Ix гоголівські читання Матеріали міжнародної наукової конференції




старонка1/26
Дата канвертавання30.04.2016
Памер5.51 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26



IX Гоголівські читання


Матеріали

міжнародної наукової конференції

9 – 11 березня 2009 року

Полтава – 2009
УДК 821.161.190920 + 37 (060.55) (09)

ББК 83.5(2-рус) 5 – 8

IX Гоголівські читання: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Полтава: ПДПУ, 2009. – 240 с.
Збірник наукових праць укладено за матеріалами міжнародної конференції, яка відбулася 9-11 березня 2009 року в Полтаві. До збірника увійшли матеріали про світоглядні шукання М.В. Гоголя, його літературну спадщину, зв’язки з Україною та світовою культурою, значення для сучасності.

Для науковців, викладачів, аспірантів, студентів гуманітарних та педагогічних закладів освіти.



Редакційна колегія

Ніколенко О.М., д. філол. н., проф. (головний редактор)

Степаненко М.І., д. філол. н., проф.

Мацапура В.І., д. філол. н., проф.

Дереза Л.В., д. філол. н., проф. (заступник головного редактора)

Казарін В.П., д. філол. н., проф.

Теплінський М.В., д. філол. н., проф.

Зуєнко М.О., канд. філол. н., доц. (відповідальний секретар)




Рецензенти:

Гусєв В.А., д. філол. н., проф. (Дніпропетровський національний університет)

Кеба О.В., д. філол. н., проф. (Кам’янець-Подільський державний педагогічний університет)
Рекомендовано до друку вченою радою Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (протокол № 14 від 25 червня 2009 року ).

Високопреосвященніший ФИЛИП,

Архієпископ Полтавський і Миргородський,

Голова Місіонерського відділу при Священному Синоді

Української Православної Церкви,

Ректор Полтавської Місіонерської Духовної Семінарії,

доктор богослов'я
ВІТАННЯ

організаторам, учасникам і гостям

міжнародної наукової конференції

«Микола Гоголь: витоки творчості»

10-11 березня 2009 р., Полтава
Високоповажне зібрання, вельмишановні організатори,

учасники та гості міжнародної конференції!

Дозвольте сердечно привітати вас від імені Української Православної Церкви.

Тема нинішнього зібрання вельми актуальна, бо Гоголь для більшості все ж залишається «невідомим генієм», за висловом сучасного дослідника. Тому дослідження витоків його творчості дасть змогу глибше зрозуміти і саму творчість, і значення її для нас, нащадків Гоголя.

Звичайно, мальовнича Полтавщина надихала великого митця, так само, як надихала багатьох поетів та прозаїків, художників і композиторів. Безкрає високе синє небо і золоті лани, а ще більше — добрі і щирі люди, дали Миколі Гоголю набагато більше, ніж просто матеріал та спостереження. Гоголь залишився сином рідної землі, і прекрасно, до речі, що ця конференція відбувається в Полтаві.

Надихала до творчості великого Гоголя і славна, а разом і трагічна історія вітчизни. І він, страждаючи разом із своїми предками, із синівською вдячністю описував їхні звитяги для науки нащадкам.

Та я хочу звернути вашу увагу на одне з найважливіших джерел творчості Миколи Васильовича Гоголя — християнство. Гоголь писав матері, що бажає, аби його бачили краще «християнином і людиною, чим літератором». Ці слова митця світового рівня говорять про багато що.

Бажаючи «співати гімн Красі Небесній», Микола Васильович Гоголь створював свої твори. Не можна сказати, що він «став» віруючим із якогось моменту свого життя і на певному відрізку своєї творчості. Аксаков свідчить: «Хай не подумають, що Гоголь мінявся в своїх переконаннях, навпаки, з юнацьких років він залишався їм вірний. Та Гоголь йшов постійно вперед, його християнство ставало чистішим, суворим; високе значення мети письменника ясніше і суд над самим собою суворіший».

І я вважаю, що Микола Гоголь на своєму творчому шляху йшов саме як християнин. Вимолений матір'ю перед чудотворним образом святителя Миколая, Гоголь жив життям віруючої людини, і багато з його борінь, багато проблем, які поставлені Гоголем, можна зрозуміти тільки якщо сприйняти їх через призму християнства.

Тож християнство і Православна Церква стали одним із найважливіших джерел творчості Гоголя. Ні, Гоголь не став богословом у шкільному розумінні цього слова, ані ченцем. Але любов до Бога і церковність супроводжують Гоголя і як особистість взагалі, і як митця зокрема.

Митець Гоголь у «Портреті» показав, за влучним висловом Ігоря Золотуського, драму мистецтва, яке відходить від Бога і несе руйнацію і в душу митця, і в душі глядачів. І Гоголь же продемонстрував, як виправляється і душа художника, звернувшись до Бога, і творчість. Саме тому, аналізуючи сьогодні витоки творчості Миколи Васильовича Гоголя, ми не повинні забувати про те, що це — творчість людини, укоріненої в традиціях нашого народу, в першу ж чергу — в церковності.

«Гоголь — перший пророк повернення до цілісної релігійної культури, пророк православної культури. Він відчуває як основну неправду сучасності її відхід від Церкви, і основний шлях він бачить у поверненні до Церкви», — свідчив професор-протоієрей Василь Зеньковський. Семен Франк також говорив про висунутий Гоголем ідеал «воцерковлення всього ... життя». Думаю, що слід обов'язково говорити про цей Гоголівський ідеал.

До речі, Українська Православна Церква планує провести низку заходів у рамках Року Гоголя. Так, 26 березня у Києво-Печерській Лаврі відбудеться панахида по Миколі Гоголю, і в той же день Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир відкриє міжнародну конференцію в Київському національному університеті. Форум буде присвячено літературній і духовній спадщині великого християнина і визначного сина рідної землі. В рамках конференції відкриється виставка із приватних і музейних колекцій. Будуть показані фільми, присвячені життю і творчості М. В. Гоголя. Я маю честь запросити і присутніх тут науковців взяти участь в роботі форуму.

Боже благословення хай перебуває із усіма вами!




М. В. ГОГОЛЬ

І СВІТОВИЙ ЛІТЕРАТУРНИЙ ПРОЦЕС

М.К. Наєнко


ГОГОЛЬ У СУЧАСНІЙ КРИТИЦІ
Спочатку про те, що таке «сучасна критика». У моєму розумінні, це не тільки критика, яка з’явилася сьогодні і «тут-тепер». Є критичні судження, яким десятки (чи й сотня) років, але які з певних причин наукою (зокрема, історією літератури) досі не освоєні. Наприклад, судження критиків з української діаспори чи з так званого «буржуазно-націоналістичного табору», які в радянському минулому (а почасти й нині) перебували під ковпаком режимного табу. З іншого боку, є письменники, які ніяк не можуть набути історико-літературного статусу; вони продовжують залишатися сучасними і предметом для дослідження критиків, а не істориків літератури. Нерідко їх зміст дуже поляризований; відтак серед критиків зчиняються дискусії, вони (критики) висловлюють про одне й те ж художнє явище цілком протилежні думки і в наслідку «дискутований» письменник залишається ніби постійно сучасним. Саме в такій ситуації перебувають Микола Васильович Гоголь і його літературна спадщина. Іронічно цей феномен охарактеризував нещодавно один автор із «Клуба 12 стульев» російської «Литературной газеты». Він опублікував епіграмного характеру тексти, з яких постає Гоголь хрестоматійний, Гоголь містичний, Гоголь псевдосоціологічний, Гоголь вульгаризаторський, Гоголь за Фрейдом і Гоголь по-нашому. Найцікавішим мені видався Гоголь по-нашому:

Писатель, сделавший великую эпоху!

Ты умер,

Но твои герои в наши дни

Ещё живут,

А было бы неплохо,

Когда бы жив был ты, а умерли они.
Є і в критиці думки, яких варто було б позбутися, але, мабуть, не настав час. Найбільше «щастить» Гоголю з вульгаризаторами. Вони (як у минулому, так і сьогодні) «дістають» письменника з усіх боків. Стало вже навіть звичайним, коли театрали, наприклад, не тільки інсценізують твори класика за принципом «кто во что горазд», але й постійно «норовят» додати до нього якісь свої відсебеньки. В одному академічному театрі майже на всіх героїв «Ревізора» напала зміна традиційної інтимної орієнтації, в іншому – неакадемічному (нібито молодіжному), той же «Ревізор» постав як балаган, де всім героям, а надто – Хлестакову, надано бомжатського вигляду: і потворно-розмита зовнішність, і всілякі кривляння – цілком, як у бомжів-безхатьків. Режисери ніби не дочитують до кінця зауваження самого Гоголя, що Хлестакову років 23 (а не 100, як у молодіжному театрі), що він «одет по моде», а не в якийсь хлам, і т. ін. А крім того ж, у Гоголя було прохання: «Больше всего надо опасаться, чтобы не впасть в карикатуру… Нужно особенно стараться актёру быть скромней, проще и как бы благородней, чем как в самом деле есть то лицо, которое представляется»1. Сучасною мовою це могло б звучати так: «Гоголя не треба грати, а надто – перегравати; його тексти треба всього лиш вимовляти (професійною сценічною мовою) і вони самі «заграють». Згадаймо, яким чоловічо-тембральним (у сценічному розумінні) голосом грав Городничого В. Добровольський (середина ХХ ст..) чи уявімо, як грав Хлестакова М. Кропивницький (рубіж ХІХ-ХХ ст., є фонозаписи його декламацій)! А сучасні актори щось там шамкають-риплять (як недозрілі з перерізаним горлом гусаки чи перезрілі євнухи), і ні тембру, ні сценічного голосу як такого…

Що ж до критики… Її незаангажовані судження повинні звучати насамперед без фанатизму; бо що б ти не сказав – це не буде істина в останній інстанції; Гоголь, через свою геніальність та не до кінця її зреалізованість, буде завжди морем загадок, до яких можна тільки наближатися. Всі ті загадки навіть перерахувати неможливо: тільки в Інтернеті Гоголю відведено 6 мільйонів сторінок! Я спинюся лише на двох із них та на спекуляціях навколо них.



Перша – щодо художнього стилю письменника. Для радянського літературознавства, яке сповідувало реалізмоцентризм, він був реалістом і «толико». Академічна, видана в Ленінграді «История русской литературы» (в 4-х т., початок 80-х років ХХ ст.), допускала, що письменник був також романтиком, але тільки в ранніх творах. Однак допускала лише на словах: критичних підтверджень, тобто – аналізу стилістичних складових стилю, не пропонувалось ніяких. Тим часом дуже чутливий до стильових питань літератури Д. Чижевський значно раніше за радянських академіків думав з цього приводу зовсім інакше; у німецькомовній «Історії російської літератури ХІХ ст.», яку (за моїм проектом) щойно переклала і готує до видання українською мовою Олеся Костюк, він писав: «Особливо настирно свою генеалогію від Гоголя намагалися вести реалісти. А поетика Гоголя відрізняється від реалізму насамперед тим, що Гоголь у жодному разі не мав за мету подібність зображеного з дійсністю. Не тільки коричнева свиня, що захищає інтереси свого хазяїна, є неймовірною; не реалістичними є й поміщик, що носить коричневий костюм з голубими рукавами, чи дама, яка відкусила вухо асесору; також купівлю мертвих душ зображено зовсім не реалістично. Гоголь сам передає сумніви глядача і читача у ймовірності його типів і подій з допомогою відчайдушного вигуку одного пана після перегляду вистави «Ревізор»: «Навіть хабар дають інакше». Сам Гоголь, до речі, зовсім не цікавився тим, як дають чи беруть хабар.

Його улюблені мистецькі прийоми – гіпербола і оксюморон»2. Гіпербола, як знаємо, це головний троп романтиків, а оксюморон (що в перекладі означає «дотепне безглуздя») – це найуніверсальніший художній прийом письменників бароко. Отже, в творчості Гоголя переплелися дві стильові епохи: романтизм і бароко. Його романтичні гіперболи обминемо (вони лежать на поверхні всіх текстів письменника, як, наприклад, в образі редкая птица долетит до середины Днепра чи – рот такої ширини, як проїзд у Петербурзький дім генерального штабу), щоб трохи детальніше спинитися на барокових оксюморонах. Д. Чижевський говорить про них так: «…Найчастіше зустрічаємо в одного якогось об’єкта зв’язки не сумісних ознак чи рис; не тільки шулер у Гоголя знає вино, яке є одночасно і бургундським, і шампанським; ремісник Василій Федоров у нього іноземець, що походив одночасно і з Лондона, і з Парижа; Городничий у «Ревізорі» має двоє іменин: хоча його звуть Антон, він святкує також іменини як Онуфрій; молодій рудій кобилі в одному з творів – сімнадцять років; герой повісті про сварку двох Іванів представлений і як дворянин, і як розбійник»3. До речі, М. Бахтін вважав, що трагічний фінал життя Гоголя був наслідок трагічності жанру (тобто, в «Мертвих душах», які мислились автору як епопея на зразок «Божественної комедії» Данте, втрачено жанровий план для сприйняття й відтворення Росії)4, але не виключено, що його смерть викликана несумісністю в ньому саме названих двох стихій: жив в епоху романтизму, а був людиною минулої вже епохи бароко. Так само (між іншим) усі українські романтики ХХ ст. (з когорти «розстріляного відродження») загинули від куль радянського режиму, який вимагав від них ставати реалістами. Та ще й з префіксом «соц-», тобто – соцреалістами. Важливий і такий факт: усі розстріляні чи зламані романтики 20-30-х років ХХ ст. своїми літературними вчителями вважали або Т. Шевченка, або М. Гоголя: М. Хвильовий (романтика вітаїзму), Ю. Яновський (неоромантика), М. Куліш (драматичне необароко), Остап Вишня (комічне необароко) та ін. І навіть найяскравіша в ХХ ст. стильова течія «магічного», «міфологічного» або «химерного» реалізму (їх саме так називають, але це був не реалізм, а вже різновид постмодернізму – Маркес, Карпентьєр, Селімович, Айтматов, Василь Земляк) корінням своїм сягала Гоголя. І. Драч згадує, як один із латиноамериканської літературної школи Маркеса, глянувши з Володимирської гірки в Києві на Дніпро і за Дніпро, вигукнув: «Так ось, де взявся Гоголь!». М. Булгаков, між іншим, ставлячись до Києва й України з певною опінією, одного разу теж сказав: «Вид на Дніпро з Володимирської гірки – найкраще місце на планеті». А магія його «Майстра й Маргарити» – теж із Володимирської гірки, на якій він виріс, та з Гоголівських барокових дивацтв у літературі (літаюча Маргарита, кіт Бегемот і т. д.). Цей роман тільки написаний у 30-х роках ХХ ст., а опублікований – у 60-х, коли вже знайшлося місце для постмодерного (з гоголівським шармом) магічного мислення…

Друге, найбільш дражливе, питання стосується «приналежності» М. Гоголя: він – російський чи український письменник? Найбільше списів у ХХ ст. критики поламали в боротьбі саме з цією проблемою. І продовжують ламати донині… Найпростіше було б спинитися на формулі, що він – один із представників «української школи» в російській літературі. Як, скажімо, Капніст, Наріжний, Сомов, Короленко. Існує ж таке поняття, як «польська школа» в українській літературі (Т. Падура та ін.)… Але «заковика» в тому, що Гоголь – геній, а всі інші – просто таланти. Геніального митця вписати в будь-яку обойму елементарно неможливо. Може, хтось пригадує співака-пародиста Чеснокова, який загинув в авіакатастрофі. Він говорив своєму педагогу з вокалу: я всіх співаків пародіювати можу, а Шаляпін – не піддається. Педагог на це відповів: «Дурачок ты, гении неподражаемы…».

Російські літературознавці давно вже канонізували М. Гоголя як виключно російського класика. І в принципі вони по-своєму мають рацію. Він не тільки фундатор нового напряму в російській прозі, а й усі пізніші російські прозаїки виростали саме з його «Шинелі» (вислів Ф. Достоєвського з цього приводу загальновідомий). Але куди подіти факт, що Гоголь народився в самому центрі України, на Полтавщині, і що вся художня стихія його базується на українському менталітеті?! Що писана вона не по-українськи? Ну то й що? Поляк Конрад не писав же польською, Грибоєдов був поляком за походженням, Бунін – Яном Буньковським (польським або українським шляхтичем), росіянин Набоков має англомовні романи, «Капітал» К. Маркса писаний не німецьким ученим, а нащадком старої рабинської родини5. То куди їх зараховувати і як їх називати? Професор Н. Банковська, наприклад, у доповіді на ІУ конгресі МАУ в 1999 р., коригуючи Гумбольдта й Потебню найновішими концепціями «невербального» (несловесного) та «континуального» (суцільного, сукупного) мислення, пропонує «розкидати каміння» і називати М. Гоголя українським письменником, який тільки писав по-російськи6.

Н. Банковська була моїм докторантом, але я її цього не вчив; вона сама до такого дійшла, начитавшись міркувань багатьох інших дослідників М. Гоголя. Не буду детально спинятись на постатях, скажімо, П. Куліша, який у погляді на українськість Гоголя був загалом не дуже послідовним, М. Драгоманова, який був переконаний, що Гоголь завжди залишався українцем по духу, М. Грушевського, який вважав, що Україна завжди була для Гоголя дорогою, прекрасною, але – небіжчицею… Розлогу студію А. Герасимчука «Гоголь – хто він? Чий він?» тільки згадаю, бо і в ній, як і в згаданих класиків, надто багато суто емоційних міркувань. А для критики як науки потрібен аналітизм.

Першим, хто помітив у М. Гоголя українськість не тільки у вигляді екзотичної тематики (як писали про нього, наприклад, усі російські критики – від імперського В. Бєлінського до радянських М. Храпченка, В. Єрмілова і навіть М. Бахтіна), а й як українське художнє мислення, був І. Мандельштам, який ще в 1902 р. видав дослідження «Про характер гоголівського стилю». Він показав, що в Гоголя не власне російська мова (як словесна основа стилю), а мова українська, яку він у процесі творчості перекладав російськими словами. Не звернув увагу І. Мандельштам тільки на те, що Гоголь користувався ще й «ніякою» (за спостереженням цитованого вже Д. Чижевського) мовою: «ребёнки», «котёнки», «воробъёнки», «доски накладены», «бричка выкачана», «песни с деревни», «целуют где-где сумрачное море», «был узрён», «оглохлый», «стосковалый взор», «спокойся», «растоскует», «воздымилась», «розовая дальность», «меня предчуствие берёт», «взъехал во двор», «свет досягнул до забора», «на бъюре» і навіть «он меня понравил»! Такого немає ні в українській, ні в російській літературній мові; маємо справу з суто бароковими витворами письменника.

Пізніше (тобто, після І. Мандельштама) про все це, але з нюансами, писали багато українських літературних критиків, але вони перебували переважно в діаспорі і тому їхні судження в материковій Україні залишалися невідомими. Спинюся лише на трьох знакових для української критичної думки постатях: Є. Маланюк, Ю. Луцький, Ю. Шевельов. Їхні праці про Гоголя писалися в період з 30-х до 90-х років ХХ ст. Отже, це все – наші сучасники. З Ю. Луцьким я ще встиг навіть поговорити (правда, по телефону) десь у другій половині 90-х. Він був у Канаді, я в Києві, а просив я в нього дозволу передрукувати його англійський переклад розділу Д. Чижевського про український реалізм. Він не заперечував, але радив уточнити: перекладав той розділ не він, а його аспіранти; була тільки його редакція. Я виконав це прохання і ще встиг одержати від нього поштою перекладену ним англійською мовою всю «Історію української літератури» Д. Чижевського. Розділ про український модернізм Ю. Луцький дописав у тій «Історії…» сам. Невдовзі він помер і я відчув, що історична тяглість у літературознавстві фіксується навіть у наш час: Ю. Луцький був сином О. Луцького, який написав маніфест літературної групи «Молода муза» (1907); з тим маніфестом дуже гостро полемізував І. Франко, який проходив вишкіл у старших літературознавців – М. Драгоманова, О. Огоновського і т. ін.

Найстаршим за віком серед названих вище трьох критиків був Є. Маланюк. Його стаття «Гоголь-Гоголь» відноситься до 1935 року, але в материковій Україні передрукована тільки в 1997-му. Тут ідеться про те, що сучасники Гоголя обдурювали і себе і його, коли говорили, що він – російський письменник; насправді – український; українські в нього не лише «Вечори» і «Тарас Бульба»; хлестаковщина – це теж суто українське явище; у «Мертвих душах» зображена українська еліта; «Вибрані місця з листування з друзями» — це сковородинська за філософсько-моральним духом річ. Українська душа в Гоголя поступово відмирала, пише Є. Маланюк, і внаслідок цього виникала «неміч пластичного втілювання постатей, неміч творення їх в просторі, а не на площині паперу. І так маємо двовимірні викреси, гостру, досконалу, в певнім сенсі, істотно-українську графіку «Мертвих душ», цей альбом першорядних гравюр, механічно зшитих білою ниткою подорожей Чичикова»7. Полемізувати з цим ніхто (принаймні в Україні) не береться, як і не береться доводити, що Є. Маланюк не мав рації, коли говорив: російську прозу після Гоголя творили його епігони; такими були всі, крім, почасти, Ф. Достоєвського чи Л. Толстого…

Ю. Луцький залишив про Гоголя дуже ґрунтовне дослідження «Між Гоголем і Шевченком» (1978 – англійською мовою, 1998 – українською). Метою автора було протиставлення Гоголя й Шевченка, які належали до одного покоління, але в літературу ввійшли різними шляхами. Автор наводить багато висловлювань молодого Гоголя про чужу для нього Росію (аж до рідко цитованого: «Тільки свині можуть жити в Росії», що в оригіналі звучало так: «Одни только свинки там живучи»8), та старшого – про намагання його бути навіть більшим росіянином, ніж самі росіяни. Художня ж творчість і філософія Гоголя (на думку Ю. Луцького) базовані виключно на українському ґрунті. Джерелом моральної сатири їх були український ляльковий театр, бурлеск і народний гумор (нагадаю, що ляльковий театр і бурлеск – художній продукт бароко. – М. Н.). Щодо мови, то вона (згоджується Ю. Луцький з іншими дослідниками) «залишалася, навіть у синтаксисі, українською»9. Певною варіацією таких міркувань можна вважати думку Ю. Шевельова з приводу стилів української літератури і зв’язків із ними стилю Гоголя: «Поки одні витягали його (Гоголя. – М. Н.) за фалди фрака з української літератури і вкидали в обійми росіян, а другі всіма силами розпиналися, що він-таки, єй-же-Богу, українець вихованням, побутом, типажем і т.д. і т.п. – Тодось Осьмачка написав свого «Старшого боярина» і фактично розв’язав дискусію. Стало невідхильно ясно: джерело нашої національної прози – Гоголь, дарма, що писав він чужою мовою»10.



Якби належність Гоголя до української чи російської літератур була предметом міркувань тільки українців (та ще й діаспорних), можна було б сказати, що їм, через надмірний шарм патріотизму, бракує найголовнішого в критичній думці: об’єктивності. Але ці питання донині не можуть обійти й дослідники з інших національних середовищ. На жаль, об’єктивними їх також не назвеш. Надто: інонаціональні дослідники вдаються переважно до неприхованих вульгаризацій та спекуляцій у розумінні цих питань. Сучасні російські критики, зокрема, будь-яку спробу проаналізувати «русско-украинский вопрос» (як вони кажуть) у творчості Гоголя характеризують тільки як націоналістичний. Перше речення статті В. Воропаєва, розміщеної в Інтернеті, починається так: «Среди украинских националистов бытует два разных мнения о Гоголе и оба неправильные. В одном Гоголь трактуется как предатель интересов Украины, где он родился. В другом – как тайный украинофил в русской культуре». Щоб довести «неправильність» цих «мнений» і правильність думки, що Гоголь виключно «русский» письменник, автор оперує лиш двома аргументами: в повісті «Тарас Бульба» козаки є втіленням «русского братства» і пройняті мрією про майбутнє пришестя «свого» царя із «русской земли», а в спогадах Г. Данилевського, на думку А. Воропаєва, Гоголь нібито говорив (у присутності О. Бодянського), що домінантою для всіх – «русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня – язык Пушкина», тобто – російська мова. Детальніше про це доводиться сказати у зв’язку з трьома публікаціями іншого автора – А. Воронцова: «Гоголь, Украина и Россия» («Литературная газета», 2007, 14-20 марта), «Тарас Бульба в оранжевом переплёте» (ЛГ, 2008, 2-8 апреля) і «Пророк и гешефтмахеры» («Наш современник», 2008, № 4). Поєднує всі ці статті єдина мета: як з допомогою Гоголя остаточно розвінчати нинішню «помаранчеву владу» в Україні. Вульгаризаторство цієї затії я показав два роки тому в статті «Нещасний і великий Гоголь» («Літературна Україна», 2007, 19 квітня), яка була відповіддю на перший виступ А. Воронцова (до речі – завідувача відділу московського журналу «Дружба народов»). У двох пізніших він назвав мене серед «свидомых украинцев», які «завизжали» і «бесновались» (у толерантності висловлювань автора не запідозриш) з приводу переведення розмови з літературної площини в політичну, але аргументів, крім висловлювань з «Тараса Бульби» про «русское братство» і «русского царя» та згадуваних спогадів публіциста-письменника і (за сумісництвом) чиновника Міністерства імперської освіти Г. Данилевського, не запропонував. У тих спогадах, крім наведених слів Гоголя, який нібито говорив, що всі слов’яни повинні писати тільки російською мовою, ішлося також про те, ніби Гоголь казав: у Шевченковій поезії «дёгтя много», а заслуговує він (Шевченко) поваги лише своєю «личною судьбою». Ніхто з критиків не піддавав сумніву, що Гоголь такого не міг говорити; я ж написав у згаданій публікації в «ЛУ», що Г. Данилевський звів на Гоголя елементарний наклеп. Він опублікував свої спогади через тридцять років після смерті Гоголя і через п’ять – після смерті Бодянського, при якому нібито були сказані ті слова автора «Вечорів», але який про це не залишив ніяких згадок11. Згадувати через великий відрізок часу, виявляється, можна будь-яку ахінею, оскільки немає кому ні підтвердити, ні заперечити твої свідчення. А крім того, треба ж якось вислужитись перед імперською владою, яка саме тоді один за одним видала відомі валуєвські та емські циркуляри про те, що української мови «не было, нет и быть не может». В. Винниченко пізніше напише, що радянська влада цю формулу доповнила в такий спосіб: «и не дадим, чтобы была». Але це буде пізніше, а тоді… Г. Данилевський не подумав, що Гоголь у 1850 році не міг говорити ні про який «дёготь» у Шевченка, бо на той час існував лише єдиний «Кобзар» видання 1840 року, який відомим був дуже вузькому колу читачів (субскрибентів), а «личная судьба» Шевченка в 1850 році теж не набула ще ніякого розголосу; про заслання поета і заборону йому писати й малювати було відомо тільки з анонімної публікації «неистового Виссариона», що він учинив би з Шевченком те ж, що й цар: ув’язнив би і заборонив «писать и рисовать»; ширше Петербург заговорить про «личную судьбу» поета тільки після 1857 року, коли Шевченко повернеться з заслання, а Гоголя на той час уже п’ять років як не було серед живих (нагадаю, що й вірш Т. Шевченка «Гоголю» опублікований через 7 років піля смерті автора «Мертвих душ», а написаний ще за його життя). Одне слово, в записах мемуаристів трапляються, як кажуть росіяни, «сплошные враки». Це, до речі, помітила навіть радянська кадебешна цензура. У передруку спогадів Г. Данилевського про Гоголя в 1952 році вона абзаци про Шевченка і про єдиний для всіх слов'ян «язык Пушкина» нещадно повикреслювала. З пізнішого видання спогадів спогад Г. Данилевського зник зовсім. Це, мабуть, єдина дія КаДеБе, яку можна назвати позитивною.

З трактуванням «русского» патріотизму козаків у «Тарасі Бульбі» справа не менш кумедна. Насамперед тому, що позбавлена історизму. Гоголь справді вживає в повісті чимало епітетів на зразок «русского»: «русская земля», «русская душа», «русское чувство», «русское товарищество», «свой (русский. – М. Н.) царь» і т. ін. Але все це, до речі, з’явилося тільки в другій (опублікованій через 8 років після першої) редакції повісті12. Можна говорити про кон’юнктурність письменника, однак Гоголь не такий простак, щоб ловитися тільки на «м’якине»: слово «русский» у нього не тотожне з «российским», якого він елементарно не вживає (не вживав його, до речі, й О. Довженко в своїй так досі й не екранізованій кіноповісті, написаній у 1941 р. за твором М. Гоголя)13. Бо ж події в повісті відбуваються тоді, коли на карті світу значились не «російське» (від слова «Росія»), а Московське царство, яке лиш 1721 року (за указом Петра І) стало називатись Російською імперією. Вся ж художня аура повісті відноситься приблизно до першої половини ХУІІ ст. Історик Т. Чухліб припускає, що в образі Тараса Бульби постав пращур Гоголя – полковник Остап Гоголь, сучасник Б. Хмельницького14. Сини ж Тараса Остап і Андрій на самому початку повісті прибувають на канікули до батьків з київської бурси, яка існувала при Києво-Могилянській колегії-академії, заснованій (спочатку як братство) в 1615 році. Слово «русский» вживалося тоді тільки як продовження в Україні київсько-руської традиції. Хто не вірить, хай загляне в тодішні письмові джерела Османської імперії чи навіть Грузії. Та й Богдан Хмельницький в офіційних паперах користувався тільки словом «Русь», не маючи на увазі ніякої «Росії». А уявити, що запорозьких козаків могла непокоїти проблема російського патріотизму (кажуть, що вона присутня і в новоствореному режисером Бортком фільмі «Тарас Бульба», де головну роль виконує Б. Ступка), справа цілком надумана чи схоластична. Такого не фіксують ні українські історичні думи, ні відомі козацькі літописи (Самовидця, Граб’янки, Величка). Навіть радянська академічна «История русской литературы» в «Тарасі Бульбі» бачила тільки художню звитягу українсько-козацького народу, який був «не одним из племён русской народности, а особым славянским народом»15. Маючи саме це на увазі, тому знаменитий артист Микола Садовський, перекладаючи «Тараса Бульбу» українською мовою, слово «русский» реставрував або як «український», або як «козацький», або як «наша земля». Редактори українського видання повісті І. Малкович і Є. Попович (видавництво Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га»,1998) зберегли таку форму реставрації, а згадуваний А. Воронцов назвав її фарсом і «подлогом». Та й чого можна було чекати від видавця Малковича (запитує А. Воронцов), якщо він навіть не українець, а… єврей? Ось така, з дозволу сказати, логіка чи аргументація. У публікації «ЛГ» від 2-8 квітня 2008 р. без неї обійшлися (редактор, мабуть, викреслив як безпардонність), а в «Нашем современнике» (№ 4, 2008) її зберегли. Цей журнал, до речі, в літературних колах добре відомий своєю ксенофобією і саме як великий «майстер» полоскання національних пелюшок…

В одному епізоді з «Мертвих душ», де Чичиков щодуху мчить від Ноздрьова до Собакевича, у його «тройку» необачно врізався шестикінний екіпаж. Аби їх розщепити, прибігли (поглянути на «такую сумятицу») «деревенские мужики» – «дядя Митяй» і «дядя Миняй». Та замість того, аби допомогти схарапудженим коням роз’їхатись, вони з дурних своїх голів стали пересідати з коня на коня, з «коренного» на «пристяжного», потім – навпаки, аж поки, зовсім здурівши, удвох не вмостилися на одному «коренном». З замучених украй коней хмарою валувала пара, а екіпажі – не розщіплювалися. Довелося кучерові Андрію прогнати таких «помічників», він «дал им (коням. – М.Н.) минуту отдохнуть, после чего они пошли сами собою». Такі критики, як інтернетовський А. Воропаєв чи А. Воронцов із «Литгазеты» й «Нашего современника», мимовільно нагадують «дядю Митяя» і «дядю Миняя». Вони пересідають з «русского товарищества» в «Тарасі Бульбі» на мемуарні «росскозни» Г. Данилевського, потім – навпаки, а проблема Гоголя і залежності його художнього мислення від української стихії так і залишається не вирішеною. Думається, що вона навіть «сама собою» зникла б (як розійшлися «самі собою» екіпажі в «Мертвих душах»), але для цього треба набратися спокою і позбутися принаймні комплексу всіх вульгаризацій, які плетуться навколо великого письменника. Можливо, тоді вдалося б хоч краще вдивитися в маски, наприклад, «малоросійського пасічника Рудого Панька», «російського письменника Гоголя» і «українського шляхтича Гоголя-Яновського», які (за спостереженням Т. Гундорової) неминуче зустрічаються ще й «з маскою Антихриста на сцені національного буття». В передмові до українського перекладу «Тараса Бульби», якої чомусь так і не помітив А. Воронцов, дослідниця запитує: «Яка з них гоголівська?». І відповідає: «Хто знає?»16. Тільки з допомогою такої риторичної відповіді проблема, звичайно, теж не зрушить з місця. Але це вже тема подальшої розмови про те, з чого я почав: є письменники, які, через свою завжди загадкову геніальність, не здатні відходити в історію літератури і залишаються постійно предметом осмислення літературних критиків…

Ю. Я. Барабаш

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка