Лекція Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій




старонка1/2
Дата канвертавання30.04.2016
Памер0.51 Mb.
  1   2
Курас Д.І.,

кандидат історичних наук
Лекція 3. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець XVIII – початок ХХ ст.)


  1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.

  2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.

  3. Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.


1. Головні тенденції розвитку українських земель у першій половині ХІХ ст.

Політичні і соціальні зміни, які відбулися в Україні в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., були спричинені в першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVIIІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина правобережних українських земель аж до Дніпра. На південних кордонах зникло Кримське ханство (приєднане до Російської імперії у 1783 р.), яке наприкінця ХV ст. становило постійну воєнну загрозу для населення України. Почався процес внутрішньої консолідації більшості українських земель у складі Російської імперії. Однак до середини ХІХ ст. ця територія все ж залишалася політично й економічно дезінтегрованою. Тому однією з найхарактерніших ознак становища українських земель у складі Російської держави був регіоналізм – виділялися чотири великих регіони, котрі відрізнялися суспільно-політичним і культурним становищем: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережжя та Південна (Степова) частина.

Становище і розвиток української нації у ХІХ ст. має певні особливості, які роблять цей період не тільки унікальним, а й знаковим у її історії. По-перше, маємо звернути увагу на розділення українських територій між кількома державами. На жаль, само по собі це становище не було для українського народу унікальним. Проте, з одного боку, тут можна говорити про набуття суспільного досвіду формування абсолютно нових явищ як економічного, так і політичного життя в контексті еволюції у складі держав різних не тільки за рівнем розвитку, а й за своєю цивілізаційною спрямованістю. З іншого боку, становище розділення українського народу в ХІХ ст. сприяло формуванню внутрішнього розколу не тільки на регіональній основі, а й на ідеологічному рівні, створюючи розбіжності у світосприйнятті українців західних регіонів від частини нації інших українських земель.

По-друге, доба ХІХ ст. характеризується стрімкими темпами у розвитку економічних та соціальних змін у суспільстві. Насамперед варто звернути увагу на формування нових верств населення, без яких подальший розвиток української нації був би просто неможливий. Йдеться про появу інтелігенції як найбільш суспільно активної частини населення, яка поступово перебирає на себе роль духовної еліти, а також верстви підприємців, які забезпечували можливість динамічного розвитку економічної складової життя нації. Проте відсоткова частина українців серед підприємців була досить невелика і мала тенденцію до зменшення відповідно до розміру капіталу. Водночас національна інтелігенція виявлялась малоактивною і здебільшого лояльною до влади. Однак на ці процеси наклало свій відбиток бездержавне становище української нації, яке розпочалося з другої половини XVIII ст. з поступової ліквідації української автономії спочатку на Слобожанщині, а потім і на Гетьманщині та у результаті поділів Польщі і вдалих перемог Росії у ході російсько-турецьких воєн кінця XVIII – початку XX ст. Переважна більшість українських земель – Слобожанщина, Лівобережжя (Гетьманщина), Правобережжя, Південь (Новоросія) увійшли до складу Російської імперії. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття відійшли до Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії.

Населення Східної України наприкінці XVIII ст. становило 7,5 млн осіб, а близько 1860 р. – 13,5 млн. На Західній Україні мешкало відповідно 2,5 і 5 млн.1

Отже, Україна перебувала у складі двох найбільших імперій. Вона існувала у іншій політичній системі порівняно з тією, в якій була до цього. Великі імперії спиралися на деспотичну розгалужену бюрократичну систему, озброєну чисельну армію, на жорстокі кріпосницькі порядки. Приєднані в різні часи до Російської імперії українські території – історико-географічні регіони – були цілісною територіальною одиницею. Землі, що становили 9/10 від загальної площі України, українські історики та громадські й політичні діячі називали Наддніпрянщиною, або Наддніпрянською Україною. Офіційно Україна у складі Росії називалася «Малоросія» або «Юго-Западная Русь». Російський уряд ще наприкінці XVIII ст., остаточно покінчивши з автономією України, для зручності управління створив у першій половині XIX ст. на її території дев’ять губерній, об’єднаних у три генерал-губернаторства. На території Слобожанщини й Лівобережжя було засновано Слобідсько-Українську, яку в 1835 р. перейменували на Харківську, Чернігівську та Полтавську губернії, що утворили Малоросійське генерал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині у 1832 р. у зв’язку з польським повстанням 1830 – 1831 pp. царський уряд утворив Київську, Подільську та Волинську губернії, об’єднані в Київське генерал-губернаторство.



Водночас активно йшли процеси інтеграції до складу Російської імперії південних територій Новоросії та західних територій колишньої Речі Посполитої. Заселення Новоросії розпочалося ще із середини XVIII ст. у формі військової колонізації: в ролі службових селян передусім поселили сербів, румунів та інші християнські етноси з Османської імперії. Другий етап освоєння, що тривав з кінця XVIII ст. аж до середини XIX ст., проходив під домінуванням економічних важелів: пасовища і родючі чорноземи степу мали використовуватися для ведення сільського господарства. Одночасно погляд російського уряду спрямовувався на Чорне море: нові порти мали надати новий імпульс зовнішній торгівлі та служити військовим стратегічним цілям.

Російська імперія заохочувала селян переселятися до Новоросії обіцянками привілеїв. Державні селяни з України, серед яких багато козаків, а також селяни з внутрішніх областей Росії, переселялися в Південну Україну. Дворяни одержували тут земельні володіння за тієї умови, що вони заселять їх селянами. Крім того, з початку XIX ст. в Південну Україну запрошували іноземних колоністів з різних країн, насамперед, з Німеччини. Вже починаючи з 1780х років, на нижньому Придніпров’ї на території колишньої Запорозької Січі поселялися німецькі меноніти, що іммігрували із Західної Пруссії. Німецькі колоністи одержували виділені їм відносно великі земельні ділянки, а також їм надавали певні привілеї, зокрема, звільнення від військової служби, право на самоврядування та свободу віросповідання. Після того, як німці, котрі іммігрували в період пізнього Середньовіччя в здавна полонізовані міста Західної України, вже вдруге за рахунок колоністів утворилася німецька меншина в Україні. Так звані чорноморські німці виправдовували очікування уряду, і багато з них стали процвітаючими хліборобами і підприємцями2.

Поряд з державною колонізацією продовжувалася стихійна міграція селян у напрямку степу. Державні селяни і кріпаки з України та Росії перебиралися на новоосвоєні землі, що обіцяло не тільки кращі економічні перспективи, а й так би мовити вільнішу моральну атмосферу. Проте з часом кріпосний лад поширився й там. Держава передавала високопоставленим сановникам великі землеволодіння. Так, князь О. Вяземський отримав поблизу Січі не менш як 200 тис. десятин (приблизно 2 тис. км2). На цій, спочатку незаселеній землі, російські дворяни поступово поселили російських і українських залежних селян. Проте частка кріпаків залишалася у Новоросії меншою, ніж у Правобережній Україні.

Російська держава започаткувала також ініціативу щодо заснування міст у Новоросії, наприклад, Катеринослава (нині Дніпропетровськ) у 1783 р. Найважливішим новим містом стало у 1794 р. портове місто Одеса, що невдовзі перетворилося на економічний центр нового регіону. В Одесі сконцентрувалась зовнішня торгівля через Чорне море. Місто стало найважливішим портом Російської імперії з експорту зерна. Населення Одеси стрімко зростало: від 12 500 жителів у 1808 р. і понад 40 тис. у 1820 р. до 69 тис. у 1840 р. У 1856 р. Одеса з понад 100 тис. мешканців була третім за величиною містом Російської імперії. Місто стало багатонаціональним: окрім українців та росіян тут жили євреї, греки, болгари, вірмени, німці, італійці та французи. Проте українці залишалися меншиною: найбільше місто України було найменш українським3. Однак на початку ХХ ст. в Одесі, Катеринославі, Олександрівську, Бердянську, Херсоні, Кривому Розі, Нікополі та інших південноукраїнських містах частка українського населення досить швидко збільшувалась, зокрема, за рахунок промислового працевлаштування місцевого селянства. Лише на заводах та фабриках міст Півдня України, за даними державної комісії 1901 р., працювало близько 70 тис. селян, що становило 18,5 % від сільського населення, яке займалося в регіоні неземлеробською діяльністю4.

Південноукраїнські землі наприкінці ХVIII – початку ХІХ ст. відрізнялася від інших земель України та й Російської імперії в цілому швидким приростом населення, своєю етнічною строкатістю, значними темпами зростання сільського господарства та торгівлі, більш вільнішим від інших територій України соціальним устроєм, що характеризувалось меншою кількістю кріпаків і більшою соціальною мобільністю, а також підприємницьким та космополітичним духом перших поселенців.

У період чотирьох поділів Польщі (1772  1795 рр.) найбільша частина існуючої з часів Середньовіччя Речі Посполитої потрапила під російське панування. Однак національно-патріотична частина польської нації не змирилася із втратою державної самостійності, тому польське питання стояло досить гостро у внутрішній і зовнішній політиці Російської імперії ХІХ ст. Водночас польське питання суттєво впливало на російську політику щодо українців, які на початку ХІХ ст. залишалися досить залежними від польського дворянства.

Російська політика щодо корінних польських земель відрізнялася від політики щодо східних регіонів колишньої Польської держави. Створене у 1815 р. Царство Польське, на південно-східній периферії якого жили великі групи українців, одержало широку автономію. Втім, ця автономія, як і у випадку української Гетьманщини у XVII ст., по-різному інтерпретувалася обома сторонами. Це стало причиною польського повстання 1830 – 1831 рр. Останнє поставило крапку в експерименті щодо автономії Царства Польського5. Власність польських дворян, що повстали проти царя, була конфіскована. На теренах колишньої Польської держави, що увійшли до складу Російської імперії, було уніфіковано адміністративну систему та запроваджено офіційну російську мову. Багато поляків втратили свій статус у системі регіонального урядування, значна частина змушені були емігрувати. Втім, лояльні до російської політики польські магнати змогли зберегти свої соціальні й економічні прерогативи.

Для українських селян, які залишались кріпаками польських землевласників-католиків, майже все залишилося по-старому й після 1830 р. Їхні права за російським зразком були обмежені навіть більше, водночас зростали повинності. Населення таких маєтків залишалося під впливом поляків, які й надалі розвивали польську систему освіти в Україні. Проте після поділів Речі Посполитої російський уряд повів активну боротьбу проти уніатської церкви. Ще за часів Катерини II було скасовано майже всі уніатські єпархії і чимало українців-уніатів (частково в примусовому порядку) повертались в лоно православ’я6.

У першій третині ХІХ ст. землі Північного Причорномор’я та Приазов’я поділили на три губернії – Херсонську, Катеринославську та Таврійську, у 1812 р. до них приєднали Бессарабську область, і все це адміністративне утворення назвали Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство. У 1815 р. до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 р. увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній.

Під владою імперії Габсбургів знаходились Східна Галичина, Буковина і Закарпаття. Наприкінці XVIII ст. на захоплених внаслідок трьох поділів Речі Посполитої землях австрійський уряд утворив коронний край – Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Коли у 1867 р. постала Австро-Угорська імперія, то Галичина і Буковина залишилась в австрійській частині – Цислейтанії, а Закарпаття потрапило до угорської частини – Транслейтанії.



Австрійська коронна земля «Королівство Галичина і Лодомерія» охоплювала не тільки більшу частину української Галичини, а й великі частини Малопольщі на Заході, переважно заселеної поляками. Незважаючи на своє королівське найменування, Галичина наділялась лише обмеженою політичною автономією, по суті вона була просто адміністративною одиницею. Назва Галичина у XIX ст. виявилась двозначною, тому власне Галичину, місцевість навколо Львова, часто позначають як Східну Галичину. До коронної землі Галичини належала до 1849 р. також Буковина, заселена, крім українців, румунами та євреями. Заселені українцями землі Закарпаття й далі підпорядковувались угорській владі.

Політично ключову групу Західної України становили представники німецько-австрійської бюрократії та армії, однак, у соціальному та культурному сенсі домінуючою верствою у Галичині залишалися польські поміщики, на Буковині – румуни, а в Закарпатті – мадяри. Євреї, виконуючи функції крамарів та ремісників у містах і шинкарів у селах (на службі в польських дворян), відігравали свою традиційну роль посередників. Українці, яких офіційна влада називала Kuikenen, а вони самі себе – русинами, у Східній Галичині та в Північній Буковині становили більшість лише у сільській місцевості7.

Реформи, запроваджені наприкінці XVIII ст. за правління Йосифа II, призвели до певного поліпшення правового і соціального становища кріпаків. Втім, польське дворянство докладало зусиль до того, щоб зберігалися економічна залежність і панщинні повинності українських селян. В економічному сенсі Східна Галичина та Буковина мали переважно аграрний характер. Відносно щільне, на відміну від Східної України, заселення та відсутність вільних земель для колонізації загострювали земельний дефіцит і продовольче питання. Старі економічні зв’язки Галичини були перервані поділами Польщі, тому в межах Австрії вона відігравала роль відсталої периферії.

Греко-католицька церква стала для українців Галичини єдиною організаційною опорою проти сильного польського тиску. Австрія надала уніатській церкві рівноправність, у якій їй відмовила Польща, і у 1808 р. Львівського єпископа призначено Галицьким митрополитом. Ще у 1771 р. для закарпатських українців-уніатів заснована Мукачівська єпархія. Для греко-католицького духовенства Марія Терезія в 1774 р. заснувала у Відні теологічну семінарію – Барбареум. Її місце у 80х роках ХVIII ст. зайняла семінарія у Львові. Заснований у 1784 р. Львівський університет став німецьким університетом, в якому найважливішою мовою викладання до 1824 р. була латина. У межах Руського Інституту в період між 1787 і 1809 рр. читалися церковнослов’янські українські лекції. Водночас створювались засади українськомовної системи початкової шкільної освіти. Внаслідок реакції в Австрії й опору польського дворянства система освіти в Галичині пізніше зазнала фіаско. Однак була створена база для культурно-релігійного відродження. Реформи створили основи для сталої лояльності українських селян і священнослужителів стосовно австрійського імператора, що стало підставою для назви русинів «Тірольці Сходу»8.

Таким чином, українські землі тепер входили до складу двох держав: Австрійської (приблизно 15 %) та Російської (понад 80 %) імперій. Загалом можна стверджувати про те, що, як російській, так і австрійській імперській владі вдалося нівелювати прагнення до самоврядування на території України та підпорядкувати ці землі центральним та місцевим органам влади й управління.

У соціально-економічній сфері пануючими продовжували залишатись феодально-кріпосницькі відносини. Поміщикам належало 70 % усіх земель. Сільське господарство було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки за рахунок посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних наділів. Усе це супроводжувалось повним безправ’ям селян, які цілковито залежали від волі поміщиків.

Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи. Різке зростання населення й кількості міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього й зовнішнього ринку. Це, у свою чергу, вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна). Виробництво хліба та іншої продукції на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підривало натуральний характер господарств, феодально-кріпосницьку систему, вимагало інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, впровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що призводило до зрушень і у соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви як наймані робітники).

Поступово відбувається процес товаризації сільського господарства. Одним із проявів цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов’язана із продажем солі, в’яленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили в Україну більше 8 млн пуд. солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації сільського населення9.

На той час селяни України розділялися на три основні групи: поміщицькі, державні, вільні і козаки (останні за своїм станом фактично нічим не відрізнялися від вільних селян). На Правобережжі закріпачені (поміщицькі) селяни становили 58 % населення, на Лівобережжі – 38 %, у Південній Україні – 25 %. У цілому селяни-кріпаки в 1838 р. складали 40 % населення України.

На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк. На Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряку. На Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) – пшениці на експорт і тонкорунному вівчарстві.

У промисловості відбувається так званий промисловий переворот — процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він забезпечував впровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Усі підприємства поділялися на три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва припадала на перші дві групи. Якщо в першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та купецьких підприємств була приблизно однаковою (50/50), то близько 1860 р. співвідношення дорівнювало 94:6 на користь купецьких, що вказувало на занепад поміщицької промисловості й успіх нової, капіталістичної.

Найрозвинутішими у першій половині XIX ст. були такі галузі промисловості:

– цукрова (перші цукрові заводи в Україні збудовані у1824 p. в с. Трощино Канівського повіту та у містечку Орловці Черкаського повіту на Київщині, у с. Макошин на Чернігівщині10). Далі розпочалася «цукрова лихоманка». У 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки. Значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн пуд. цукру за сезон, або 80 % загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 руб. та вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Українські підприємці – Яхненки, Симиренки, Терещенки – стають в один ряд з титулованими цукрозаводчиками – графами Бобринськими, Потоцькими та ін.;

– ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн відер до 40 млн;

– суконна промисловість. У 1805 р. в Україні працювало 27 суконних заводів, а в 1859 р. їх кількість зросла до 160. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн 200 тис. аршинів сукна. Центрами суконного виробництва стали Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині;

– кам’яновугільна промисловість. У цій галузі добували 6 млн пуд. вугілля на рік, що становило 33 % загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща).

Великого розвитку набуває торгівля, в якій вагому роль почали відігравати ярмарки. В Україні проходило 40 % від усіх ярмарків Російської імперії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках Харкова: Хрещенському, Троїцькому, Успенському, Покровському. Найбільша частка зайнятості у промисловості та торгівлі за національним розподілом належала росіянам, українцям та євреям. Так, серед власників фабрик росіяни становили 44,6 %, українці – 28,7 %, євреї – 17,4 %, решта 9,3 % припадало на інші національності.

Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що у 1825 р. дорівнювала 11 % загальноросійського експорту, а у 1860 р. ця цифра сягала уже 32,2 %. Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р. експорт пшениці досяг величезної цифри – 1 млн 302 тис. т.

Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряних і 54 миловарних підприємств. За 1825 – 1860 pp. кількість промислових підприємств збільшилася майже втричі. Отже, наприкінці 50х років XIX ст. українська промисловість досягла значних успіхів. А у таких галузях як цукрова, кам’яновугільна, винокурна промисловості вона набула загальноімперського значення11.

Характерною особливістю цього періоду була невідповідність між потенційними можливостями України (велика територія, значна кількість населення, родючі землі, наявність значних запасів корисних копалин тощо) та реальним промисловим розвитком, який гальмувався закріпаченим становищем селянства, нерозвинутим ринком вільної робочої сили та ін. Основна частина промислових підприємств належала поміщикам або ж державі, що майже унеможливлювало вільну ринкову конкуренцію. Особливість промислового розвитку України полягала в тому, що вона мала сільський характер – підприємства знаходились у селах, а не в містах, і на них працювали сезонно здебільшого кріпаки.
2. Соціально-економічна та суспільна модернізація України у другій половині ХІХ ст.

У ХІХ ст. і Росія, і Австро-Угорщина пройшли через реформаційні перетворення, котрі визначили перехід цих країн до якісно нового соціально-економічного стану, до економіки, головну сутність якої визначає капіталістичне товарне виробництво.

Реформи в імперії Габсбургів розпочались раніше і у своїй політичній складовій пішли далі. Ще у 70–80х роках ХVІІІ ст. реформи освіченого абсолютизму, здійснювані Марією Терезою та Йосифом ІІ, значною мірою модернізували австрійське суспільство. Зменшувалась залежність селян від поміщиків, їм надавались деякі елементарні громадянські права. І хоча після смерті Йосифа ІІ мав місце відхід від реформаторського курсу, в 40х роках ХІХ ст. розгорнувся новий виток реформ. У 1846 р. у Галичині було дещо зменшено повинності селян, яким надали права розпорядження земельними наділами та оскарження дій дідичів в адміністративних органах.

У 1848 – 1849 рр. значна частина європейських країн переживала революційні потрясіння. Так, під впливом революції в Австрії пройшли радикальні реформи. Імператорським патентом від 17 квітня 1848 р. оголошувалось про звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. 31 липня 1848 р. дію патенту поширено на Буковину. Протягом 1848 – 1853 рр. стало вільним і селянство Закарпаття. За звільнення селян їх колишні господарі отримали великий викуп і, крім того, поступово заволоділи майже всіма лісами і пасовищами. Та головне було в тому, що відбулась ліквідація юридичної залежності селян від панів і закріплення землі, якою користувались селяни, у їх власності12.

На хвилі революції відбулись демократичні перетворення. Австрія проголошувалася конституційною монархією, розпочав роботу загальноімперський парламент (рейхстаг), який зайнявся підготовкою конституції. Виробленим проектом передбачалось перетворення Австрії на федерацію вільних і рівноправних націй. Однак цей проект не набув чинності. 4 березня 1849 р. від імені імператора Франца-Йосифа І було оголошено октройовану (тобто дарована зверху) конституцію, якою відновлювалась централізована монархія. 7 березня 1849 р. уряд розпустив рейхстаг.

У 1851 р. контрреформи призвели до ліквідації і цієї конституції. Період контрреформ продовжувався ще дев’ять років. 60ті роки ХІХ ст. були ознаменовані новим циклом конституційних реформ, завершеним австро-угорським компромісом 1867 р. У грудні було прийнято конституцію дуалістичної Австро-Угорської імперії, якою визначалась форма її правління – конституційна монархія. Цією реформою гарантовано основні громадянські права, зокрема, свобода преси та право на об’єднання в спілки, а парламентська система уможливила політичну участь на регіональному і загальнодержавному рівні. Євреї одержали основні громадянські права, проте не були визнані як окрема національність. Українці Галичини, на відміну від них, одержали політичну рівноправність з іншими національностями. Втім, виборче право згідно зі становими, національними або майновими критеріями утискало права українських селян порівняно з поляками. Після Аусгляйху 1867 р. з Угорщиною посилилась співпраця Відня з поляками Галичини, що ще більше погіршило становище українців. Ще у 1861 р. вони обирали 49 з 144 депутатів до Галицького Сойму та 12 депутатів до Віденського парламенту – Державної ради. А вже у 1876 р. лише 14 українців засідали в Галицькому Соймі і тільки троє – у Державній раді. Польська мова знову зайняла панівне становище: вона стала офіційною, хоча українській мові теж залишено певні права. Зокрема зберігалися україномовні народні (неповні середні) школи, у Львові засновано українську гімназію, а у програмі Львівського університету читались українські лекції. Хоча русини Галичини до 1914 р. перебували під політичним, соціальним і культурним домінуванням поляків, відтепер вони мали у своєму розпорядженні основні громадянські права, право певної участі в політиці та мовно-культурній можливості для розвитку. Про такі здобутки українці в Російській імперії могли тільки мріяти. До 1905 р. там не існувало ні конституції, ні гарантій основних громадянських прав і свобод, ні парламенту, ні україномовних шкіл.

Хоча для більшості європейських країн феодальні порядки вже тривалий час були анахронізмом, російський царизм наважився на реформи тільки у другій половині ХХ ст. Їх необхідність стала особливо очевидною після поразки у Кримській війні 1853 – 1856 рр. Війна наочно продемонструвала загальну відсталість Росії у порівнянні з такими державами як Англія та Франція. Додатковим фактором, що спонукав російську владу до реформ, стало піднесення селянського руху по всій імперії, а найбільше – в Україні, де ще свіжими були згадки про визвольні традиції козацтва.

Яскравим прикладом стала Київська козаччина 1885 р., яка по суті виявилась останньою у ХІХ ст. спробою відновити козацький стан в Україні. Масові селянські виступи охопили Київську губернію. Головною вимогою стало відновлення козацтва не тільки як суспільного стану, а й як військового формування. Приводом до виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853 – 1856 рр. маніфесту імператора Миколи І, що передбачав створення рухомого державного ополчення. По Київщині пішли чутки, що тих, хто запишеться до ополчення «до козаків», буде звільнено від кріпосної залежності, а також вони одержать поміщицькі землі та майно. Селян, які бажали покозачитися, примушували священиків та інших писемних людей складати списки козаків, а записавшись у ці списки, вони відмовлялися відробляти панщину та виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні органи самоврядування («сільські громади») та обирали собі ватажків. Відомі імена деяких з них: Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський та ін.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух за покозачення у березні – квітні того самого року охопив понад 500 сіл і містечок у восьми з дванадцяти повітів Київської губернії. На придушення «козаччини» уряд кинув регулярні війська та поліцію. У кількох селах та містечках сталися криваві сутички. Найзапекліше протистояли військам селяни у Биковій Греблі (Васильківський повіт; нині село Білоцерківського району), Березні (Сквирський повіт; нині село Володарського району – обидва Київської області), Корсуні (нині – м. Корсунь-Шевченківський) і Таганчі (Канівський повіт; нині село Канівського району – обидва Черкаської області). Однак, не зважаючи на боротьбу та розголос, селянам довелося скоритися і «козаччина» була придушена13.

Основні Засади селянської реформи були викладені в царському маніфесті від 19 лютого 1861 р. та «Загальному положенні про селян, звільнених від кріпосної залежності». Ці документи вирішували основні питання, пов’язані зі скасуванням кріпосного права: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; наділення селян землею й визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщика. На них поширювалися економічні права, які визнавалися раніше за вільними особами: купувати й продавати майно, відкривати різні підприємства тощо. Проте селяни не були повністю зрівняні у правах з іншими станами, їх право пересування обмежували, паспорти їм видавали лише на рік, тоді як іншим станам – безстрокові. Залишалося принизливе покарання різками. Селяни мусили платити подушний податок, відбувати рекрутську повинність. Зберігалася община й кругова порука при виплаті податків та виконанні повинностей.

Земельне питання вирішувалося в інтересах поміщиків Вони залишались власниками землі, яка їм належала. Проте за виконання селянами повинностей (роботою чи грішми) поміщики мусили надати їм садибу й польовий наділ. Селяни мали право викупити садибу, а польовий наділ – тільки зі згоди поміщика. Поки вони його не викупили, вважалися тимчасовозобов’язаними з виконанням певних повинностей на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. (через 22 роки) селяни в обов’язковому порядку повинні були викуповувати польові наділи. Ті, хто викупив, ставали селянами-власниками й припиняли виконувати повинності. Таким чином, значна частина селян ще довго перебувала в залежності від поміщиків.

При визначенні розмірів наділів теж виходили з інтересів поміщиків. Розрахунок вели так: там, де земля давала незначні прибутки, норми наділу встановлювались вищі (поміщиками вигідніше було отримати викуп, ніж вести малоприбуткове господарства); у тих регіонах, де земля приносила більше зиску, була родючою, більшість її залишалась у володінні поміщиків, а селянам діставалась незначна частина. Оскільки в більшості губерній України земля була високої якості, тут установлювалися менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (наприклад, у Харківській губернії він коливався від 3 до 4,5 десятин). Крім того, поміщик мав право зменшувати селянські наділи. Внаслідок цього землекористування селян в Україні зменшилося. У Харківській губернії «відрізки» становили 28 %, у Полтавській – 37 % тих земель, які раніше були в користуванні селян. До того ж поміщики залишили собі кращі землі, а селянам виділяли гірші, позбавивши їх лісів, луків та інших необхідних угідь.

В інтересах поміщиків проводилася також викупна операція. В основу визначення викупу лягала не ринкова вартість землі й не прибутки з господарства, а грошовий оброк селян. Його визначали таким чином, щоб поміщик міг отримати капітал, який давав би йому прибуток у відсотках, що дорівнював сумі оброку селянина. Це був типово лихварський розрахунок, дуже невигідний і несправедливий щодо селян. Практично викупна сума визначалася за допомогою капіталізації річного оброку з 6 %, який множився на 16,67. Оскільки селянин не міг зразу заплатити всю суму, а поміщики хотіли отримати свої гроші відразу, держава надавала селянам позику у 80 % викупної суми, яка переходила поміщику. Решту 20 % селяни платили безпосередньо поміщику, а державі повертали кредит протягом 49 років з 6 % річних. У цілому селяни повинні були сплатити викуп у 4 рази більший від тогочасної ринкової вартості землі. Це було прямим грабіжництвом. Фактично селяни платили не тільки за землю, а й за свою свободу. 94 % селянських господарств після реформи мали наділи до 5 десятин, що було значно нижче норми, необхідної для утримання сім’ї та ведення економічно доцільного господарства.

Реформа проводилась в інтересах поміщиків, але сприяла розвитку капіталістичних відносин.

Згодом були проведені реформи в політичній сфері У 1862 р. реалізується поліцейська реформа. У кожному повіті створюється повітове поліцейське управління на чолі зі справником, призначеним губернатором. Повіт поділявся на дрібніші адміністративно-поліцейські підрозділи: стани, дільниці (сотні), селища. У станах поліцію очолювали станові пристави, їх було 2–4 на повіт. З 1878 р. у станових приставів з’явилися помічники – поліцейські урядники. Їх було від 100 до 200 осіб на губернію. У містах створювали міську поліцію на чолі з поліцмейстером. Міста поділялися на частини, дільниці й околотки. Частини очолювали міські пристави, дільниці – дільничні. Особовий склад поліції з 1862 р. комплектувався за принципом вільного найму. Для службовців поліції було введено пенсійне забезпечення.

У 1864 р. уряд провів земську реформу. Створювалися земські установи (губернські, повітові) – збори та управи. Збори складалися з гласних, які обиралися на 3 роки від землевласників, міських і сільських громад. Виборча система забезпечувала перевагу поміщикам. Земства опікували школи, лікарні, в’язниці, шляхи. До 1917 р. вони провели корисну роботу, особливо на терені освіти й охорони здоров’я. Але їх діяльність була під контролем царської адміністрації.

У 1870 р. почалося проведення міської реформи. У містах терміном на 4 роки обирали міські думи. Члени думи – гласні – обирали міського голову й міську управу. У виборах до самих дум могли брати участь платники податків, які досягли 25 років. Виборча система забезпечувала перевагу багатій верхівці міст. До компетенції міських дум входили ті самі питання, що й до компетенції земств. Вони також залежали від царської адміністрації і знаходились під її контролем.

У 1864 р. було проведено судову реформу – найбільш прогресивну з усіх реформ 60–70х років ХІХ ст. Замість станового вводили безстановий суд, замість закритого – «гласний», зі змаганням сторін – захисника й прокурора. Суд відділявся від адміністрації і проголошувався незалежним. Винність підсудного в окружному суді в серйозних кримінальних справах визначали присяжні засідателі, призначені за жеребом представниками населення з урахуванням майнового цензу. Проте справи представників не всіх верств населення підлягали розгляду в цих судах: для селян залишався становий волосний суд, для духівництва – консисторії, для військових та державних злочинців – спеціальні суди. Залишалася публічність виконання смертної кари.

У 1862 – 1874 pp. проводилась військова реформа. Країну було поділено на 15 військових округів, проведено переозброєння армії, реформувалась система військових навчальних закладів. Започатковувались військові гімназії, юнкерські училища, збільшувалася кількість місць у військових академіях. Замість рекрутських наборів з 1874 р. вводилася загальна військова повинність для всіх чоловіків, які досягли 21 року (від неї звільнялися особи з вищою освітою, духовенство, деякі неросійські народи). Цим було ліквідовано відставання від передових країн (у Франції загальну військову повинність було введено в 1796 р., а у Німеччині – у 1814 p.). Термін служби значно скорочувався, з 20 років до 6 – у сухопутних військах і до 7 – на флоті. Почався перехід від гладкоствольної до нарізної зброї. Уперше введено Дисциплінарний статут (1868 р.), на випадок війни створювались недоторканні запаси продовольства. У 1881 р. кількість новобранців досягла 235 тис. осіб, а армія складалася з 32 тис. офіцерів, 900 тис. солдат і 800 тис. запасних14.

З 1862 р. почалася фінансова реформа. Усе управління грошовим господарством зосереджувалося в міністерстві фінансів, великі повноваження надавались заснованому Держбанку. Ліквідовувалася система відкупів територій і непрямі податки (за вино, тютюн, сіль), які почали збирати замість приватних осіб відповідні державні установи. Установлювалася гласність бюджету. Основний тягар податків, як і раніше, несло селянство.

Потреби економіки викликали необхідність реформи освіти. Збільшувалась кількість шкіл різного рівня, дозволялось відкривати приватні. Навчання розподілялося на класичне (гімназії, які готували учнів в університети) і реальне (училища, які готували в технічні інститути). Надавалась автономія університетам, які могли самостійно вирішувати свої адміністративні (вибори ректорів, деканів), наукові, фінансові та навчальні питання. Проте негативне значення мало підвищення плати за навчання, заборона жінкам отримувати вищу освіту в університетах, обмеження в навчанні для євреїв.

Після вбивства Олександра II і наступу політичної реакції за часів правління Олександра III були проведені контрреформи, перш за все у судочинстві. Суди залежали від царської адміністрації, серйозно обмежувалась гласність судочинства. Кроки назад були зроблені і у питаннях місцевого самоврядування, значно посилено губернаторську владу, розширено повноваження поліції та жандармерії.

Усі ці реформи виявились прогресивними, але кожна з них залишала недоторканними значну кількість елементів докапіталістичного устрою. Головним серед цих залишків феодалізму – це необмежена парламентом і конституцією влада царя – самодержавство; велике поміщицьке землеволодіння і малоземелля селян; селянська община з колективною власністю на землю; відсутність у країні найважливіших демократичних свобод. У результаті, опинившись на шляху капіталістичного розвитку, Росія, а разом з нею більша частина України, була ще не до кінця капіталістичною країною.

Проте в цілому реформи мали велике значення. Відбулася певна лібералізація суспільства, що сприяло прогресу країни, відкрило перспективи її розвитку на шляху перетворення з феодальної на буржуазну монархію.

Наприкінці ХІХ ст. Україна стала одним з найбільш економічно розвинутих районів Російської імперії. Темпи промислового будівництва тут на рубежі віків були найбільшими в Європі. У той самий час розвиток окремих районів України виявився нерівномірним.



Велику роль у розвитку промисловості відігравав іноземний капітал, іноземні інвестиції. У деяких галузях він помітно переважав. В окремих регіонах України швидко зростав рівень концентрації виробництва. Виникали великі монополістичні об’єднання, котрі займали пануюче становище в економіці. Відбувався процес зрощування банківського капіталу з промисловим, що вело до утворення фінансового капіталу. Для російської промисловості більше, ніж для промисловості інших країн, мали значення державні позики, замовлення, система державного регулювання. Відбувалося зрощування монополій з державним апаратом. Усі ці риси, характерні для розвитку російської економіки в цілому, у найбільш концентрованому вигляді виявили себе в Україні.

Найважливішим компонентом модернізації Російської імперії була індустріалізація, яка енергійно прискорювала розвиток держави в останній третині XIX ст. Для історії України велике значення мало те, що зростання сучасної промисловості зосереджувалося у Південній Україні. Будівництво залізниць протягом 1860 – 1880-х років створило для цього важливі передумови. Таким способом найважливіші міста України були пов’язані між собою та з містами Росії. Найважливішою для промислового розвитку Південної України стала так звана Катерининська залізниця, урочисто відкрита в 1884 р. Вона зв’язала поклади кам’яного вугілля Донбасу з містом Катеринославом на закруті Дніпра та з покладами залізної руди Кривого Рогу.

Починаючи з 1870х років, у дедалі більшому обсязі експлуатувалися поклади кам’яного вугілля Донбасу, важливий поштовх цьому дало судноплавство на Чорному морі. Вже у 1880 р. тут видобувалися 43 % вугілля Російської імперії, у 1900 р. – 68 %. Якщо не враховувати внесок Королівства Польського, то відповідні частки становили навіть 76 і 90 %. Залізну руду Криворіжжя почали інтенсивно видобувати лише починаючи з 80х років і, особливо, з 90х років ХІХ ст. Виробництво заліза і сталі в Південній Україні збільшилося упродовж останніх 15 років XIX ст. у 27 разів і досягло в 1900 р. 54 % загального обсягу продукції Російської імперії. На Донбасі, у Катеринославі та в Харкові виникли великі комплекси важкої промисловості. Дуже великі інвестиції стали можливими значною мірою за рахунок іноземного капіталу. Таким чином, Південна Україна пережила наприкінці XIX ст. безпрецедентний промисловий бум і стала найважливішим центром гірничодобувної та важкої промисловості Російської імперії15.

На Правобережній Україні продовжувалась бурхливо розвиватися цукрова промисловість і протягом останніх чотирьох десятиліть XIX ст. виробництво цукру в Україні збільшилося в 5 разів. На відміну від неї, українська текстильна промисловість надалі все більше відставала від російської та польської. Галичина залишалася слабко розвинутою у промисловому сенсі. Єдиним винятком стало видобування нафти, яким керували іноземні фірми. У другій половині XIX ст. збільшилася комерціалізація в сільському господарстві. Дворяни Правобережної та Південної України дедалі частіше переходили на товарне виробництво. Це стосувалося таких спеціалізованих культур як цукрові буряки у Правобережній, тютюн у Лівобережній, та передусім орієнтованого на експорт хліборобства Південної України та Поділля, чому сприяв розвиток Одеського порту і залізничного транспорту. Менш сенсаційними були зміни в сільському господарстві Галичини.

Соціальна й економічна модернізація, індустріалізація, урбанізація та поділ праці в окремих регіонах України у межах Російської імперії розвинулися значно більше, ніж в австрійській Галичині. Тим часом ця модернізація майже не надавала імпульсів для українського національного руху в підросійській Україні. Ця суперечність стає зрозумілою, якщо зважити на те, що бурхливий соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії значною мірою відбувався без участі українців. Не українські селяни, а російські та польські дворяни і німецькі колоністи займалися орієнтованим на експорт, переведеним на комерційну основу сільським господарством. Торгівля перебувала здебільшого в руках євреїв і росіян. Більшість промислових підприємств з переробки харчових продуктів у Правобережній Україні належали або польським дворянам, або євреям. Гірничодобувна і важка промисловість на Півдні контролювалися іноземцями та росіянами. Серед промислових робітників українці так само залишалися в меншості, у сучасних галузях переважали росіяни, які переселялися з різних регіонів Росії до Південної України, яка переживала бум. В усіх великих містах України неукраїнці становили переважну більшість населення.

В економічному відношенні землі підавстрійської України були менш розвинутими ніж Наддніпрянщина (українські землі у складі Російської імперії). Промисловість тут розвивалась однобоко і зводилась до галузей, що займалися добутком і первинною переробкою сировини. Галичина, Буковина, Закарпаття залишалися відсталими провінціями із незначним накопиченням капіталу, слаборозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Лише в останнє десятиріччя ХІХ ст. з’явились ледь помітні ознаки економічного пожвавлення. Тому в пошуках кращих умов життя, починаючи з 1870х років сотні тисяч селян виїжджають з цих регіонів за кордон. Ця еміграція головним чином була орієнтована на країни Північної і Південної Америки (США, Бразилію, Канаду, Аргентину).

В економіці, крайовій адміністрації, освіті західноукраїнських регіонів безроздільно домінували чужинці: у Галичині – поляки, на Буковині – румуни, на Закарпатті – угорці. Українські культура, освіта, громадська самоорганізація поставали у боротьбі з цими переважаючими впливами. Однак за рахунок певної демократизації суспільного життя Австро-Угорщини та конституційного її закріплення, умови для розвитку національної культури і громадського руху українців склались тут усе ж таки сприятливіші аніж у Наддніпрянщині.
3

  1   2


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка