План-конспект лекційного заняття з теми №2 " Розуиток української культури в часи Гетьманщини "




Дата канвертавання30.04.2016
Памер156.05 Kb.
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ

з теми № 2

Розуиток української культури в часи Гетьманщини



з навчальної дисципліни

Історія української кульутри ”



Категорія слухачів: слухачі, студенти

Кількість годин: 2 години

Навчальна мета: Сформувати цілісне розуміння процесів розвитку основних видів культурної діяльності на території України за доби Гетьманщини.

Виховна мета: Через опанування навчальним матеріалом досягти усвідомлення проблеми окремішності української нації, розвинення почуття національної гордості, відданості інтересам України.

Розвиваюча мета: Отримати навички роботи з фактичним матеріалом, його структурним аналізом, встановлення причинно-наслідкових зв’язків, виявлення тенденцій розвитку, формулювання висновків.

Навчальне обладнання, ТЗН: мультимедійний проектор, ноутбук.

Наочні засоби: схеми, таблиці, лекція, підручник, навчально-методичний комплекс

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: історія України, ІДПЗК, ІДПУ, філософія.

Забезпечувані дисципліни: релігієзнавство, етика.


ПЛАН ЛЕКЦІЇ:

  1. Книгодрукування і література у XVIІ – XVIII ст.

  2. Освіта і наука у XVIІ – XVIII ст..

  3. Мистецтво у XVIІ – XVIII ст..


ЛІТЕРАТУРА:

  1. Глушкова Н.М. Історія української культури: конспект лекції. – О.: ТЕС, 2012. – 150 с.

  2. Довбня О.М. Історія української культури: навч.-метод. Комплекс з тестами. – Х.: Харк. нац. аграр. ун-т ім. В.В. Докучаєва, 2012. – 66 с.

  3. Зарішняк І.М., Творун С.О. Історія української культури: навч. посіб. – Вінниця: Едельвейс і К, 2011. – 326 с.

  4. Історія світової та української культури. Кредитно-модульний курс: навч. посібник. – Х., НФаУ: Золоті сторінки, 2012. – 520 с.

  5. Історія української культури / За заг. ред. І.Крип’якевича. - 4-е вид., стер. - К.: Либідь, 2002. - 650 c.

  6. Історія української культури. Конспект лекції за темою: “Сутність та специфіка культури”. – Суми: ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2012. – 31 с.

  7. Історія української культури: конспект лекцій. – Донецьк: Технопак, 2012. – 99 с.

  8. Історія української культури: навч.-метод. посіб. – Луганськ: ДЗ “ЛНУ ім. Тараса Шевченка”, 2012. – 58 с.

  9. Історія української культури: навч. посіб. для студентів вищ. Навч. закладів. – Х. Ч. 2. – 2012. – 158 с.

  10. Історія української культури: підручник; за ред. Л.В. Анучиної, О.А. Стасевської, О.В. Уманець. – Х., Право, 2012. – 367 с.

  11. Історія української культури: словник термінів і персоналій. – Х., Право, 2012. – 237 с.

  12. Історія української культури: у 5 т. / голов. ред. Є.Б. Патон. – К.: Наукова думка, 2001–2011.

  13. Кордон М.В. Українська та зарубіжна культура. – К.: ”Центр учбової літератури”, 2010.

  14. Костилєва С.О. Історія української культури: навч. прогр. Дисципліни, списки рек. л-ри. – К.: НТТУ “ КПІ”, 2011. – 149 с.

  15. Костилєва С.О. Історія української культури. Хронологія основних подій. – К.: НТТУ “ КПІ”, 2011. – 63 с.

  16. Культурологія. Українська і зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

  17. Новікова Ю.Н. Історія української культури. Українознавство. Українська етнокультура: навч. посіб. для студентів ВНЗ. – Донецьк: Донбас, 2012. – 149 с.

  18. Попович М.В. Нарис історії культури. – К.: АртЕк, 2001.

  19. Українська і зарубіжна культура. – Л.: Вид-во Львів. комерц. академії, 2012. – 47 с.

  20. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упор. С.В. Ульяновська. – К.: Либідь, 1993. – 592с.

  21. Хома І.Я. та ін. історія української культури: навч. посіб. – Л.: Вид-во Львівська політехніка, 2012. – 353 с.

  22. Шейко В.М. Історія української культури: навч. посіб. / В. М. Шейко, Л.Г. Тишевська — К.: Кондор, 2011 - 259 с.

  23. Шейко В.М. Культурологія: навч. посібник. – К.: Знання, 2012. – 494 с.


КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ:

  1. Книгодрукування і література у XVIІ – XVIII ст.

Вплив ідеології Відродження і Реформації знайшов відображення у розвиткові літератури і книгодрукування. Винахід І.Гуттенберга, перехід від папірусу і пергаменту до паперу у XV ст. були передумовами активного розвитку книжкової справи у Європі. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною.

У кінці XV – на початку XVI ст. перші книги церковнослов'янською мовою надрукували ШвайпольтФіоль у Кракові і Франциск Скорина у Празі. В Україні поштовх для розвитку книгодрукарства дав Іван Федоров власне, І.Федоров відновив занедбане книгодрукарство, який втік з Москви від переслідування реакційного духовенства у 60-х роках XVI ст. У 1573 р. Федоров за допомогою меценатів створив у Львові друкарню, де роком пізніше надрукував знаменитий “Апостол” (збірник описів життя святих). Через деякий час Федоров розорився, заклав друкарню і на запрошення князя К.Острозького, – одного з тих, хто зберіг відданість православ'ю, - переїхав у його маєток в м. Острозі. Саме в цей час тут за ініціативи К.Острозького здійснювався грандіозний проект – готувалося до друку перше у слов'янському світі повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Щоб уявити масштаби робіт, треба сказати, що з метою пошуків достовірного тексту К.Острозький спорядив послів до Чехії, Польщі, Московії, Болгарії, Греції, Палестини, вів листування з Вселенським патріархом, створив при Острозькій академії спеціальну комісію з перекладу Святого письма, залучив 72 перекладачів, грецьких вчених. У 1581 р. “Острозька Біблія” (1256 сторінок) побачила світ, ставши взірцем для всього православного слов'янства. Її примірники купили королівські бібліотеки Швеції і Франції, що свідчило про високий рівень видання. У Москві Біблія переписувалася, так що ”Острозька Біблія“ довго залишалася єдиним подібним виданням.

Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Вже в першій половині XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі. Друкарні створювалися на кошти меценатів, Війська Запорозького. Активно займалися організацією типографій братства. Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні.

Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Найбільш яскраво нові тенденції відображала перекладна література.

Сплеск літературного процесу в Україні був пов'язаний з Брестською церковною унією. Помітне місце в цій ситуації в літературній творчості зайняв жанр полемічної літератури, який виник як реакція на експансію католицької церкви в Україні. Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі “Тренос” (грец. - “плач” - плач православної церкви через відступництво її дітей); Захар Копистенський у “Палінодії” (“книга оборони”), Іван Вишенський у “Раді про очищення церкви” виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривав його політику за принципом “чим гірше, тим краще”.

У XVII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими - учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов'язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Часто вживалися 4- і 5-стопний ямб і хорей. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов'язані з ім'ям Григорія Сковороди.

У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія - таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл - події життя святих; мораліте - драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, але і світські теми. Її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму “Комедія на Різдво Христове”, Симеон Полоцький - драму “Про Навуходоносора”, Григорій Кониський - “Воскресіння мертвих”.

Своєрідним літературним жанром були літописи. Не будучи історичними дослідженнями в повному розумінні, літописи поєднують риси науки і мистецтва. У XVII ст. з'явилися літописи, які відобразили найбільш яскраві і важливі події того часу - формування козацтва, Визвольну війну 1648-1657 р. та ін. - літопис Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, монастирські літописи. Нарівні з документами автори літописів використовували фольклорні джерела, власні спогади. Літописи відіграли важливу роль у розвитку літератури та науки.


  1. Освіта і наука у XVIІ – XVIII ст.

Однією з характерних рис української культури XVIІ-XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до питань освіти. Оскільки культура розвивалася в умовах польської експансії, зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом учбових закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них вже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з'явилися єзуїтські колегіуми - по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці учбові заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Включається до створення шкіл козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. При цьому треба наголосити, що офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва.

До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, зокрема на Лівобережжі понад 1000. Практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П.Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Осердям культури у Києві стали Печерська лавра і Київське братство. Важливу роль в справі розвитку освітизігравП.Могила. У 1632 р. на базі братської школи і школи Києво-Печерської лаври був створений новий колегіум, який був названий його ім'ям. У основі 12-річного курсу навчання знаходилися “сім вільних наук”. В 1-3 класах вчили основ латинської мови, граматики, а після 5-го класу учні (спудеї) повинні були вільно володіти латиною аж до укладання промов і віршів, у 8-12 класах вивчали богословські науки. Класи філософії включали схоластичну філософію, логіку, фізику, метафізику, етику, математику, географію, основи наук про Землю і космос. Це по суті була вища світська освіта. А з 1690 р. в колегіумі зорганізовано вищі богословські студії. Вчилися діти всіх станів - від аристократів до козаків і селян. У навчальному процесі використовувалися такі прогресивні форми, як дискусії, театральні вистави, заохочення кращих учнів (спудеїв), складання екзаменів комісії (а не одному професору), спільні заходи студентів і викладачів. Важливо, що колегіум мав гуртожиток, що було рідкістю на той час. У 1736 р. у колегіумі навчалися, крім українців, росіяни та білоруси, а також 127 студентів з європейських країн. У 1701 р. з ініціативи гетьмана Мазепи колегіуму було присвоєне звання академії.

У 1700 р. колегіум з'явився у Чернігові, в 1726 р. - у Харкові, у 1738 р. - у Переяславі.Таким чином, у XVIІ - першій половині XVIII ст. в Україні широко розповсюдилася шкільна справа та ідеї освіти. Унікальним досягненням був високий відсоток письменних людей (до 90%). Позитивною рисою була доступність, нестановий, демократичний характер освіти. Діти всіх соціальних груп могли вчитися, оскільки навчання було безкоштовним. Однак освіта була досить відірвана від життя. Зокрема питома вага природних і точних наук була дуже мала. Наприклад, у Києво-Могилянській академії факультет медицини був відкритий лише у XIX ст. Жива мова народу практично не впроваджувалася в учбовий процес, який проходив, головно, латиною. Традиція широкої початкової освіти була перервана разом з закріпаченням українських селян до кінця XVIII ст. при Катерині II.

Як вже говорилося, українська культура довго розвивалася без державної підтримки, за слабкої участі соціальної верхівки. Це призводило до відставання такої сфери культури, як наука. Особливо це стосується природничих наук, для розвитку яких завжди були необхідні спеціальне обладнання, фінансове забезпечення.

Що стосується гуманітарних наук, то тут успіхи були вагомішими. Зокрема у самостійну галузь виділилася філософія, хоча і досить пізно за європейськими мірками - у XVIII ст. У Західній Європі в цей час утверджується ідеологія Просвітництва, яка висуває такі цінності, як раціоналізм, демократизація різних сфер життя, пантеїзм у філософії. Люди схилялися перед можливостями науки й освіти, вважаючи їх безмежними.

Ідеї Просвітництва розвиває такий філософ, як Феофан Прокопович, вихованець, а надалі професор і ректор Києво-Могилянської академії. У своїх головних роботах “Правда волі монаршої”, “Слово в неделюцветную о власти и чести царской” Прокопович виклав свою концепцію “просвіченого абсолютизму”. Державна влада, на думку філософа, має божественний характер, а монарх є по суті батьком для своїх підданих. Подібно Т.Гоббсу, Прокопович стверджує, що люди, побоюючись “війни всіх проти всіх”, створюють державу, яка захищає їх від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Однак, на відміну від Дж.Локка і Ш.Монтеськ'є, він вважав, що люди передають турботи про дотримання своїх прав державі назавжди. Народна маса повинна підкорятися монарху, тим більше що освічений правитель не буде ні злим, ні несправедливим. Але народ володіє в деяких випадках і активними функціями - він може висловлювати свою думку, критикувати політику монарха і навіть вибирати його, якщо спадкоємця престолу за тими або іншими причинами не виявиться.

Особливе місце в історії як української, так і світової філософії займає Григорій Сковорода. Подібно європейським просвітникам, він схилявся перед розумом, наукою. Але осягнення людиною світу з його жорстокістю й егоїзмом не зробить людину щасливою. Щастя дає людині свобода, самопізнання і “сродний” труд, тобто творча праця, характер якої різний для кожної конкретної людини. Вільна творча праця і просвітництво розвивають в людині добрі начала, закладені природою, - так міркує Сковорода в творах “Благородний Еродій”, “Убогий жайворонок”, “Бджола і Шершень” та ін.

Сковорода однозначно відкидає світоглядні положення епохи Відродження про “сильну особистість”, яка багато бажає і багато досягає. У надмірній соціальній активності, прагненні оволодіти світом за допомогою розуму, знань, волі, зброї філософ вбачає одну з головних причин всіх бід сучасного йому життя. Бажання багатства, слави і влади вселяють в душу злобу, заздрість, жорстокість, вічне невдоволення собою і всім. Вихід з суперечності людського буття один - зречення зайвих бажань, в тому числі прагнення слави і влади, а також обмеження потреб людини шматком хліба і водою. Бог зробив важке непотрібним, а потрібне неважким - стверджує філософ.

Схиляючись перед розумом, Сковорода був далекий від абсолютизації його можливостей. Наскільки світло розуму може досягати істини, настільки він може і помилятися. Людина доходить до істини і серцем, і такий шлях може бути більш коротким. Висуваючи положення про важливу роль, яку відіграє в людській діяльності інтуїція, емоційна і підсвідомо-несвідома сфери, філософ на сторіччя випередив свій час. Винятково актуальна і його думка про гармонію відносин між людьми і природою, яку Сковорода вважав божественною. Людина не повинна вважати природу чимось неживим і бездушним, і тоді, подібно до давньогрецького Антея, вона буде нескінченно черпати сили з неї.


  1. Мистецтво у XVIІ– XVIII ст.

Архітектура. В архітектурі національні традиції міцніше за все зберігалися і яскраво виявлялися в дерев'яному зодчестві. У той же час з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у XVII ст. в архітектурі з'являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, якому притаманна мальовничість композиції, гармонія будівель з навколишньою природою. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або “козацьким” бароко. Видатний український вчений початку нашого сторіччя В.М.Щербаківський так зобразив його особливості: “Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі”.

Провідним типом споруд стає так званий козацький собор - п“ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це - Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський - у Видубецькому монастирі.

Крім нового будівництва, у XVII ст. на кошти козацької старшини були перебудовані у новому бароковому стилі древні Софійський і Михайлівський золотоверхі собори, церкви Києво-Печерської лаври. Фасади були затиньковані (оштукатурені) та декоровані, іншої, більш складної форми набули куполи соборів. Будівництво досягло особливого розмаху при гетьмані І.Мазепі. За словами Ф.Прокоповича, Київ стараннями І.Мазепи перетворився в новий Єрусалим.

У XVIII ст. у Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. ЙоганШедель на запрошення Києво-Печерської лаври керував будівництвом великої дзвіниці, яка стала на той час найвищою спорудою в Російській імперії. Він же добудував верхні поверхи Софійської дзвіниці. Творіння Й.Шеделя оцінюють як програмні для подальшого розвитку архітектурного вигляду Києва.

У Києві працював молодий Бартоломео Растреллі. Всесвітньо знаменитою стала його Андріївська церква, яка завершувала перспективу головної вулиці Києва. Місце для будівництва було обране так вдало, що невелика за розмірами, легка і витончена церква зайняла домінуюче положення. Цей ефект архітектор посилив, спроектувавши високий підмурівок. Улюблені кольори Растреллі - блакитний, білий і золотий роблять церкву чепурною і дивовижно гармонують з київським небом. Ним же був створений Імператорський палац у Києві, пізніше названий Маріїнським, який нині використовується для урочистих президентських прийомів.

В архітектурі Західної України переважала загальноєвропейська стилістика, національне начало було виражено відносно слабко (наприклад, собор Святого Юра у Львові).



Образотворче мистецтво. Традиційність (підлеглість архітектурі, релігійний зміст, канонічність), яка переважала в образотворчому мистецтві у XVI ст., поступово витісняється новими віяннями.

У XVIІ-XVII ст. в Україні складається декілька шкіл церковного монументального живопису та іконопису. Провідна школа художників сформувалася у XVII ст. в київських монастирях. Художники працювали переважно в жанрах монументального живопису, іконопису, гравюри і графіки. У роботах таких іконописців, як Федір Сенькович, Микола Петрахнович, Іван Руткович, помітною стала відмова від середньовічних естетичних канонів, утверджувалася реалістичність і життєрадісність. Ці ж тенденції присутні у розписах Успенського собору та Троїцької церкви Києво-Печерської лаври, у церквах Полтави, Переяслава та ін. Характерно, що московське духовенство не схвалювало такого творчого підходу українських художників, коли святі зображалися "лицом и очами светлы и теломдебелы". Частиною храмового живопису став портрет. У розписах храмів зображали історичних осіб. Наприклад, у вівтарній частині Успенського собору вміщені 85 портретних зображень - від князя Володимира до Петра I.

Перехідну роль між іконописом і світським портретним живописом займали так звані парсуни - портрети, виконані прийомами іконописної техніки. Сім'ї козацької старшини, привілейоване становище яких все більше зміцнювалося, масово замовляли свої портрети. Модним стало мати власну картинну галерею. Художникам іноді навіть замовляли картини, які зображували селян. На другу половину XVIII ст. припадає, вже в повному розумінні слова, світський портретний живопис. Але в цей же час проявляється тенденція від'їзду з України талановитої молоді до Петербурга, в Академію мистецтв. Так, найвідоміші художники Росії того часу: Д.Левицький - родом з Києва, В.Боровиковський - з Миргорода. Українцем був творець історичного жанру російського академічного мистецтва А.Лосенко.

Розвиток книгодрукування обумовив розвиток мистецтва гравюри. Ними прикрашалися релігійні видання. Перші світські гравюри з'явилися у 1622 р. як ілюстрації до “Віршів на жалосний погреб…гетмана Петра Конашевича-Сагайдачного”. Серед них - портрет гетьмана на коні, батальна сцена взяття Кафи. Видатні художники і гравери працювали тоді в Києво-Печерській друкарні – Никодим Зубрицький, Олександр Тарасевич, Леонтій Тарасевич, Іван Щирський.

Абсолютно особливим жанром стала "народна картина". Це - в першу чергу серія козацьких образів: "Козак з бандурою", "Козак Мамай". Як елемент народного побуту такі картини зберігалися до початку ХХ ст.

Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень – ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга.

Однак кращі, найбільш талановиті музиканти залишали Україну. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).



Театр. Крім церковної і шкільної драматургії (про що сказано вище), народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Віфлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому - гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі.

В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка