Михайло Торчинський апелятивізація онімів у сучасній українській мові




Дата канвертавання30.04.2016
Памер105.18 Kb.
Михайло Торчинський
АПЕЛЯТИВІЗАЦІЯ ОНІМІВ У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ
Власні назви (оніми) – це особливі мовні знаки, що утворюють іншу знакову систему для тих самих предметів з реального світу речей, для яких створюються і звичайні мовні знаки – загальні назви (апелятиви). Зв’язок цих особливих знаків з поняттями іменованих ними об’єктів надзвичайно слабкий і завжди опосередкований через предмет, при цьому зв’язок їх із самими предметами значно сильніший, ніж у знаків звичайних [10, 135].

Об’єкт, іменований власною назвою, завжди конкретний. Якщо конкретність іменованого об'єкта стає неочевидною, спостерігається тенденція переходу власної назви в загальну. І навпаки, якщо іменований загальною назвою об’єкт стає визначеним, зростає імовірність перетворення апелятива у власну назву (порівн. ситуативні власні імена на зразок батько, мати для певної родини, місто для жителів визначеної місцевості і т. д.) [див.: 10, 113].

Проблеми апелятивізації пропріальної лексики переважно розглядалися на матеріалі російської мови. Зокрема, це питання ґрунтовно висвітлюється у посібнику Введенської Л. А. та Колесникова Н. П. „От собственных имен к нарицательным” [2], проте значна частина аналізованого матеріалу – це не апелятизовані оніми, а суфіксальні деривати та композити, в основі яких знаходяться різні класи власних назв.

Детальну увагу на перехід власних назв у загальні і навпаки звернула і Суперанська О. В. Серед інших теоретичних засад потрібно відзначити виділені нею можливості апелятивізації онімів: „1) денотат імені здобуває достатню популярність у всіх членів визначеного мовного колективу, що одержали деякий загальний мінімум виховання й утворення (назви багатьох держав і їхніх столиць, найбільших рік і гір, імена найбільш популярних політичних діячів і діячів літератури і мистецтва, сучасних і минулої епохи); 2) ім’я перестає зв’язуватися з одним скільки-небудь визначеним денотатом і робиться типовим для багатьох чим-небудь схожих один на одного людей, поселень, рік і т. п.” [10, 115].

Як своєрідний тип переносного вживання власних назв характеризує це явище Михайлов В. Н., включаючи у його склад і випадки, коли онім функціонує в нехарактерній для нього формі множини (Немає вже Суворових), коли у цій самій формі позначає не стільки множинність діячів, скільки якісь суспільні стани чи якості (Ми хочемо в Наполеони) і коли у формі однини їхнє символічно-узагальнене значення не підкріплюється синтаксичною зумовленістю місця у структурі речення і логічною співвіднесеністю з певними реальними особами (Ми не знайдем там Брута) [див.: 6, 27-30]. У цілому цей процес, який ґрунтується на явищі метонімізації, має назву антономасія (буквально – „перейменування”) [6, 32], тобто учений фактично підтверджує висновок О. О. Потебні: „Якщо від частого вживання поетичний характер так зживається зі своєю власною назвою, що остання отримує характер умовної цінності, то вживання такої назви буде антономасія” [9, 226 ].

Прагматичну спрямованість знаків-символів, яка характерна для множинних антропонімів, відзначає і Дука Л. І., вказуючи, що цьому сприяє процес апелятивізації власних назв, оскільки вони відірвалися від свого денотативного значення (Запорізька земля здатна народжувати ломоносових, пушкіних, толстих) [4, 193].

Два шляхи переходу онімів в апелятиви виділяє Щетинін Л. М.: узагальнення, в основі якого – зміна або розширення предметної співвіднесеності наявних лексичних значень онімів і відповідно – узагальнення одиничних значень завдяки збігові загального, і номінацію, в основі якої – утворення апелятива за рахунок нових лексичних значень з новою предметною співвіднесеністю на базі звукових комплексів оніма. Залежно від структури назви вчений розрізняє цілком перенесені апелятиви, на зразок однослівних крез, болівар, і часткові перенесення, на зразок складного найменування закон Ома (тут зв’язок з онімом втрачений частково, деонімізаця неповна) [12, 10].

Декілька способів взаємодії онімів з апелятивами розглядає Шаршова М. К.: 1) вживання оніма для утворення якості (кораблі Магелланів і Колумбів); 2) назви фірм і торгових марок (форд, мерседес); 3) метафоричні назви різних предметів, які легко перетворюються в апелятиви (Ілля Муромець – для ІЛ-62) [11, 9].

Питання апелятивізації онімів розглядаються і в інших наукових працях з проблем ономастики. Так, Бондалєтов В. Д. детально характеризує погляди вчених на особливості власних назв і розмежування онімів та апелятивів, відзначаючи, що потрібно „визнати відносність межі між ними. Це справедливо як для синхронного, так і генетичного (діахронічного) плану” [1, 23]. Три типи значень власних географічних назв виділяє В. А. Ніконов: дотопонімічне, або етимологічне (характерне не для всіх власних назв), топонімічне (обов’язкове) та відтопонімічне (необов’язкове), зразком якого і є апелятивізовані оніми: кашемир, бордо [7, 57-64]. Як „друге життя” власних назв, розуміє апелятивізовані оніми Горбаневський М. В. [3, 150], однак у групу таких слів у нього включені і суфіксальні деривати.

Предметом нашого дослідження є власні назви, які функціонують як загальні у різних функціональних стилях сучасної української мови.

Наукова лексика – основна сфера, де особливо активно відбуваються процеси переходу власних назв у загальні. Передусім це стосується природничих наук, зокрема зоології, де онімізованими апелятивами є назви комах: метеликів (аполлон, аргус, махаон, псіхея) і жуків (геркулес, голіаф, сізіф), утворені від імен міфічних персонажів. Міфоніми і теоніми побутують і як назви інших живих організмів: морські черви афродита і нереїда, птахи аргус і гарпія, земноводне тритон тощо. Проте назви більших тварин, зокрема свійських, мотивуються переважно топонімами: свиня йоркшир (від назви англійського графства), курка брахмапутра (від назви ріки в Індії), собаки сенбернар (від назви монастиря у Швейцарії), ньюфаунленд (від назви острова у Північній Америці), кінь битюг (від назви річки в Росії), рідше – антропонімами: собака доберман (від прізвища німецького кінолога).

Багато назв рослин теж утворено від онімів, однак без зміни їхньої морфемної структури апелятивізуються переважно імена, які походять з античної міфології: адоніс, андромеда, гіацинт, нарцис, рідше – слов’янські або іншомовні імена: іван-чай, іван-та-мар’я, марант, матіола (від імен італійців Маттіоли і Б. Маранта – ХVІ ст.).

Значна кількість апелятивізованих онімів фіксується у фізиці та хімії. По-перше, це фізичні одиниці виміру ампер, ватт, вольт, джоуль, герц, кулон, рентген, ньютон тощо, названі в честь відомих учених. По-друге, це назви 43 хімічних елементів, які утворені або безпосередньо від онімів, або від апелятивів, мотивованих власними назвами (прізвищами відомих учених, топонімами, міфонімами тощо). Переважна більшість назв хімічних елементів є суфіксальними дериватами (германій, ейнштейній, європій), і тільки чотири назви – апелятивізовані оніми: бор (від прізвища датського вченого), кобальт (від імені злого духа гнома), тантал (від імені міфічного царя), уран (від назви планети або імені бога).

Апелятивізація онімів надзвичайно продуктивна у виробничій сфері, оскільки чимало агрегатів і їхніх частин отримали свої назви від особових назв винахідників або назв міст, де винаходи впроваджувалися у виробництво. Це твердження яскраво ілюструють лексеми мартен (від імені французького металурга), дизель (від прізвища німецького інженера), фара (від назви острова у Середземному морі), юпітер у значенні „освітлювальний прилад” (від назви фірми, у свою чергу мотивованої іменем латинського верховного бога неба). Особливо багато апелятивізованих антропонімів зафіксовано серед назв різновидів зброї: браунінг, кольт, маузер, наган, а також катюша.

З онімами тісно пов’язані загальні назви засобів пересування: від карет, на зразок берлін (від назви міста), фаетон (від імені сина бога сонця), фіакр (від імені сина шотландського короля), до автомобілів паккард, рено, сітроен, оппелъ, форд, назви яких теж пов’язані з пропріальною лексикою, і навіть спальних вагонів: пульман (від прізвища американського винахідника).

У сфері мистецтва перехід власних назв у загальні – теж продуктивне явище. Це характерно і для театрального життя (арлекін –від імені персонажа італійської „комедії масок), і для хореографії (назви танців бостон, чарльстон – від найменувань американських міст). Апелятивізовані оніми є складником і спортивної лексики: марафон, бадмінтон, регбі (від ойконімів),

У побуті, у власне розмовній лексиці, випадки апелятивізації онімів теж фіксуються досить часто, причому можливим є функціонування таких слів і в інших стилях. Зразками таких лексем можуть бути слова хуліган (від прізвища ірландця, який жив у ХVІІІ ст. і прославився скандальною поведінкою), мегера (від імені грецької богині помсти), помпадур (-ша) – від імені фаворитки французького короля Людовіка ХV, яка відзначалася самодурством). Із позитивною конотацією вживаються лексеми геракл, геркулес (від імені героя давньогрецьких міфів), робінзон (від імені літературного героя), а з негативною – отелло, донкіхот, донжуан (теж мотивовані поетонімами). Популярні такі слова в кулінарії (сандвіч – від імені англійського лорда; рокфор – від назви французького міста, монпасьє – від прізвища французького графа), назвах одягу і тканин (галіфе – від прізвища французького генерала, панталони – від імені персонажа італійських народних комедій, френч – від прізвища англійського фельдмаршала, панамавід назви країни, а також батист – від імені французького майстра ХІІІ ст., бостон – від назви американського міста, кашемир – від назви провінції в Індії) і в багатьох інших сферах (наприклад, ватман – від імені власника англійської паперової фабрики, гіпноз, термін – від імен античних богів, силует – від прізвища французького міністра ХVІІІ ст., фужер – від назви французького міста тощо).

Особливо продуктивна деонімізація в українській фразеології та пареміології. Як відзначає Пасік Н. М., „функціонуючи в мовленні, оніми здатні втрачати зв’язок із конкретними об’єктами й розвивати конотативні співзначення апелятивного характеру, що свідчить про діахронічну еволюцію, притаманну їм, як і всім одиницям мови” [8, 32]. „Конотоніми починають виражати узагальнені поняття оцінного змісту, інколи навіть повністю апелятивізуючись: солоха„роззява”, хома – „нерозторопна людина”, Іван- „проста людина, трудівник”, мацько „нерішучий”, хвеська – „надміру балакуча, пліткарка”. Такі народнопоетичні найменування особи, що узагальнено називають типових представників певної соціальної, побутової чи психологічної групи, можна назвати фольклоронімами..., оскільки ці частотні конотоніми увійшли в психіку мас, відбиваючи традиції, менталітет, уподобання нації, як традиційний ідеал, символ, що найбільше відповідає естетичним, культурним цінностям” [8, 28].

До складу фразем і паремій можуть входити власне слов’янські (антонів вогонь, химині кури), античні (ахіллесова п’ята, танталові муки) і біблійні (іудине дерево, каїнова душа) антропоніми, рідше – аналогічні топоніми (ад’єктоніми) (решетилівська толока, троянський кінь). Найбільш активно такі оніми функціонують у назвах рослин і тварин (адамове яблуко, петрів батіг,), а також у сполуках характеристичного типу (антипко в нім сидить; дурний як сибірський валянок (миколаївський чобіт)). За структурою – це переважно синтаксичні конструкції „прикметник+іменник” (гордіїв вузол, піррова перемога) та „дієслово+іменник” (ловити никони, співати лазаря). Варто відзначити, що різні довідники такі оніми фіксують то з великої, то з малої літери, що свідчить про неусталеність процесу їхньої апелятивізації.

Менш продуктивна деонімізація в художньому мовленні, Звичайно, семантично і функціонально багато власних назв, особливо вжитих у формі множини, наближаються до апелятивів: Убоге поле, ми з тобою Крези (багатії), десь наше зерно – гори золоті (Л. Костенко); Гриміли пишні і бучні паради нових Тимурів і Аттіл (В. Симоненко); А ви (каравани) – через Сахари й Каракуми, І на горбах – безсмертна сила гурту (І. Муратов). Цілковитий перехід у розряд загальних назв тільки підсилює стилістично-виражальні можливості слова: Дуднить Сибір, колотяться урали (Яр Славутич). Апелятивізація і плюралізація топоніма підкреслює масовість знищення людей в лісах Сибіру та Уралу. З такими самими настановами використовує відтопонімні апелятиви і В. Стус: Ти вже не згинеш, ти двожилава, земля, рабована віками, і не скарать тебе душителям сибірами і Соловками.

Варто відзначити факт домінантної негативної конотації таких конструкцій: Збираємось Колумбами рости, і раптом виростаємо кортесами (Н. Віргуш); Гуркотіли, клекотали, бухали, зоряний стирали з лоба піт. Криками, і жестами, і рухами заглушили, закрутили світ. Поетня з брехливими пегасами... на Парнас спішила навпрошки (А. Таран). Нейтральне або позитивне інтонування відонімних апелятивів, особливо у формі однини, є досить рідкісним явищем і у принципі може вважатися визначальною рисою творчості певного письменника або поета (передусім І. Калинця): ...а меланка нам скаржилась, що на камені, миючи ноги, тоненький фартух замочила: тепер його сушить снігами й дзвінками... (І.Малкович); з дна лона з дна лану з безодні з бездоння дону дніпра дунаю виносимо водо імя плід шлюбування дани й стрия... (І. Калинець).

Подібну характеристику має і апелятивізація онімів у публіцистичному стилі. Детальну характеристику цього явища здійснив Ільченко В. І., який відзначив, що „імена у ЗМІ нерідко піддаються різним ступеням деонімізації, зближуючись з апелятивами, але не пориваючи з ономастичною лексикою, чим забезпечується образність їх вживання... На метафоризацію відомих імен впливають телебачення, гучні скандали, які широко висвітлюються у ЗМІ, «розкрутки» спортивних, естрадних, телевізійних зірок, реклама” [5, 128]. Особливо активно утворюються відантропонімні похідні, на зразок: лазаренківщина, литвинівці, тимошенківський блок тощо.

В офіційно-діловому стилі мовлення апелятивізовані оніми практично відсутні, що зумовлено передусім намаганням вживати слова у прямому значенні, ігноруючи їхні образні варіанти.

Таким чином, апелятивізація онімів є одним із способів функціонування власних назв у мові і мовленні. Підставою для її реалізації є достатня поінформованість членів мовного колективу про онім і втрата ним зв’язку з певним денотатом. Найбільш активно процес деонімізації відбувається в науковому і розмовно-побутовому стилях мовлення. Апелятивізуються переважно антропоніми, рідше – міфоніми, теоніми і топоніми. Продуктивність і шляхи апелятивізації онімів значною мірою залежать від різних екстралінгвальних факторів, і визначення цього впливу потребує додаткового вивчення.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бондалетов В. Д. Русская ономастика. – М.: Просвещение, 1983. – 224 с.

  2. Введенская Л. А., Колесников Н. П. От собственных имен к нарицательным. – М.: Просвещение, 1981.– 144 с.

  3. Горбаневский М. В. В мире имен и названий. – М.: Знание, 1987. – 208 с.

  4. Дука Л. И. Прагматический потенциал онимов и способы его актуализации в тексте: Дис. ... канд. филол. наук. – Запорожье, 2002. – 237 с.

  5. Ільченко В. І. Експресія власних назв як засіб публіцистики: Дис. ... канд. філол. н. – К., 2003. – 234 с.

  6. Михайлов В. Н. Собственные имена как стилистическая категория в русской литературе. – Луцк, 1965. – 54 с.

  7. Никонов В. А. Введение в топонимику. – М.: Наука, 1965. – 277 с.

  8. Пасік Н. М. Власні назви в українській фразеології та пареміології: Дис. ... канд. філол. н. – Ніжин, 2000. – 202 с.

  9. Потебня А. А. Из записок по теории словесности. – Харьков, 1905. – 422 с.

  10. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного. – М.: Наука, 1973. – 366 с.

  11. Шаршова М. К. Нарицательные образования от имен собственных. – М.: Прогресс, 1968. – 143 с.

  12. Щетинин Л. М. Переход собственных имен в нарицательные как способ расширения словарного состава языка. – М.: Прогресс, 1961. – 215 с.


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка