Ix гоголівські читання Матеріали міжнародної наукової конференції




старонка2/26
Дата канвертавання30.04.2016
Памер5.51 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

CАМОТНІСТЬ ГОГОЛЯ

(психологічний і літературний аспекти)
Нещодавно в розмові з кореспондентом мюнхенського радіо на запитання, яким (одним!) словом означив би я своє сприйняття Гоголя як письменника і як особистості, я, хоча мені назагал не до смаку журналістська звичка зводити складне до спрощеного, цього разу все ж відповів: «Таких слів у мене два: “геніальність” і “самотність”».

Отже, самотність Гоголя як наукова проблема, і то проблема призабута. Повернення до неї і є метою мого повідомлення; повернення і разом спроба (нехай поки що в тезовому плані) виявнення в ній нових і, як видається, сутнісних для вивчення Гоголя, його спадщини й особистості (а може – хтозна – й не тільки для них) аспектів.

При цьому слово «повернення» вживаю тут у двох сенсах. Раз – що я повертаюся до проблеми, якої свого часу вже мав нагоду торкатися, тож мушу застерегтися і перепросити, що пропонований текст є доповненою і доробленою версією давньої студії, щоправда, вочевидь призабутої, як і сама проблема. Друге й головне: йдеться про повернення, бо вперше думку про «духовну самотність» Гоголя в російській літературі сформулював іще року 1951-го Дмитро Іванович Чижевський в оприлюдненій нью-йоркським «Новым журналом» статті «Невідомий Гоголь» [11].То була, без пересади, піонерна концепція, проте, оскільки вона суперечила хрестоматійним стереотипам російської історії літератури, її практично проігнорував західний, у тому числі американський, гоголезнавчий істеблішмент, який звик сліпо взоруватися на ті стереотипи, зокрема «революційно-демократичного» штибу. Про радянське гоголезнавство годі й казати – хто б йому дозволив пропагувати сумнівні емігрантські ідейки, та, правду сказавши, й особливого бажання морочиться, коли є чіткі й готові настанови, не помітно було… Лише через кілька десятиліть стаття побачила світ у матеріалах Інституту світової літератури РАН [4], але теза про «самотність» жодного розголосу знову-таки не дістала. Вже одне це дає підстави для повернення до згаданої праці Чижевського, ба ширше – назагал до теми. Бо останню було розроблено вченим хоча й ретельно, однак, наважуся сказати, не вичерпно, а деякі суттєві, на мій погляд, аспекти взагалі лише заторкнуто (що слід вважати не тільки недоліком, а, хоч і як це парадоксально, чинником креативним, який збуджує думку, дає нові інспірації).

А втім, чи справді маємо підстави говорити про самотність Гоголя?

Прецінь, киньмо оком: скільки людей юрмилося навколо нього – щирих і позірних приятелів, захоплених прихильників, самозваних «однодумців», тонких поціновувачів, сановних, ба й «височайших» опікунів, високочолих журнальних авторитетів, улесливих видавців і набридливих редакторів, гостинних московських панів, які за щастя вважали залучити уславленого письменника до себе на «середу» або «п’ятницю…

Але ось один з листів до Олександри Смирнової; а, між іншим, їй Гоголь, який навряд чи з кимось і коли-небудь бував до кінця щирим, – саме їй він відкривався найчастіше. Скарги на хвороби, на страждання душі й тіла переплітаються в листі з тужливою нотою самотності: «И ни души не было около меня на протяжение самых трудных минут, тогда как всякая душа человеческая была бы подарком…» [5; XII, 490]*.

Оце чи не найтяжче – самотність посеред натовпу

Значною мірою її було наперед визначено біографією, життьовими обставинами: рання душевна травма – смерть батька, потім розлучення – фактично на все життя – з батьківським домом, із рідним краєм; непрості стосунки (переважно на відстані, через листування) з «маменькою», яка любила, проте не розуміла сина; вічні мандри, блукання по світах; невлаштоване життя «підтоптаного панича», відсутність поруч коханої жінки, любовних радощів і родинного щастя… А чого варте було постійне відчуття себе «хитрим малоросом» у поблажливо-приязному, та все ж чужому, недовірливому столичному середовищі. А хіба міг не пригнічувати фантасмагоричний симбіоз «двох» національних душ, свідчення (як він намагався був переконати інших і себе самого) нібито внутрішньої рівноваги, а насправді – синдром болісної двоїстості, фатального розриву між «ґрунтом» і «долею».

Самотність Гоголева мала й іще глибше психологічне коріння. Виняткова суперечливість вдачі, ab definituo притаманна тією чи іншою мірою кожній геніальній особистості, надто ж особистості мистця, неординарність думок, суджень, оцінок, учинків, емоційних та поведінкових реакцій – усе шокує літературну та навкололітературну людність, або, як сказали б сьогодні, «тусовку»; порушення звичних, клішованих уявлень і норм заганяє в сліпий кут буденну, масову свідомість, від впливу якої не відгороджене й найближче, найприязніше оточення. У подібних випадках загал, за виразом одного з літераторів гоголівського часу, Олександра Хиждеу, «криво витлумачує» характер і вчинки непересічної людини, «перетворюючи незбагненність її в дивацтво» [10; 578]. Це сказано про Григорія Сковороду, а немов би і про Гоголя, можливо, навіть ширше – про характерологічну особливість української творчої вдачі, втіленої в художницькій індивідуальності.

Сам Гоголь усе це про себе знав. Знав, що дуже часто видається людям диваком, якщо не юродивим, але знав і те, що іншим бути не може, й хотів, щоб це розуміли інші, найперше – його друзі «О! ты должен знать, – пише він у листі до М.Погодіна, – что тот, кто создан сколько-нибудь творить во глубине души, жить и дышать своими твореньями, тот должен быть странен во многом. Боже! другому человеку, чтобы оправдать себя, достаточно двух слов, а ему нужны целые страницы. Как это тягостно иногда!» [5; XI, 325]. І ще в листі до М.Язикова: «…Если человек созрел для уединенной жизни, то в его лице, в речи, в поступках есть что-то такое, что отдаляет его от всего ежедневно, – и невольно отступаются от него люди, занятые ежедневными толками и страстями» [5; XI, 351]. Так свого часу відступилися від нього предобрий Сергій Аксаков і його син Костянтин, підхопивши балачки про те, що «Гомер»-Гоголь, мовляв, глузду рушився, а Степан Шевирьов ще й поквапився переказати ці плітки приятелеві в листі. Так відступився «несамовитий Віссаріон» – вчорашній апологет, такий собі Пігмальон, котрий не зміг примиритися з тим, що Галатея хоче жити й мислити самостійно, не за його, Пігмальоновими, приписами. Так пізніше й українська демократична опінія в особі Михайла Драгоманова (та й не тільки його) за інерцією перейняла думку «несамовитого» і легкома віддала «Вибрані місця із листування з друзями» охоронно-імперському таборові, не утруднюючи себе спробою глянути на книжку неупередженим поглядом, відділити в ній грішне від праведного, проімперську фразеологію від української релігійної думки, традицій барокового проповідництва.

Отже, за своєю біографією, духовною ґенезою, за особливостями людської та мистецької вдачі Гоголь від початку приречений був на нерозуміння та самотність.

Повернімося, однак, до статті Д.Чижевського.

Один з прикладів, що ними дослідник обґрунтовує свою думку про Гоголеву самотність у сучасному йому громадському, літературному житті, – це його, Гоголя, відстороненість од галасливих баталій поміж «европистами» та «славистами», дарма що серед тих і тих, надто серед останніх, письменник мав добрих знайомих і симпатиків.

Характерним щодо цього є спеціально присвячений цим баталіям розділ у «Вибраних місцях із листування з друзями», де Гоголь підкреслено акцентує свою позицію, а саме – позицію невтручання: «К спорам прислушивайся, но в них не вмешивайся» [5; VIII, 263]. На відміну від наївної, делікатно сказавши, спроби Бєлінського пояснити дистанційованість Гоголя від цієї ідеологічної перéсварки його багаторічним перебуванням у зарубіжній «прекрасній далечині» (наче не жили протягом років за межами Росії, приміром, Герцен і Турґєнєв!), Д.Чижевський не схильний надавати значення ні географічному чиннику, ані навіть «іншій культурній простороні»; суть питання, головну причину він убачає в тому, що Гоголь був «не тільки людиною іншої культурної простороні, але й людиною іншого часу, іншої культурної доби» [4; 208].

Ця теза, як бачимо, виразно та цілком слушно супротиставна поверховій думці Бєлінського. Однак водночас і сама вона не видається незаперечною. Справа в тому, що, говорячи про «іншу добу», Чижевський має на увазі добу «олександрівську» з характерною для неї хиткістю поглядів і настроїв, різкими саханнями від ліберальних поривань і містичного ентузіазму до розчарування, консерватизму, ідеалізації «феократичного» правління як гаранта Царства Божого на землі. Тимчасом, якщо ми й впізнаємо у пізньому Гоголеві ці риси, навряд чи є підстави пов’язувати їх саме (тим більше – лише) з царюванням Олександра I; адже сам письменник у “Вибраних місцях…» оцінює Олександрів вік без великої прихильності, з виразною відтінню іронії – «век опрятный, благопристойный, вылощенный» [5; VIII, 375]. Це – по-перше. По-друге, Чижевський вочевидь недооцінює «іншу культурну просторінь» як чинник гоголівської самотності; його посилання на Богдановича та Капніста, поготів – Булґаріна та Сенковського, які, мовляв, так само прийшли з «іншої культурної простороні», однак легко адаптувалися в російській літературі, – такі посилання (і зіставлення) важко визнати науково коректними.

Точнішою і переконливішою, притому важливішою з погляду теми гоголівської самотності, я вважаю позицію Д.Чижевського, висловлену ним раніше, в статті «Про “Шинель” Гоголя», де письменник постає в цілком іншому культурно-історичному контексті. Чижевський пише: «Одна з центральних думок художніх творів Гоголя (і не тільки художніх, можна було би тут додати. – Ю.Б.) – в кожної людини свій “запал”, своя пристрасть, своя захопленість. Тема стара, тема Горація, тема європейського й українського бароко, тема одного з “віршей” українського мистика Григорія Сковороди…» [12; 189–190].

Нарешті слово вимовлено: бароко. Тепер поняття «іншої культурної простороні» й «іншої культурної доби», з якими пов’язаний Гоголь, набувають правдивого сенсу. Це «просторінь» і «доба» українського бароко XVII–XVII ст.ст., генетична й типологічна близькість до яких і була зрештою головною причиною його окремішності в естетично та ментально іншому середовищі. Адже для тогочасної російської літератури бароко – явище не лише анахронічне, але й цілковито неорганічне. На жаль, у студії «Невідомий Гоголь» Чижевський це питання заторкує мимохідь, та й то пов’язує його не з головною темою – літературною самотністю Гоголя, а з проблемою суто стилістичної середньовічної «важкоприкрашеності», барокової «переобтяженості…прикрасами» [4; 222].

Тимчасом справа тут не просто в стилі, справа передовсім у світовідчутті, світосприйнятті, які в цьому стилі оприявнилися.

Українська барокова старовина в усіх аспектах цього явища – історичному, етнографічному й, річ ясна, літературному – з дитинства сприймалася Гоголем у нероздільній єдності з тією атмосферою, тими людьми, в якій і поміж якими він жив у батьківському домі, з живою генеалогічною традицією, родинною легендою. Гоголі-Яновські належали до тієї частки української шляхти, котра, як каже В.Перетць, «мирно перебувала в спокої майже до середини XIX століття в обіймах старої семінарської освіченості» [6; 4]. У полтавській семінарії навчався батько, Василь Опанасович, у чиїй літературній та сценічній діяльності, способі художнього мислення, у стилі, мові вплив карамзінської сентиментальності химерно переплітався з мотивами та засобами староукраїнської комедії. Головним центром освіченості в дусі літературного бароко ще зовсім недавно була Київська академія, у ній виховувалися й близький до родини кибинецький «козак-вельможа» Дмитро Трощинський, і дід письменника, Опанас Демьянович, а хранителем її традицій у родині, живим носителем духу отієї самої «іншої культурної доби» виступала бабуся Тетяна Семенівна – Лизогубівна; з материнського боку вона належала до роду Танських, а один із Танських свого часу був широко відомий як «славний» автор інтермедій та інтерлюдій «на манір Плавта» [3; 387–388].

При цьому важливим є такий момент.

Говорячи про так звану шкільну, переважно київську, барокову традицію, що її вплив відчув на собі Гоголь, не можна обмежуватися (як воно буває коли не зазвичай, то найчастіше) корпусом «низового» бароко – інтермедія, вертеп, травестія, бурлеск тощо. Поняття «шкільна література» вбирає в себе значно ширший спектр жанрів і форм: трагедокомедію й апокрифічну повість, сценічні дійства на біблійні й античні сюжети, трактати з поетики та гомілетики, літописи, хроніки, діаріуші, твори з філософії, космо- й демонології, теології та моралі, житія святих і – спеціально треба наголосити – проповіді.

До цього відгалуження староукраїнської літературної традиції – «високого» бароко – Гоголь прийшов в останній період свого життя, коли працював над другим томом «Мертвих душ», «Вибраними місцями із листування з друзями», «Розмислом над божественною літургією». Про це в російському та західному гоголезнавстві (на відміну від українського, де вирізняються праці П.Михеда) писали вкрай мало, а коли щось і писали, то якось неохоче, мимохідь. Хіба тільки Абрам Терць (А.Синявський) прямо назвав панівним стилем у Гоголя саме бароко, щоправда, при цьому – що показово – маючи на увазі бароко не українське, а «густоросійське» [див.: 1; 347–350]. В останні роки в Росії почалося уважне вивчення Гоголевої «духовної прози» І.Віноґрадовим, В.Воропаєвим, І.Єсауловим, проте вивчення це вельми однобічне, високе українське бароко мало цікавить російське «православно»-імперське гоголезнавство. Зазвичай, якщо й згадується українське бароко, то хіба лише ті образи та мотиви, які зближують Гоголя (раннього періоду) з шаром бароко «низового» – сміховою культурою, «бакалярським» бурлеском, вертепом тощо. Гоголь постає виключно як сміхотворець, автор комедійних сюжетів, побутових «малоросійських» анекдотів і жартів, але не як мисленник, проповідник-мораліст, духовний письменник. З відомої гоголівської формули «гіркого сміху», весь сенс якої полягає в нероздільній єдності обох складових, штучно вирізняється лише одна – сміх, друга – гіркота – привертає мало уваги.

Цю тенденцію, на жаль, освячено ім’ям такого авторитета, як М.Бахтін. Учений намагався вивести творчість Гоголя з Рабле, цілковито замкнути його в рамцях карнавально-ярмаркової традиції, до якої М.Бахтін відносить навіть «гіперболи кривавих побойовищ» у «Тарасі Бульбі», навіть «веселу» (за його виразом) подорож Чичикова «веселим пеклом» [2; 487, 488]. Тут далася взнаки давня інерція російської літературної мислі: вона доброзичливо сприймала «байки» Рудого Панька, не помічаючи в них нічого, крім «малоросійської» екзотики, але осягнути в цілій гоголівській творчості те, що йшло від традиції «високого» українського бароко XVII–XVIII ст.ст., від гомілетики Іоаникія Ґалятовського, його проповідницької спадщини, від агіографічного епосу Дмитра Туптала-Ростовського, морально-філософських трактатів Григорія Сковороди, – осягнути це вона чи то не хотіла, а чи то їй воно попросту було не до снаги.

Як письменник і мисленник (та, властиво, як зріла особистість) Гоголь сформувався на ґрунті староукраїнської духовної, літературної традиції. Це не виключало, річ ясна, інших впливів та зближень, зокрема з європейським і російським романтизмом*. Однак генетично-домінантними я вважаю родові барокові ознаки. З одного боку, це патетичне (з трагічним компонентом) сприйняття історичного та сучасного буття, тяжіння до ірраціонального, містичного, метафізичного в світі й у людині, теоцентрично-космічне відчуття «себе-у-світі». З другого – жадібний інтерес і пильна увага до найпростіших, ба натуралістичних виявів життя, до його тремкої «плоті», до «низьких, часто-густо далеко не естетичних її форм, за якими, однак, вдумливому поглядові відкривається високе, ідеальне.

Гоголеві твори типологічно близькі до української барокової проповіді, повчально-моралізаторського Слова, високого релігійного пафосу – і водночас до побутового «випадку з життя», анекдоту, «жарту», до старої інтермедійної і травестійної традиції. У царині поетики це оприявнюється у типовій для бароко дисгармонійності, поєднанні контрастів, різких стилістичних зсувів і перепадів, у химерній грі форм, елементах «чужого слова», схильності до ускладненої, часом зашифрованої метафорики, до парадоксу, гіперболи, оксюморону, до літературної містифікації. Ці риси й особливості в комплексі складають той – не відомий до- й позагоголівській російській літературі, ментально чужий для неї – феномен, який я означую як гоголівське бароко. Його чи не найхарактерніша риса – консептивний принцип зближення далекого, поєднання непоєднуваного; за виразом видатного польського теоретика бароко XVII ст. М.К.Сарбієвського, – це «узгоджена неузгодженість, або неузгоджена узгодженість» [7; 5]. І що суттєво: такий консептизм має всепроникний, парадигмальний для творчості Гоголя характер. Змішана зі страхом та похмурими передчуттями іскриста веселість «Сорочинського ярмарку» й сувора повчальність «Вибраних місць із листування з друзями»; демонологія «Страшної помсти» та «Вія» і парад «кривих пик» у «Ревізорі»; зворушливо-комічні реалії старосвітського побуту й моторошна метафізика смерті («Старосвітські дідичі»); синтез гротеску («Іван Федорович Шпонька та його тітонька», «Ніс») із мертвотною всесвітньою Нудьгою («Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»), героїки з кроволиттям і дітовбивством («Тарас Бульба»), сміху з маячнею та екзистенційним жахом («Записки божевільного»), сатири з патетикою («Мертві душі») – все це є компоненти єдиної, цілісної художньої системи. Неповторної системи гоголівського бароко.

Під цим оглядом мусимо визнати (звичайно, струсивши із себе задавнений гіпноз хрестоматійно-школярських схем), що в російській літературній простороні гоголівське бароко виглядає достоту чужорідним тілом; «беззаконной кометой» увійшло воно в коло «расчисленных светил», усталених ієрархій і вартощів. Гоголівське бароко не вписувалося у стрункий літературно-історичний ланцюжок «мирної тяглості», що над нею іронізував свого часу Юрій Тинянов: «…Ломоносов народив Державіна, Державін народив Жуковського, Жуковський народив Пушкіна, Пушкін народив Лермонтова» [9; 258]. Спитаймо себе й одне одного: а хто в російській літературі народив Гоголя? І кого народив він? «Дай відповідь», – повторімо за Гоголем. «Не дає відповіді»…

І це при тому, що сучасна Гоголеві російська критика, літературна опінія від початку прийняла його сливе беззастережно, майже із захопленням. Прийняла, проте не сприйняла, не розгледіла, не зрозуміла. Навіть Пушкін, за всієї його подивугідної чутливості до слова, у «випадку Гоголя» не зміг вийти за межі тодішньої буденної російської літературної свідомості, помітивши й похваливши у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» «описание племени поющего и пляшущего», таку собі простацьку «весёлость», а в «Тарасі Бульбі» відзначивши лишень «начало», яке «достойно Вальтер Скотта» [7; 345]. І не більше…

Проте, можливо, подібна глухість стосується тільки «українського» сегмента Гоголевої творчості? Може, в петербурзьких повістях, «Ревізорі», «Мертвих душах» сучасники письменника збагнули вселюдсько-екзистенційний сенс і підтекст, а не просто впізнали реальні ознаки російської дійсності, точно вловлені й зображені сатиричним пером?

На жаль, ні.

Парадокс полягає в тому, що, здобувши в російській літературі беззастережно провідне місце як зачинатель і фундатор у ній «гоголівського напряму» (на мій погляд, міфічного), як лідер «натуральної школи», Гоголь насправді зостався поза російським літературним мейнстримом, у літературній самотності. Визнання не вело за собою розуміння. Ю.Шерех (Шевельов) мав рацію, коли в есеї «Москва. Маросейка» зауважив, що Гоголеве «мораліте про мертві душі було пласко сприйняте різними Бєлінськими як о б л и ч и т е л ь н а я література», а «“Вибрані місця з листування з друзями”, куди Гоголь уклав усю свою душу, були висміяні й неприйняті…» [13; 47].

А «Шинель»? Літературною свідомістю Росії цей шедевр було витлумачено одномірно, переважно в профанному, прагматично-соціологічному плані, в дусі пересічного «фізіологічного» нарисовства. Далеко не відразу було осягнуто метафізичний сенс повісті, її міфологічний вимір: хоч би міфологеми «одного демартамента» і «значительного лица», та, властиво, й самого Петербурґа; або старозавітний мотив брата (пам’ятаєте: «я брат твой»?) і прихований у ньому архетип Каїнова гріха. Ставши завдяки цим філософсько-моральним універсаліям фактом світової літератури та її креативним чинником, «Шинель» у літературі російській, по суті, надовго залишилася одинцем. Зауваження, яке нібито належить Достоєвському, що, мовляв, усі російські письменники 40–60 рр. XIX ст. «вийшли з “Шинелі”», або не зовсім точно переказане Е.М. де Воґюе, або невірно нами витлумачене, або назагал вельми спірне. Бо справжніх спадкоємців у цього «трансцендентального анекдота», як назвав «Шинель» Владімір Набоков, у російській літературі не було принаймні аж до Федора Сологуба й Андрєя Бєлого.

Дозвольте, а сам Достоєвський? – можуть мене спитати. Відповім так: Достоєвський був і залишився Достоєвським, але, ясна річ, Гоголем не був. Після «Принижених й ображених», в яких – за дуже великого бажання і то вельми приблизно – ще можна вловити імпульси «Шинелі», він у своїх духовних і творчих пошуках ішов хоча й у тому ж напрямку, до тієї ж мети, що й Гоголь, але йшов своїм, не гоголівським шляхом. Фатальної гоголівської двоїстості Достоєвський не знав, його внутрішня суперечливість, духовна еволюція були цілковито іншими за своєю природою. Іншими були світовідчуття, релігійна свідомість, поетика. Обидва були мистцями загальнолюдського, універсального засягу, але витоки їхнього універсалізму були різні. В Гоголя він поєднаний з питомою українською складовою, в Достоєвського, попри його глибинне етнічне коріння, – з національною російською ідеєю, як він її розумів. Цією ж ідеєю намагався був перейнятися і Гоголь, але не вельми успішно, український генотип таки давався взнаки…

Втім, це вже має бути предметом окремого розмислу.
Література


  1. Абрам Терц. В тени Гоголя. – Лондон, 1975.

  2. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М., 1975.

  3. Воспоминания АФ. Лобысевича о времени обучения своего в Киевской Академии в 1747–1752 годах. (Письмо его к архиепископу Георгию Конисскому 30 сентября 1794 г.). // Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии. Отд. II (1721–1795 гг.). Т. I (1721–1750). Ч. I. – Киев, 1904.

  4. Гоголь: материалы и исследования. – М., 1995.

  5. Гоголь Н.В. Полн. собр. соч.: В 14 т. – Т. XII. – [М.–Л.], 1937–1952.

  6. Перетц В. Гоголь и малорусская литературная традиция. – СПб, 1902.

  7. Пушкин А. Полн. собр. соч.: в 10 т. – Т. 7. – М., 1958.

  8. Sarbiewski M.K. Wyklady poetyki (Praccepta poetica). – Wroclaw; Kraków, 1958.

  9. Тынянов Ю. Поэтика. История литературы. Кино. – М.,1977.

  10. Хиждеу А. Три песни Сковороды. / Телескоп. – 1831. – Ч. VI. – № 24.

  11. Чижевский Д. Неизвестный Гоголь. / Новый журнал. – Нью-Йорк, 1951. – XXVII.

  12. Чижевский Д. «О “Шинели” Гоголя». / Современные записки. – Париж, 1938. – LXVII.

  13. Шерех Ю. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеологія. В 3 томах. — Т. I. – Харків, 1998.

Г.В. Самойленко


НЕЖИНСКИЙ ПЕРИОД ЖИЗНИ Н. В. ГОГОЛЯ

И НАЧАЛЬНЫЕ ИСТОКИ ЕГО ТВОРЧЕСТВА
Отечественная и зарубежная критика неоднократно ставила вопрос о начальных истоках творчества Николая Гоголя. Накопилось немалое количество работ, в которых ученые по-разному отвечают на него. К сожалению, нежинский период, который освещается во многих исследованиях, все же недостаточно глубоко осмысливается, а иногда, по инерции, и преуменьшается его значение. Но, чтобы понять Гоголя, увидеть его настоящим и открыть первоистоки его творчества, необходимо все же окунуться в нежинский мир, его своеобразную атмосферу.

Гимназия высших наук кн. Безбородько в Нежине, где Гоголь обучался с 1 мая 1821 г. и по 27 июня 1828 г., уникальное, необычное учебное заведение, в котором 9 лет обучались дворянские юноши, получая в первые три года начальное, в последующие три – среднее и, наконец, в последние три года – высшее образование. Это было гуманитарное учебное заведение, в котором давали юношам энциклопедические знания.

По сравнению с Царскосельским лицеем, который был, по сути, флигелем царского дворца и где его лицеисты вне стен здания находились в среде приближенных ко двору, учащихся не отпускали даже на каникулы, боясь, что они потеряют за это время приобретенный ими лоск придворного [1]. Нежинская высшая школа была полузакрытым учебным заведением, так как здесь учились не только те гимназисты, которые жили непосредственно в гимназии, но и вольноприходящие, которые жили на квартирах в городе и в нее приходили лишь обучаться.

Следует учитывать и специфику Нежина как города [2]. Только в старой его части он больше напоминал город, ибо на центральных его улицах располагались административные учреждения, многочисленные соборы и храмы, учебные заведения. А немного далее теснились казацкие хаты, с садками, огородами, цветниками. Да и гимназия высших наук была окружена большим графским парком и лицейским садом. Это была та среда, которая напоминала Гоголю его родную Васильевку, Кибинцы, усадьбы своих близких родственников. Особенно тянуло Гоголя в район Нежина – Магерки, который находился рядом с гимназией и в котором жили простые казаки и казачки, крестьяне. Его постоянно тянуло сюда. Здесь у него было много знакомых. В выходные дни гимназистов отпускали в город. И Гоголь шел на Магерки, встречался со многими интересными молодыми людьми, бывал на свадьбах, храмовых праздниках, рождественских гуляньях и других торжествах. Здесь он увидел и услышал многое такое, что было зафиксировано в его «Книге всякой всячины, или Подручной энциклопедии», которую он начал вести с 1826 года, и в «Вечерах на хуторе близ Диканьки». И это подтверждают его товарищи. Например, А. Артынов вспоминал: «Гоголь имел там много знакомых между крестьянами. Когда у кого из них бывала свадьба или другое что или когда просто выгадывался погодливый, праздничный день, то Гоголь уже непременно был там» [3].

Нежин славился своими ярмарками. Еще при Гоголе в городе проходили три международных ярмарки: Троицкая, Покровская и Всеедная, на которые приезжали купцы из многих стран. Гоголь любил бывать на нежинских ярмарках и базарах. Не знаем, сколько раз он бывал на Сорочинской ярмарке, но в Нежине он трижды в год посещал их, наслаждаясь их шумом и богатством предметов, которые выставлялись для продажи. Поэтому ее описание, данные в повести «Сорочинская ярмарка» напоминает нам нежинскую. У Гоголя никогда не было лишней копейки, но он делал вид, что есть ко всему дело. Он прислушивался на ярмарках и базарах к разговору, иногда вступал в беседу, интересовался хозяйственными вопросами, любил слушать медников, наблюдать за поведением участников ярмарки.

Интересующийся народным творчеством Гоголь как бы впитывал в себя песни и припевки, присказки и яркие выражения. Это был его первый опыт собирания того, что создано народом. Заглянем в его «Книгу всякой всячины…» и мы найдем там записи об «играх и увеселениях малороссиян», «разных малороссийских именах, даваемых при крещении», «малороссийских преданиях, обычаях, обрядах», «малороссийских блюдах и кушаниях» и т.д. Всё это черпалось в нежинском окружении. А сколько таинственных легенд было связано с древним Нежином, часть из которых попала в «Сорочинскую ярмарку», «Вий», «Пропавшая грамота» и другие повести.

Товарищ по гимназии В. Любич-Романович вспоминал: «Сближение его с людьми простыми… очевидно, давало ему своего рода наслаждение в жизни, удовлетворяло его эстетические потребности и вызывало в нем поэтическое настроение. Так, по крайней мере, мы это замечали, потому что он, после каждого такого нового знакомства где-либо подолгу запирался в своей комнате и заносил на бумагу свои впечатления» [4].

Свой город нежинцы узнают во многих произведениях Гоголя («Ревизоре», «Мертвых душах», «Как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем» и других). Центральная улица города Мостовая воспроизведена в «Мертвых душах», с ее торговыми лавками, харчевнями, магазинами и гостиницами. «Попадались почти смытые дождем вывески с кренделями и сапогами, кое-где с нарисованными синими брюками подписью какого-то Аршавского портного; где магазин с картузами, фуражками и надписью: «Иностранец Василий Федоров». Кое-где просто на улице стояли столы с орехами, мылом и пряниками, похожими на мыло; где харчевня с нарисованною толстою рыбою и воткнутою в неё вилкою. Чаще же всего заметно было потемневших двуглавых государственных орлов, которые теперь уже заменены лаконичною надписью: «Питейный дом» [5].

А сколько таких зарисовок нежинских уголков, храмов, обывателей, вышедших на эту же деревянную, мощеную улицу, проезжая которую пассажир подпрыгивал то вниз то вверх, «и необерегшийся ездок приобретал или шишку на затылок, или синее пятно на лоб, или же случалось своими собственными зубами откусить пребольно хвостик собственного языка» (гл. ХІ «Мертвые души»).

А какая знаменитая грязь была в весеннем и осеннем Нежине. «Нежинская грязь ненасытная. Она, как мальстром, втягивает в себя все, что только ей попадается, а не иначе, как после долгой и упорной борьбы, выпускает жертву из своих грязных объятий».

Поэтому можно с уверенностью утверждать, что нежинская городская среда была одним из источников творчества Гоголя.

Будущий знаменитый писатель прожил в Нежине 8 лет, прибыв сюда двенадца-тилетним мальчиком, а уехал повзрослевшим девятнадцатилетним юношей. Именно здесь он сформировался как личность со своей гражданской позицией, своими эстетическими вкусами, со своими романтическими мечтами служения отечеству. Здесь он получил те знания, которые ему пригодились в жизни, ведь после Нежина он нигде больше не учился. И заявление Гоголя в одном из писем о том, что он ничего не взял в гимназии, носит эмоциональный характер студента последнего курса, который ощутил, что, действительно, многое упустил, потерял, и прежде всего баллы, которые играли большую роль в определении гражданского чина. Но это еще не свидетельствует о том, что школа ему ничего не дала. Ведь достаточные знания получили другие гимназисты, в частности П. Редкин, В. Тарновский, В. Любич-Романович, К. Базили и другие, получившие звание кандидата и чин 12 класса.

Конечно, нельзя идеализировать жизнь в гимназии и постановку образования в ней. Здесь была и схоластика, и ограниченность программного материала, и узаконенное требование читать курсы лишь по утвержденным учебникам. Но в учебном заведении работало немало довольно образованных для того времени профессоров, в частности, И.С. Орлай, Н.Г. Белоусов, К. В. Шапалиский, Ф.И.Зингер, И.Я Ландражин, Н.Ф Соловьев, С.М.Андрущенко, которые знали не только свой предмет, те положения, которые требовала программа и предлагали учебники, но и демонстрировали свои знания, идущие далеко за их пределы, добиваясь от своих воспитанников понимания изучаемого материала.

Профессора немецкой словесности Ф.И. Зингер, французской — И.Я. Ландражин, латинской – С.М. Андрущенко на своих занятиях знакомили студентов по первоисточникам с произведениями Горация, Вергилия, Лукреция, Гете, Шиллера, Вольтера, Гельвеция, Монтескье, Руссо и других авторов, предлагали переводить некоторые их сочинения. Таким образом, студенты знакомились с лучшими творениями европейских художников слова. Во время «дела о вольнодумстве» их будут обвинять в распространении свободомыслия среди учащейся молодежи. Гоголь был одним из немногих, которые встал на защиту своих любимых преподавателей.

Лекции проф. Н.Г. Белоусова, занятия по словесности Ф.И. Зингера и И.Я. Ландражина, произведения прогрессивных европейский философов и писателей способствовали формированию в Гоголе тех черт личности, которые были направлены на служение Отечеству, понимаемого еще в романтической окраске, на борьбу против человеческих пороков. Знание истории, права, всемирной литературы, которая читалась вместе с иностранными языками, искусство помогали студентам, и Гоголю в том числе, определить свою позицию в отношении событий общественной жизни, художественных явлений. Преподаватели побуждали в своих учениках тягу к знаниям, новому, развивали их творческие возможности, закладывали хорошую основу для раскрытия дарований воспитанников.

Именно в Нежине Гоголь пробует себя и в литературе. И как бы мы ныне критически не относились к преподаванию проф. П.И. Никольским русской словесности, но именно он на своих занятиях побуждал студентов заниматься литературным творчеством. Поэтому нельзя не согласиться с соучеником Гоголя Н. Кукольником, в будущем известным писателем, который отмечал: «Несмотря на то, что в литературе и философии он был решительный старовер, нам собственно оказал он много пользы своею доступностью, добросердечностью, наконец, самою оппозицией современным эстетическим направлениям. Он спорил с нами, что называется, до слез; заставлял нас насильно восхищаться Ломоносовым и Херасковым, даже Сумароковым; преподавал ex cathedra важность и значение эпопеи древних форм, а байроновские поэмы тех времен называл велегласно побасенками»[6].

Стремление П.И. Никольского заставить студентов писать произведения различных жанров дали свои результаты. Каждый из них, в том числе и Гоголь, попробовал свои силы в написании басен, од, элегий, баллад, посланий и т.п. А это развивало общие литературные интересы гимназистов, способствовало выявлению их таланта. В процессе этой работы накопилось немало произведений рукописных журналов и альманахов, которые выпускали студенты. Это с охотой и заинтересованностью делал и Гоголь. Известно, что он издавал альманахи «Звезда», «Северная заря», «Литературное эхо». Один из свидетелей этого литературного движения вспоминал: «Гоголь хлопотал изо всех сил, чтоб придать своему изданию наружность печатной книги, и просиживал ночи, разрисовывая заглавный листок, на котором красовалось название журнала: «Звезда». Все это делалось, разумеется, украдкой от товарищей, которые не прежде должны были узнать содержание книжки, как по ее выходе из редакции. Наконец первого числа месяца книжка журнала выходила в свет. Издатель брал иногда на себя труд читать вслух свои и чужие статьи. Все внимало и восхищалось» [7].

Сохранилось немало произведений товарищей Гоголя по гимназии, которые после ее окончания продолжили заниматься литературным делом: Н. Кукольника, В. Любич-Романовича, Н. Прокоповича, Н. Билевича, Е. Гребенки и других.

Известны и нежинские произведения Гоголя. Это акростих на гимназиста Ф. Бородина, эпиграммы на Т. Пащенко и М. фон Риттера, надзирателя Зельднера и другие, стихотворение «Новоселье», «Италия», элегия «Непогода», баллада «Две рыбки», поэма «Россия под игом татар», повесть «Братья Твердиславичи», стихотворная трагедия «Разбойники», романтическая поэма «Ганц Кюхельгарген» и др.

Уже в Нежине было отмечено тяготения Гоголя к юмористическим, сатирическим зарисовкам. Об этом свидетельствуют некоторые его письма, эпиграммы, знаменитая повесть «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», которая, к сожалению, была уничтожена автором и ее историко-бытовая основа нами воспроизведена в книге «Николай Гоголь и Нежин» (2008).

С. Глебов, передавая воспоминания В. Любича-Романовича, подчеркивал: «Гоголь всегда побивал рекорды своим неподдельным юмором… Его сатира была неистощима потому, что она бралась им прямо из жизни, из той именно среды, из которой он вышел сам… Но у других учеников лицея, по преимуществу аристократов, не знавших жизни вообще, выходило все бледно, не сочно, мало юмористично, и это роняло их во мнении Гоголя, и он смеялся над ними в своей сатире еще ядовитее, острее и образнее… Красота его языка обнаруживалась перед нами не в изящной форме литературного творчества, которого не было у него в то время, но в образности речи, перемешанной русскими словами с малорусскими. Над этой-то смесью двух наречий, нам не известных дотоле в отечественной литературе, мы и смеялись до упаду…» [8].

К этому можно добавить и замечание Г. Шапошникова: «Его веселые и смешные рассказы, его шутки и самые штуки, всегда умные и острые, без которых не мог он жить, до того были комичны, что теперь не могу вспомнить об них без смеха и удовольствия» [9].

Раннее творчество Гоголя, как видим, развивалось в тесной взаимосвязи с теми основными процессами учебной и внеаудиторной работы, которые проходили в гимназии. Внешнее влияние на творчество Гоголя, как и других гимназистов, носило индивидуальный характер. Это была уже эпоха Пушкина, время романтизма, поэтому гимназисты и Гоголь в их числе невольно находились под влиянием великого поэта непосредственно или опосредованно.

Занятие словесностью, сочинение оригинальных произведений, издание литературных альманахов – это тоже заметные ручейки творческих истоков Гоголя.

В гимназии развивается еще одна грань таланта Гоголя – увлечение театром. Директор гимназии И.С. Орлай добился у царя разрешения на организацию студенческого аматорского театра, который был единственным в Украине в гражданских учебных заведениях. Душой театра был Гоголь. Он был здесь и режиссером, и актером, и постановщиком, и декоратором. Все женские роли играли ребята. Ставили пьесы русских и зарубежных драматургов: Д.Фонвизина «Недоросль», И. Крылова «Урок дочкам», В. Озерова «Эдип с Афинах», А.Коцюбу «Бедность и благородство души» и др. По свидетельствам соучеников у Гоголя был необыкновенный актерский талант. Особенно поразил он как исполнитель роли Простаковой в «Недоросле» Д. Фонвизина. Т. Пащенко писал: «Все мы думали тогда, что Гоголь поступит на сцену, потому что у него был громадный сценический талант и все данные для игры на сцене: мимика, гримировка, переменный голос и полнейшее перерождение в роли, какие он играл. Думается, что Гоголь затмил бы и знаменитых комиков-артистов, если бы вступил на сцену» [10]. На это указывал и друг Гоголя А.Данилевский: «Он был превосходный актер. Если бы он поступил на сцену, он был бы Щепкиным». Мастерство Гоголя, начинающего актера, состояло в том, что он мог даже самую маленькую роль сделать заметной.

Связь Гоголя с театром способствовала не только его тяготению к театральному искусству, но и драматургии, материалу для сцены. Как свидетельствуют соученики Гоголя, он вместе со своим другом Н. Прокоповичем сочиняли сценки из малороссийской жизни и разыгрывали на сцене. Е. Гребенка под влиянием театральных постановок и, в частности, Д.Фонвизина «Недоросль» написал пьесу «Не в свои сани не садись».

Некоторые исследователи к первым опытам игры Гоголя-актера относят различные проказы, шутки, которые отличались остроумием и изобретательностью. А. Коялович все эти шутки и шалости называет простейшей формой подражания, которую «можно назвать зародышем высших форм драматического искусства» [11]. Но возникает вопрос, кому и чему подражал Гоголь? Ответа здесь нет, ибо Гоголь не подражал, а сам творил жизненную мизансцену в зависимости от обстоятельств, участников события, которые могли спровоцировать или подготовить к самовыражению Гоголя-актера. Прав учитель латинского языка И.Г. Кулжинский, который, вспоминая постановку «Недоросля» Д.Фонвизина на нежинской сцене и игру в ней Гоголя, заявлял: «Хохотали до слез и не подозревали, что эта Простакова уже, может быть, обдумывала своего «Ревизора» [12]. Да, действительно, в Нежине формировались первые подходы к созданию шедевров русской драматургии.

Перелистав отдельные страницы биографии Гоголя нежинского периода, можем с уверенностью утверждать, что именно в Нежине находятся те начальные истоки творчества писателя, которые, соединившись воедино, представили миру оригинального художника. В Нежине родился Гоголь как будущий писатель. Те впечатления о городе, о его богатой церковной архитектуре и монументальной живописи, о его ярмарках, о жителях-греках и евреях, жизнерадостных и веселых казаках и казачках из Магерок с их своеобразным поэтическим языком и многое другое питали его творчество. Поэтому без глубокого знания жизни Гоголя нежинского периода нельзя до конца понять и процесс работы писателя над произведениями, созданными как в первые годы после окончания гимназии («Вечера на хуторе близ Диканьки», «Миргород» и др.), так и последующие. Уже неоднократно указывалось, что детские и юношеские впечатления нежинского периода, обычаи и традиции города, его легенды нашли отражение и в «Ревизоре», и в «Мертвых душах», и в «Вие», и в «Гетмане» да и в других произведениях.

Город Нежин, в котором прошла юность Гоголя, подпитывал его творческое воображение интересными жизненными деталями, которые обрастали запоминающимися сценами и образами привлекающими внимание читателей.

Размышляя над истоками творчества Гоголя на первом этапе становления его творчества, мы убеждены, что они ведут к Нежину. И чем глубже будет исследован нежинский период жизни Гоголя, тем явственней проявятся истоки его творчества.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка