його перейти від одного правителя до іншого? Чому улюблениць Петра І, удостоєний небувалих царських щедрот, став його заклятим ворогом? Яке його місце серед українських гетьманів?

Гетьман України Іван Мазепа був високо інтелектуальною особистістю, здобувши ґрунтовну освіту, володів кількома мовами на різному рівні, мав інтерес до ренесансового бачення правителя та держави, сам не цурався мистецтв – музики і віршотворення, цікавився архітектурою, книгами, образотворчим та ужитковим мистецтвом. Розвиток освіти бачив як один із магістральних курсів у своїй політиці, віддаючи цьому чимало уваги. Активно сприяв книгодрукуванню. Дбав про церкву і підносив її: одне – через будівництво храмів, друге – через її мистецьке та обрядове наповнення, згармонізувавши відносини духовенства з козацтвом та козацькою державою.

Інтереси держави та своєї землі ставив вище особистих і віддавався їм з самопосвятістю, хоч мав і свої вади [3;14].

Гетьман Іван Мазепа належить до тих постатей в українській історії, котрі своєю діяльністю і вчинками найвиразніше виявляли найвищу мету українського народу –прагнення до волі й державності. Ще за життя він викликав підвищену увагу до себе з боку політиків, митців, увагу, що не зникала й по його  смерті. Переломним моментом у трактуванні постаті І.Мазепи стала Полтавська битва: знак плюс був  замінений знаком мінус.

Односторонній погляд в оцінці цієї непересічної історичної постаті був створений Росією і ґрунтувався, переважно, на офіційних царських документах, упереджених спогадах та замовних історичних дослідженнях. Таким поверховим тенденційним шляхом пішла, за окремими винятками, російська, а потім і радянська, історіографія та література. С. М. Соловйов («Публичные чтения о Петре Великом») [9] писав про події того часу: «Карл вошел в Украину, малороссийский гетьман Мазепа перешел на его сторону, перешли на его сторону запорожские казаки, но масса народная в Малороссии осталась верна русскому царю…» В. О. Ключевський («Курс русской истории») називає І. Мазепу «бесполезным предателем» [10; 104].

В. Мавродін у своїй книзі «Петр І», виданій у 1943 році, писав про І. Мазепу таке: «Один из богатейших феодалов Украины, «шляхтич» Мазепа часто менял хозяев: то служил польскому королю, то становился подданным турецкого султана, то превращался в «верного» старого слугу молодово русского царя. Властолюбивый, хитрый авантюрист, он был на стороне того, кто оказывался сильнее и кто мог обеспечить ему карьеру… Мазепа думал, что его поступок вызовет восстание всей Украины против Петра. Но старый гетман ошибся. Его измена вызвала всеобщее негодование украинского народа…» [10; 105]

Радянська історіографія та коментарі до фольклорних і літературних творів відвели Мазепі місце в ряду антигероїв, зрадників. Ця однозначна оцінка виключала будь-який інший підхід до висвітлення теми. Позиція М.Драгоманова  та інших дослідників, що трактували постать гетьмана з об’єктивних наукових позицій,  не стільки заперечувалась, скільки замовчувалась.

У 1882 році вийшла монографія М. І. Костомарова «Мазепа» [4]. Історик робить такий висновок: «Гетьман Мазепа как историческая личность не был представителем никакой национальной идеи. Это был эгоист в полном смысле этого слова».

До проблеми відображення І.Мазепи в історіографії і літературі зверталися В.Каллаш [2], С.Щеглова [12], проте трактування образу Мазепи в об’єктивному ключі на той час було неможливим. Художня розробка теми козацьких звитяг  наштовхувалася на певні труднощі, які не давали можливості українським письменникам висловити найзаповітніші думки про незалежність України, представити Гетьманщину як гідний зразок політичного устрою. Твори, де згадувалось ім’я гетьмана, вилучалися з ужитку, трактувалися тенденційно. Всі історії української літератури, створені до 1917 року або поза межами підцензурної радянської України, не рекомендувалися до популяризації, практично потрапляли до списку заборонених видань.

Тема Мазепи розроблялася і в зарубіжній літературі, яка трактувала Мазепу у романтичному ключі, орієнтуючись при цьому переважно на офіційні відомості, у яких Мазепа фігурував як людина морально ница, відлучена від православної церкви.

Перші згадки про Мазепу зустрічаємо в західньоевропейських джерелах, у зв’язку з його вибором на гетьмана підчас першого Кримського походу (25 липня ст. с., 4 серпня н. с. 1687 р.) [6; 69]

З розвитком подій на Україні, у зв’язку з несподіваним арештом Самойловича і вибором Мазепи, подекуди навіть сильними заворушеннями козаків проти нового гетьмана, німецькі кореспонденти згадують Мазепу частіше у своїх дописах.  1688 р. вони пишуть, що його становище в Москві ще не дуже певне,  у деяких дописах підркеслюють стриманість козацької старшини  та неприхильне ставлення запорожців, які хоч прийняли гетьманські подарунки, питають "хто вибрав Мазепу гетьманом".

Однак із бігом часу, пишуть німецькі кореспонденти, умовини в Україні устійнилися, Мазепа завів лад і порядок, а його становище скріпилося.



Французький посол Жан де Балюз, який зустрічався з Мазепою у 1704 році в Батурині, так описував його: «Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі й бліді, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара (найманий солдат важкої кавалерії в європейських арміях), вершник з нього знаменитий». Учасник шведського походу в Україну Густав Адлерфельд побачив гетьмана «у віці 64-х літ, середнього зросту» (у 1708 році йому насправді було 69 років), він «дуже стрункий, із суворим поглядом, носить вуса на польську моду, приємної вдачі й дуже захоплює своїми жестами». Інший сучасник-анонім говорив, що «Мазепа був вельми не гарним на обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полонили його білі руки, тонкі і повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуса, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція». Незважаючи на різні обставини та хронологічну віддаленість у читири роки, незалежні одне від одного джерела сходяться в одному – І. Мазепа мав вигляд суворої й водночас інтелігентної людини, у якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками [8; 276-277].

На згадку про Мазепу в англійському світі мимоволі приходить легендарний герой із поеми Байрона, хоч ім’я гетьмана було відоме в Англії, навіть у Новому Світі, ще за його життя.

Проте першим «мазепіанським» твором у романтизмі та одною із найбільш розповсуджених поем про цього гетьмана є твір «Мазепа» написаний Байроном за часів його перебування Італії. Ось що каже про цей твір критика:

«Серед численних творів написаних Байроном в Італії, нашу увагу привертає поема «Мазепа». Сюжет про українського гетьмана поет відшукав в «Історії Карла XII» Вольтера. Поему написано у формі розповіді старого Мазепи Карлу на зупинці в лісі після втечі з-під Полтави. Поема відтворює історію романтичного кохання юного Мазепи, яку Вольтер передав такими словами: «В молоді роки у ньго був роман з дружиною одного польського шляхтича. Чоловік його коханої, дізнавшись про це, звелів прив’язати Мазепу до спини дикого коня і випустити його на волю. Кінь був з України, він побіг туди назад, приволікши з собою Мазепу, напівмертвого від утоми й голоду. Йому дали притулок місцеві селяни...»

Основний зміст Мазепової розповіді в поемі – це опис нестримного бігу коня, який займає більше четветої частини твору (X-XVII чатини із XX). Байрон не ставив собі за мету рокрити образи Мазепи і Карла XII в історичному плані. «Уяву поета вразила лише картина людини, прив’язаної до дикого коня, що мчить степами», - писав Пушкін. У зображені бігу Байрон досяг захоплюючого драматичного ефекту.»

Не знайомлючись з критикою ми й самі бачимо захоплення Байрона великим гетьманом, його бачення дружніх стосунків Карла і Мазепи:



...І Карл під вигуки зусіль

Прийняв з приємністю хліб-сіль,

І видавалось кожну мить,

Що понад горем він стоїтль.

Тоді почав: - У всіх із нас

Могутній дух в серцях не згас,

Та хто між нами, хоч один,

Здобутись міг на більший чин

І менш сказати взагалі,

Ніж ти, Мазепо![1]

Байрон також підкреслює те, що попри всі небезпеки Мазепа не лише не загинув, а й згодом став гетьманом України:



...О знав би я, що оживу –

Й візьму гетьманську булаву!

Так був я гнаний на коні

У далину широкополу.

Старий безумець! – він мені 

Проклав дорогу до престолу... [1]

Можливо Байрон хотів показати, що Мазепа розповідає це королю не лише для розради, а й щоб подарувати йому надію: не все ще скінчено, поразка може стати плацдармом для нового, ще вищого злету, як це сталося колись із самим молодим Мазепою:



Забудь свої незгоди злі,

Забудь свої пекельні болі:

Ніхто із смертних на землі

Не відгада своєї долі. [1]

Цікаво й те, що у поемі ми також знаходимо автобіографічні мотиви самого її автора. Відомо, що під час роботи над цим твором письменник був закоханий у Терезу Гвіччіолі. Вольтер у «Історії Карла XII» не називає імені коханої Мазепи, а в Байрона вона отримала чітке ім’я – Тереза. Старий Мазепа так згадує події півстолітньої давнини:



...Мені здається, що вона

Струнка, вродлива і ставна

Біжить до мене від берези...

Ах, образ юної Терези,

І досі, нібито живий,

Стоїть у пам’яті моїй. [1]

Мазепа, яким він вимальовується у поетичній уяві Байрона, цілком пасував до інших його героїв. Людина сильних пристрастей, могутнього характеру, Мазепа пережив замолоду жахливі терпіння, але попри це досягнув у зрілі роки величі і влади. На загал поема типова для Байрона зіставленням двох, таких різних критичних ситуацій у житті заголовного героя і похмурою розповіддю із докладним описом жахливого шляху на тлі грізної, екзотичної для англійця української природи. З’явився подвійний образ Мазепи: в юності та в старості [11; 406].



Льондон Ґазетте — офіціоз англійського уряду, — 3-6 жовтня 1687 р. користуючись інформацією з Гамбурґу за 30 вересня, подає, що згідно з вістками з Києва кн. Ґоліцин наказав арештувати гетьмана Самойловича та його сина за те, що вони "мали змову" з ворогом, а на його місце вибрано "пана Мареппу, людину великої репутації та відому зі своєї хоробрости". 

Про вибір Мззепи докладніше згадав лондонський місячник Модерн Гісторі...(за, грудень 1687 р.), в якому подано, що кн. Ґоліцин вернувся додому без ніяких успіхів та щоб себе виправдати, оскаржив Самойловича та його сина в "зраді". Обидва вони були на його наказ арештовані, а на місце Самойловича назначено "Мареппу — славного вояка". За травень 1688 р. Модерн Гісторі подає, що козаки збунтувалися, тому що Мазепу не вибрано, але назначено, а тим самим порушено "старовинний звичай вибирати собі гетьмана з власної нації" [6; 105]. 

У 1704 р. не тільки англійська, а й інша європейська преса, писала багато про козаків; при тому, як правило, згадувала Мазепу, без огляду на те, чи він у той час ними командував, чи були вони під командуванням наказних гетьманів або своїх полковників. Прикладом цього може послужити довша згадка в лондонському місячнику Монтслі Реджістер за вересень 1704 р. У цій згадці зазначено, що "польський генерал, що знаходиться недалеко Львова, очікує значного відділу козацького війська під проводом Масеппи". На ділі, Мазепа в той час перебував на Волині, тільки його полковник Мирович на чолі 10.000-ного корпусу, відступаючи від Львова, який 26 серпня здався шведам, прилучився до корпусу польського генерала Ржевуського. 

Як бачимо, тогочасна англійська преса присвячувала багато уваги козакам, Мазепі та його союзові зі шведським королем. На відміну від німецької преси, що не щадила Мазепі по його переходові на шведську сторону таких епітетів як "зрадник" "кривоприсяжник, що не боїться Бога", "бунтар", "еґоїст" і тому подібних, англійська преса, хоч користувалася переважно російськими звідомленнями, які надходили до Англії через німецькі або голляндські канали, писала про гетьмана та Україну у виразно невтральному тоні [6; 108].

Через десять років після Байрона до цього образу звернувся В. Гюго в поезії «Мазепа». Він продовжує байронівську традицію, наголошує на цьому, відкриваючи свій твір епіграфом з Байрона [11; 408]. Розпочинається поезія описом жахливої подорожі, навіть у подробицях нагадуючи байронівську поему. Романтичне похмуро-екзотичне забарвлення тут ще більш посилено. Від справжньої України, її природи та історії поема надто віддалена. Тобто Гюго цікавить не історія, не вірогідність національних реалій, а умовно-романтичний колорит. Недарма «Мазепу» включено до поетичного циклу ліро-епічних поезій на арабську, турецьку, грецьку, албанську і мавританську тематику. У такому екзотичному контексті сприйнято Україну та її гетьмана. А втім, притягала не лише східна екзотика як така, а й герої-борці за національну незалежність. Саме тому привабив англійського поета Мазепа.

Поезія поділена на дві частини. У першій, сюжетній, ретроспективно поданий намічений у Байрона конфлікт. Спогади старого Мазепи про молодечі роки постають у прямому перспективному викладі від страждань напівтрупа до національної слави:



Та що ж! цей труп, що повзаючи, гине,

Колись іще буде народом України

Звеличений як князь;

Шулікам і вірлам він дасть свою відплату –

Невкритими гробали вкриє піль багато,

Де кров його лилась.

Страхітна його велич з його мук повстане

Колись кирею втягне прадідних гетьманів

У сяєві зірниць;

А як у ній з’явиться – степові народи

Пішлють йому на зустріч фанфар хороводи

І падатимуть ниць!

У другій частині автор звертається до верхівця, що «старі гори та снігові шпилі, пустині» перетинає:



Кричиш від остраху і далі незворушний,

Женеш блідий, охлялий... злітаєш бездушний

На землю з гордих хмар...

За кожним твоїм кроком ближче до могили,

Падеш... ось край... ще раз зібрав ти свої сили,

Встаєш, ти володар!

Українські письменники також досить часто згадували в своїх творах Мазепу. Шевченко, наприклад, у творі «Музыкант» згадує «потомка одного прилуцкого полковника, современника Мазепы», а в творі «Близнецы» «соборный храм прекрасной, грациозной, полурококо, полувизантийской архитектуры, воздвигнутый знаменитым анафемой Иваном Мазепою в 1690 году» (твори написані російською мовою за часу другого арешту Шевченка) [11;414].

Іван Мазепа єдиний з українських історичних діячів, котрий доступився честі стати героєм коли не світової, то європейської літератури. Особливо був люблений романтиками, яких приваблював як його патріотичний чин щодо визволення рідного народу з іноземного ярма, так і його, і це передусім, героїчно-любовна небуденність. При цьому чимало творів, можна сказати переважна більшість, спиралися не на реальні підстави, а на легенди та перекази про гетьмана, не раз цілком антиісторичні.

Отже, в історії Мазепа описаний двояко: негативно і як борець за волю України. І. Мазепа став героєм багатьох творів української, російської та західноєвропейської літератур, особливо ним цікавилися романтики.

У творенні літературного образу І. Мазепи простежується кілька традицій: романтична (як лиходійного й любовного героя), патріотична (як героя України), костомаровська (як проміжна) й безоглядно ідеологічно-осудлива.



Бібліографія

  1. Байрон – «Мазепа» - http://knigosite.ru

  2. Каллаш В. В. Палий и Мазепа в народной поэзии // Этнографическое обозрение.

– 1889. – Кн. 3. – С.80–120; Каллаш В. В. Несколько малорусских народных рассказов // Этнографическое обозрение. – 1902. – № 1. – Кн. 42. – С. 107–113.

  1. Коляда І. А, Вергун С. І. «…ця нещасна історична постать мимоволі викликає до себе історичне спочуття…» Іван Степанович Мазепа. Історико-біографічний нарис (до 325-річчя обрання І. Мазепи гетьманом Лівобережної України)//Історія в школі. – Січень 2013. - №1. – С. 14-21.

  2. Костомаров Н. І. Мазепа. – Видавництво: Терра, 2004. – С. 336.

  3. Крупницький Б. Д. Гетьман Мазепа та його доба. – К., 2001. – С. 240.

  4. Мацьків Т. А. Гетьман Іван Мазепа в західноєвропейських джерелах 1687-1709. – Київ-Полтава, 1995. – С. 312.

  5. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. Нью-Йорк, Париж, Торонто, 1960. – С.157

  6. Реєнт О.П., Коляда І. А. Усі гетьмани України. – Харків: Фоліо, 2008. – С. 415.

  7. Соловьёв С. М. Публичными чтениями о Петре Великом. – «Наука», 1984. – С. 232.

  8. Суперечливі моменти історії України і Росії/Павло Остапенко, Юлія Боковікова. – Харків, 2008. – С. 384

  9. Шевчук В. О. Просвічений володар: Іван Мазепа як будівничий козацької держави і як літературний герой. – К.: «Либідь», 2011. – С. 460.

  10. Щеглова С. Вірші про Мазепу, складені після його «зради» // Науковий збірник за рік 1926. К., 1926





База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка