Галицьке князівство на нижньому дунаї




Дата канвертавання30.04.2016
Памер300.21 Kb.
Леонтій Войтович
ГАЛИЦЬКЕ КНЯЗІВСТВО НА НИЖНЬОМУ ДУНАЇ

(Опубліковано: Войтович Л. Галицьке князівство на Нижньому Дунаї // Галич і Галицька земля в державотворчих процесах України. Матеріали міжнародної наукової конференції. Галич, 10–11 жовтня 2008. – Галич, 2008. – С.3–18).

Довший час більшість істориків погоджувалася, що “в роки правління Ярослава Осмомисла з Галицьким князівством була з’єднана – невідомо точніше на яких умовах – територія при гирлі Дунаю1. Пробували переглянути ці погляди лише румунські дослідники, пізніше до них стали долучатися українські та російські вчені. Чи справді є поважні підстави для ревізії цих поглядів?

Джерел, які висвітлюють ситуацію в Нижньому Подунав’ї у ХІІ ст. збереглося дуже мало. Тому ці проблеми в історичній літературі зачіпаються тільки побіжно. Частина висновків апріорні і базуються скоріше на політичних поглядах авторів ніж на розгорненій аргументації. Візантія завжди приділяла велику увагу Нижньому Подунав’ю через яке різноманітні кочовики вторгалися в причорноморські та болгарські області, які перебували під її контролем. Після страшної поразки під Манцикертом (1071) імперія була змушена концентрувати свої сили на сході. Область у межиріччі Дністра та Серета і Нижнє Подунав’я була своєрідними воротами між морем і Карпатами. Через ці ворота у ХІ-ХІІ ст. кочовики проникали на Балкани. Не маючи сил опанувати цю область, Візантія, на слушну думку відомого російського візантиніста Г.Літавріна, не заперечувала проти її опанування сильним галицьким князем, виділяючи стосунки з ним окремо від стосунків з Києвом2.

В кінці ХІ ст. у пізнішій Галицькій землі закріпилися князі-ізгої Ростиславичі. Вони зуміли спертися на місцеві еліти, які ще пам’ятали епоху давніх хорватських князівств3, та родинні зв’язки з Угорщиною. Їх мати Ленке (Ілона) була дочкою короля Бели І4. Через Галицьку землю проходив знаменитий бурштиновий шлях (Вісла-Сян-Дністер та Німан-Південний Буг-Дністер), який з’єднував Балтійське та Чорне моря. По Дністру лежала і найкоротша дорога до Візантії, через Нижнє Подунав’я можна було вийти більш безпечно суходолом до візантійських міст. Але у кінці ХІ ст. цим шляхам заваджали печеніги.

29.04.1091 р. на березi р. Марiци бiля фортецi Хiрiни вiзантiйський василевс Олексiй I Комнен з допомогою половецьких ханiв Тугоркана i Боняка розгромив печенiзьке вiйсько. Пiсля цiєї подiї печенiги взагалi зникають з джерел. Дочка iмператора Анна так оцінила цю битву: „В той день вiдбулося дещо незвичайне: згинув цiлий народ разом з жiнками i дiтьми, чисельнiсть якого складала не 10 тисяч чоловiк, а виражалась у величезних цифрах5. В числi учасникiв битви Анна називає 5 тисяч гiрських жителiв, якi прибули на допомогу iмператору6. Вiдомий вiзантист В.Василевський бачив в них дружину теребовельського князя Василька Ростиславича7. Теребовельська дружина рухалась по Серету i мусила переходити гори, йдучи на з’єднання з василевсом, тому i потрапила в „горяни”. Теребовельський князь не менше від Візантії був зацікавлений в усуненні з Дністровського Пониззя печенігів. Крім того активний союз з Вiзантiєю дозволяв Ростиславичам стримувати Угорщину, яка на той час зблизилась з їх противниками.

Союз з Вiзантiєю сприяв також планам князя Василька Ростиславича щодо освоєння Пониззя Днiстра. Ці плани зафіксував автор літописної “Повісті про осліплення князя Василька”, який був його сучасником князя і чув про ці плани безпосередно від нього в драматичний період відразу після осліплення князя8.

20.07.1104 р. дочка старшого з Ростиславичів перемишльського князя Володаря Ростиславича - Ірина вийшла за сина василевса Олексія Комнена - Ісаака9. Це був перший випадок прямого союзу Візантії з окремим руським князівством, до того ж скріплений династичним шлюбом. Попри великий успіх зовнішньої політики Ростиславичів вартує зауважити, що подібна політична комбінація мусила бути потрібною перш за все Візантії, яка дуже розбірливо ставилася до династичних шлюбів.

Напевно до того часу володіння галицьких князів наблизилися до Нижнього Подунав’я. Про останнє свідчить вiдома грамота князя Івана Ростиславича месемврійським купцям вiд 20.05.1134 р., де згадуються його володiння в Пониззi Днiстра та Дунаю, в числі яких Малий Галич (Галац), Бирлад і Текуч10.

Автентичнiсть грамоти князя Івана Ростиславича визнавали П.Голубовський11, М.Дашкевич12, М.Грушевський13, П.Мутафчієв14, В.Пашуто15, О.Насонов16, М.Левченко17,. А.Фроловський18, О.Зимін19, В.Потін20, М.Брайчевський21, Р.Рабінович22, Л.Войтович23 та О.Майоров24. Прихильники версії щодо фальсифікату поважних аргументів не висунули (І.Богдан25, О.Соболевський26, П.Панаїтеску27, М.Мохов28, М.Котляр29, П.Павлов30, В.Спінеї31, C.Каштанов32, Б.Перхавко33). Як вірно зазначив Р.А.Рабинович, всі вони, починаючи з І.Богдана, наперід виходили з постулату, що звенигородський князь Іван Ростиславич не міг володіти Бирладом і Пониззям Дністра та Пруту34. Чи надійно обгрунтований цей постулат?

Грамоту вперше ввів в науковий обіг відомий румунський історик і філолог-славіст Богдан Петричейку Хаждеу (1836-1907). Оригінал і первинна копія грамоти втрачені ще у ХІХ ст. Противникові автентичності грамоти видному лінгвістові О.Соболевському вдалося довести лише те, що текст грамоти написаний в орфографічних і лінгвістичних традиціях молдовських і болгарських документів ХІV-XV ст.35. Вартує зауважити, що болгарських документів ХІІ-ХІІІ ст. у розпорядженні дослідника не було, а подібні молдовські документи в цей період просто не існували. Висновок О.Соболевського тільки дозволяє говорити, що до Б.П.Хашдеу потрапив список з грамоти, виготовлений у ХІV-XV ст., або ж фальсифікат, зроблений в цей період, при фабрикації якого були використані достовірні джерела і відомості. Необхідністю переписки грамоти в “молдовські” часи було намагання продовжити традицію торговельних пільг для деяких міст, як вірно зауважив Р.Рабинович36. Але для подібної фабрикації потрібно було мати під рукою достовірні документи. Хто міг в Молдові у ХІV-XV ст. знати про князя Івана Ростиславича?

Найбільш дошкульним місцем грамоти противники її автентичності вважають фразу “князь Бирладський від стола Галицького”. Якщо вважати Івана Ростиславича сином перемишльського князя Ростислава Володаревича і звенигородським князем, столиця якого знаходилася у Звенигороді на Білці на території Володаревичів, то ця фраза виглядає позбавленою змісту. Адже за рішенням Любецького снему 1097 р. Володар Ростиславич та його нащадки отримали західну частину пізнішої Галицької землі з Перемишлем, а Василько Ростиславич – східну з Теребовлею. Але Іван Ростиславич був сином теребовельського князя Ростислава-Григорія Васильковича і володів Звенигородом, що знаходився у Теребовельському князівстві37.

Л.Махновець вважав, що столицею першого уділу Івана Бирладника міг бути Звенигород на лівому березі Стрипи, лівої притоки Дністра, городище якого збереглося біля сучасного с.Звенигорода Бучацького р-ну Тернопільської області, або ж Звенигород на лівому берез Дністра біля правого берега ріки Дзвенячки, городище якого збереглося поблизу нинішнього с. Дзвенигорода Борщівського р-ну Тернопільської обл.38.

В тому ж районі між впадінням Серету та Збручу трохи ближче до першого на високому мисі на околиці с. Більче-Золоте того ж Борщівського р-ну знаходиться ще одне велике городище ХІ-ХІІІ ст. біля якого було селище (знищене котлованом) та могильник. З напільного боку городище півколом захищене трьомя рядами валів та ровів. Тут знайдено енколпіон із зображенням чотирьох євангелістів по кутах, бронзовий браслет, застібку, срібну пряжку, багато залізних ножів, сокирок та наконечників стріл, два уламки скляних браслетів, уламки посуду. Спеціальних розкопок тут не проводилося, лише закладалися розвідувальні шурфи39.

Ще один Звенигород за переказами знаходився за Збручем на городищі в урочищі Княже Замчисько поблизу с.Гольнищева Чемерівецького р-ну Хмельницької області. Вали городища збереглися на висоту 6 м., частина урочища носить назву Дівечі і там за переказами був жіночий монастир.

В котрому із Звенигородів була столиця уділу князя Івана Бирладника? Судячи з опису бойових дій 1144 р.40, коли київське та галицьке війська рушили до Звенигорода, йдучи берегами Серету і стали біля міста, будучи цією рікою розділені41 (що виключає Звенигороді на Білці, який знаходиться нині у Пустомитівському р-ні Львівської обл.), це місто знаходилося ближче до впадіння Серету у Дністер. Тому найкраще підходить городище біля с. Більче-Золоте Борщівського р-ну. Розміри тутешнього городища та знахідки на ньому під час звичайних археологічних розвідок, дозволяють припускати саме тут можливу наявність столиці уділу Івана Бирладника. Але розв’язання цієї проблеми потребує подальших археологічних досліджень.

Ростислав-Григорій Василькович помер між 1127/1141 рр., ближче до першої дати; його брат Ігор-Іван Василькович – у 1141 р.42. Теребовельський князь міг виділити своєму синові уділ з центром у Звенигороді на Дністрі, куди ввійшло все Пониззя Дністра та Пруту аж до Дунаю. Після смерті брата Ростислава Ігор приєднав його частку, а звенигородський князь залишився його васалом (звідси і формула “князь Бирладський від стола Галицького”). Навіть, якби грамота від 20.05.1134 р. була датована 1144 р., як вважав М.Грушевський (що більш ніж сумнівно), то це би могло означати тільки, що після того як Володимирко захопив галицьку і теребовельську частки, його племінник залишився васалом тепер вже князя всієї Галицької землі.

Виднiйший географ ХII ст. Абу Абдаллах Мухаммед iбн Мухаммед ал-Iдрiзi (1100-1165) у своїй географiчнiй енциклопедiї „Розваги втомленого в подорожах по областях”, написанiй при дворi сицилiйського короля Рожера II (1130-1154), в країнi ар-Русийя в числi восьми вiдомих йому мiст називає Рамiслi [Перемишль] та Галiсийа [Галич]43. Ще А.Петрушевич ототожнив Галісийя ал-Ідрізі, виходячи з опису сицилійського географа, з Галичем на Дунаї44.

Територія Нижнього Подунав’я, Подністров’я і Попруття як частина Русі згадується і в такій цікавій пам’ятці, як “Список руських городів дальніх і ближніх”45. Первісний варіант цього списку був укладений ще на початку ХІІІ ст., а остаточний варіант пам’ятки сформований у 1375-1381 рр.46 (але не пізніше 1409 р.)47. Тут розміщені такі міста як Дичин, Кілія, Білгород, Яський торг, Романів торг, Немеч, Сучава, Серет та інші. Дичин (Дцин) як місто, куди відійшли бирладники після нападу на Олешшя, згаданий у Іпатіївському літописі48. Як Дисина це місто згадано ал-Ідрісі49 (суперечка навколо деяких розходжень джерела успішно, на мій погляд, вирішена А.Плахоніним50). Яський торг, згаданий вперше під 1412 р. у валашській грамоті та у польського хроніста Я.Длугоша, пов’язаний з аланами-ясами, які з’явилися у цьому регіоні з середини ХІІІ ст. після походу Бату51. Нині це м. Ясси в Румунії.

Археологічні знахідки в дельті Дунаю, зокрема у Діногетії поблизу Галаца (Малого Галича) містять елементи руської матеріальної культури і датуються широким діапазоном Х-ХІІ ст.52.

Що ж стосується локалізації самого Бирлада (місто Бирлад на р. Бирлад поблизу Дунаю, на думку румунських археологів, має слабкі шари ХІІ-ХІІІ ст., в яких відсутні давньоруські матеріали53), то залишаючи в стороні тенденційність висновків румунських археологів та поверховий характер самих розкопок, та беручи до уваги доволі чисельну наявність виробів давньоруського походження (шиферних пряслиць, лунниць, колтів, металевих браслетиів, скляних перснів і браслетів, янтарних бус, енколпіонів, нашийних хрестиків, керамічних яєць-писанок54), враховуючи дані топоніміки, лінгвістики і писемних джерел, можна погодитися з версією Р.Рабиновича, що літописний Бирлад (“Ескі-Бирлад” - “Старий Бирлад”) знаходився на березі Дунаю в Добруджі поблизу сучасного Хіршова55.

Про давню належність цих територій до Галицької землі свідчить і ряд інших аргументів, зокрема топонімічних56, а також включення вірменських парафій у Сереті, Сочаві (Сучаві) та Молдові до львівської вірменської єпископії у кондаку від 13.08.1388 р. католікоса Теодороса ІІ, із згадкою про Львів, як „найблагословеннішу, що охороняється Богом, столицю, славну матір міст християнських королів”, що відбиває часи Галицько-Волинської держави57. Зрештою давні молдовські грамоти писані староукраїнською мовою, а молдовські літописи – церковнослов’янською (аж до реформи господаря Василя Лупу у 1636 р. ця мова залишалася офіційною). Якщо слов’янську церковну номенклатуру (поп, вечерня, утреня і т.д.) у румунській церкві ще можна пояснювати давньоболгарськими впливами на цей регіон58, то використання мови в діловодстві нічим окрім давньої і довгої політичної належності Нижнього Подністров’я і Попруття до Галицького князівства пояснити не вдасться.

Візантія, зацікавлена у прикритті дунайських земель силами галицьких князів, могла сприяти розгортанню діяльності звенигород-дністровського князя, також зацікавленого у розвитку тамтешніх міст Бирладі, Текуча та Малого Галича, в першу чергу останнього, стимулюючи купців з візантійської Месемврії до торгівлі з цими центрами в Нижньому Подунав’ї.

Крім думки, що Пониззя Дністра та Дунаю у ХІІ ст. знаходилося під контролем Галицького князівства59, в історичній літературi досить інших рiзноманiтних версiй. Одні вважають, що ці території були заселені одними бродниками, якi були окремим племенем, близьким до чорних клобукiв60, людьми неясного етнiчного походження з яких потiм пiшли запорозькi козаки61, чи втiкачами вiд крiпосного гнiту – „сбродом”62. За археологічними матеріалами основне населення Пониззя Днiстра складали нащадки тиверцiв63 i гето-дакiв [волохи]. До них долучилися зафіксовані літописами галицькi „вигiнцi” (бояри, якi з рiзних причин змушенi були покинути старi оселi), ремiсники та смерди (яких приманювали пустуючi землi) та купцi-промисловики, які просто не могли обминути цю територію, з’єднану найкоротшим шляхом з дунайськими володіннями Візантії.

Не вдаючись у дискусію про бродників, можна зауважити, що вони могли бути просто корпорацiєю, яка обслуговувала броди, перевози i переволоки, стоянки бiля порогiв на низу Днiстра, Пруту, Бугу i Днiпра. За свою роботу вони брали плату з купецьких караванiв, а крiм того, напевно, займались i мисливством та рибальством. Зимою бродники сходилися в мiста, де проживали свiй заробiток. Звичайно, що вони мусили мати якусь свою вiйськову органiзацiю для оборони вiд кочовикiв. Їх старшини поповнювали ряди мiсцевих феодалiв. Чисельнiсть цiєї корпорацiї, звичайно, була невеликою, але в джерела вони потрапили, оскiльки вiдiгравали в цих мiсцях помiтну роль64.

Зрозуміло, що це різнорідне осіле населення потребувало військового захисту від постійної сваволі кочовиків якоїсь держави, будучи готовим взамін навіть добровільно віддавати певну частку своїх продуктів, а етнічно його елементи, принаймі значна частина їх, були близькі до сусідньої Галицької держави65.

Частина дослідників, не приводячи твердих писемних чи археологічних аргументів, вважала, що в середині ХІІ ст. низів’я Дністра, Пруту і Сирету, напевно, знаходилася під контролем половців66 (зрозуміло, що межі вторгнень та міграцій кочовиків завжди були важковловимі), а стабільна межа галицьких земель проходила по лінії міст Ушиця, Кучелмин, Онут, Микулин, Коломия67, не доходячи навіть до сучасного Могильова на Дністрі68. Ці висновки, також не додаючи ніяких аргументів, прийняв і сучасний російський візантиніст М.Бібіков69. Нечисленні джерела, що збереглися, дозволяють спростовувати подібні думки. Залишимо в стороні повідомлення В.Татищева про війну Володимирка Володаревича з дунайськими болгарами та візантійцями у 1144 р. Хоча нічого фантастичного у цьому повідомленні немає. Більше того, у 1148 р. розгорнулася половецько-візантійська війна, основні події якої розгорталися якраз в межиріччі Серету і Бирладу70. Можливо, що ця війна була наслідком попереднїх подій 1144 р.. А вже на початку 1150-х рр. за візантійським хроністом Іоанном Кіннамом галицький князь Володимирко Володаревич був союзником василевса Мануїла І71.

Потім ситуація змінилася. У 1164 р. вiйна Угорщини з Вiзантiєю закiнчилась миром. За умовами цього миру спадкоємець угорського престолу Бела мав прибути в Константинополь як почесний заложник. Василевс Мануїл Комнен вiдразу ж заручив з ним свою єдину дочку Марiю. З’явилась iдея вiзантiйсько-угорської унiї, котра була небезпечною для Галицького князiвства. Тому Ярослав Володимирович, не вагаючись, пiдтримав претендента на вiзантiйську корону брата василевса Андронiка Комнена. Андронiк Комнен був сином Iсаака Комнена та Iрини Володарiвни i, схоже, володiв руською мовою72.

У 1164 р. Андронiк втiк з вiзантiйської столицi. „...i лише вiн досяг кордону Галицької землi, де розраховував знайти пристанище, як потрапив у пастку деяких мисливцiв народу волохiв”, якi мало не передали його вiзантiйським властям. Однак принцу вдалося добратися до галицького князя, де він отримав підтримку, що на думку того ж Іоанна Кіннама було порушенням галицько-візантійської угоди73.

Пiзнiше, в пам’ять про перебування в Галицькiй землi, Андронiк прикрасив розписами палату, яку побудував у Константинополi бiля храму Сорока мученикiв. Ось як описує цi розписи один з кращих вiзантiйських письменникiв Микита Хонiат: „Живопис представляв кiнську їзду, полювання з собаками, крики птахiв, гавкiт собак, погоню за оленями i травлю зайцiв, пробитого списом кабана i пораненого зубра (цей звiр бiльший казкового ведмедя i плямистого леопарда i водиться переважно у тавроскiфiв), сiльське життя з його палатками, нашвидко приготований обiд iз спiйманої здобичi, самого Андронiка, власними руками розрубуючого на частини м’ясо оленя або кабана i ретельно пiджарюючого його на вогнi, i другi предмети в цьому ж родi, якi свiдчили про життя людини, у котрої вся надiя на лук, меч i прудкого коня74. Судячи з опису – це могли бути степи Нижнього Подністров’я.

Вже в наступному 1165 році відбувся обмін посольствами. Візантійське посольство привезло послання василевса Мануїла Комнина, яке починалося фразою: “Ми не станемо наслідувати Тобі в неприязні, яку Ти без будь-якої потреби показав стосовно нас, відкинувши слова і угоди, в яких Ти клявся раніше75. Це свідчення про наявність кількох угод, які підтверджували союзні стосунки, причому мова йде угоди укладені вже за правління Ярослава Осмомисла. Поряд з тим Візантія пропонувала компроміс. Конфронтація не була вигідна обом сторонам.

Галицький єпископ Кузьма поїхав в Константинополь, де отримав не тільки гарантії для Андроніка, але й нове підтвердження союзу76. Галицький князь також відмовився від ідеї шлюбу своєї дочки з королем Угорщини Стефаном ІІІ, яким мав бути скріплений галицько-угорський союз. Її заручили з принцом Белою, майбутнім королем Белою ІІІ, але видали за князя Мстислава Ростиславича, батька Мстислава Удатного77. Наслідком цієї поїздки було і розширення володінь руського монастиря на Афоні у 1169 р.78, а також згадка Русі у візантійсько-генуезькій угоді 1169 р.79.

Євстафій Солунський згадує про часті посольства галицького князя до василевса Мануїла80. “Скіфська кіннота”, яка брала участь у нещасливій битві візантійського війська проти сельджуцького султана Килидж-Арслана ІІ при Миріокефалоні 17.09.1176 р.81, була, напевно, галицького походження82.

Вiзантiя розглядала галицького князя як hypospondos, що по вiзантiйськiй вселенськiй термiнологiї прирiвнювалось до давнього - союзний Риму народ - socii populi Romani. Цікаво, що найбільше свідчень візантійських авторів відноситься до Галицького князівства, володар якого часом протиставляється володарю Києва і розглядається як цілком самостійний83. Можливо, що саме до тих часiв тiсних зв’язкiв з Вiзантiєю стосується граффiтi в Константинополi на мармуровiй балюстрадi хорiв собору св. Софiї: „Матфѣй попъ галичьский84.

На цей перiод галицький князь реально був найсильнiшим з усiх володарiв у Київськiй Русi. Він не мав зовнішніх противників і не боровся за Київ. Його князiвство крiм усього не було роздроблене на удiли. Варфоломій Англiйський (ХIII ст.) взагалi ототожнював Галицьку землю зi всiєю Руссю: „Галiцiя дуже обширна область, котра охоплює бiльшу частину Європи, дуже багата, деякими вона називається Руссю85.

Конфронтація між Візантією і Галицьким князівством наступила лише після загибелі Андроніка Комнина (1185), коли до влади прийшла династія Ангелів.

Останнім часом з новою силою розгорнулися дискусії навколо довіри „Слову о полку Ігоревім” як автентичній пам’ятці тобто історичному джерелу. З цього приводу я вже висловлював свою думку, вказуючи на вражливі місця в аргументації Е.Кінана86. Опублікована через сорок років після написання книга О.О.Зиміна87 також не знімає ряду проблем, зокрема мечів харалужних88 (знахідки в с.Харалуг на Волині слідів металургійного виробництва і криці, з якої можна було виготовляти мечі, тоді як знайдені археологами на території Русі клинки належать до імпортних89, а також сумнівність версій етимологій назви “харалуг” і явне нерозуміння цього терміну автором “Задонщини” не дозволяють відкидати такий поважний аргумент, враховуючи, що інформацію про мечі харалужні як і про особливості шоломів латинських жоден фальсифікатор у ХVIII ст. не міг знати) чи топографічних реалій околиць Пліснеська в “мутному сні Святослава90 (“дебра Кисаня” виявилася реальним топонімом на оболоні Плісниська91, як і Вороняки та Бусова гора). Вийшли нові грунтовні дослідження в підтримку автентичності “Слова”92. Отож, на сьогодні немає підстав відкидати свідчення „Слова” як наративного джерела кінця ХІІ ст..

Тоді фраза „по Дунаю гради укрiпив, купцями населив, торгуючими через море во Греки...” відбиває результати дiяльностi галицького князя Ярослава Володимировича в Нижньому Поднiстров’ї та Подунав’ї.

На загибель Андроніка Комнена галицький князь вiдреагував посольством, про яке згадує Микита Хонiат93. Не знайшовши порозуміння з новим імператором Ісааком ІІ Ангелом, князь Ярослав Володимирович вирішив підтримати повстання в Болгарії.

Навеснi 1186 р. брати Петро i Асень пiдняли повстання у Болгарiї, яка залишалася вiзантiйською провiнцiію. Пiсля перших же невдач болгарськi вождi вiдступили за Дунай, а навеснi 1187 р. продовжили боротьбу. З ними прийшли „кумани, народ досi вiльний, негостинний i дуже войовничий, i тi, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлка тавроскіфів, народ милий богу вiйни94. Згадуючи шість разів тавроскіфів у своїй “Історії”95, Микита Хоніат постійно мав на увазі руських96. „Вордона” може бути спотвореною назвою „бродникiв”, як вважав Ф.Успенський97. Стосовно участі бродників в цих подіях погоджується і М.Бібіков98. “Вордона” може бути і спотвореною назвою Бирладі. Можливо, що сам галицький князь пiдштовхнув болгарських сепаратистiв пiсля загибелi Андронiка Комнена99, а коли ті опинилися у скрутному становищі – надав необхідну допомогу..

Докладно аналізуючи аргументи противників весії Ф.Успенського, зокрема грецького історика Ф.Малінгудіса100, які вважають, що болгарським повстанцям допомагали тільки кумани-половці, відомий російський візантист Г.Літаврин прийшов до беззаперечного висновку, що „восени 1186 р. у критичний момент розвитку повстання ... військову підтримку повсталим разом з половцями надали руські101.

Цілий ряд дослідників, особливо румунських, дотримуються версії “волоського” походження Асенів102. Поза сумнівами активна участь волохів у цьому повстанні103. Територія Бирладсько-Дністровської волості мала змішане слов’янське і волоське населення, тоді як у самій Болгарії присутність волоських масивів не доведена, що і змусило болгарських істориків сумніватися в ролі волохів у повстанні Асенів104.

Новий василевс Iсаак Ангел вiдразу ж вирiшив задушити повстання болгар з двох сторiн. Угоду з Угорщиною було скрiплено шлюбом василевса з юною Маргаритою, дочкою Бели III. Угорський король зайняв ворожу позицiю щодо болгарських повстанцiв та їх союзникiв. Картина безпосередньої участі галицьких військ у болгаро-дунайській кампанії 1186-1187 рр., як звернув увагу М.Тіхоміров, розгорнена автором “Слова”.

У „Словi” читаємо, що Ярослав „заступив королю шлях, замкнув Дунаю ворота”. Це явне свiдчення блокади проходiв у Болгарiю. Замкнути Дунаю ворота найкраще було в районi Залiзних ворiт, в ущелинi, де Дунай, затиснутий вiдрогами Трансiльванських Альп i, пiдступаючими до них з другого боку, горами Магоча. Тодi й фраза „меча бремени чрез облаки” означала певний реальний факт, спогади про який могли оживити у сучасникiв картину переправи катапульт i порокiв, якi разом з лучниками могли „замкнути” Залiзнi ворота105. Саме цей епізод міг зіграти вирішальну роль у ході болгаро-візантійської війни. Напевно удар угорських військ в спину болгарським повстанцям міг змінити хід подій або, навіть, привести до повної поразки Асенів. „...рища тропу Траяню чрез поля на горы” - також ремiнiсценiя болгарської вiйни106. За Д.Ангеловим „Троянiв прохiд” - гiрський прохiд вiд Пловдива, званий пiзнiше Василицею, добре вiдомий у болгаро-вiзантiйських вiйнах ХII-ХIV ст.107. Саме боротьба в горах та гірських проходах приносила найбільші невдачі візантійцям. Вперті бої в районі круч Гема у 1187 р. проходили за участі тих, що походять з Вордони, якi смiються з смертi, гiлки тавроскіфів108, тобто галицької допомоги.

Ярослав Осмомисл і справді „підпер гори Угорські своїми залізними полками”. Як свідчать дослідження львівського археолога М.Рожка109, карпатська лінія оборони була неприступною і тому пізніші походи угорського війська на Галич відбувалися в її обхід через Сянок і Перемишль.

Отже можна стверджувати, що саме позиція галицького князя Ярослава Володимировича і його безпосередня допомога болгарським повстанцям у найскрутніші моменти змусила Ангелів визнати незалежність Болгарської держави. Половецька допомога, яка постійно підтримувала болгарських повстанців, очевидно, пропускалася через підконтрольні Галицькому князівству території Нижнього Подністров’я і Нижнього Подунав’я.

Період галицько-візантійської конфронтації був короткочасним. Відновлення візантійсько-галицькою союзу відбулося в часи Романа Мстиславича бл. 1200 р., коли Добриня Ядрейкович бачив в Константинополі галицьке посольство у складі Твердяти Остромирича, Недана, Домажира і Негвара. М.Котляр навіть вважає, що угода була укладена раніше – у 1197 чи 1198 рр.110, з чим можна погодитися. Але це вже окрема тема.

Візантійсько-галицькі стосунки впродовж ХІІ ст. складалися переважно дружньо. Потребуючи прикриття своїх дунайських володінь від постійних нападів кочовиків, Візантійська імперія встановила союзні стосунки з галицькими князями і сприяла їх закріпленню у Нижньому Подністров’ї та Нижньому Подунав’ї. В свою чергу закріплення у цьому регіоні було важливим для галицьких князів перш за все для прикриття важливих торговельних шляхів, які з’єднували її з Візантією та Сходом. Крім того позиція Візантії впливала на позицію Угорщини та київських князів, в чому галицькі князі були особливо зацікавлені. Конфронтація наступила тільки після загибелі василевса Андроніка Комнена, близького родича галицького князя. Разом з половцями галицькі війська зіграли значну роль у відновленні Другого Болгарського царства. Союз Візантії і вже нового політичного об’єднання Галицько-Волинської держави був відновлений в самому кінці ХІІ ст., бо залишався вигідним обом сторонам.



Таким чином підстав поважних підстав для сумнівів щодо присутності Галицького князівства у ХІІ ст. на Нижньому Дунаї немає.

1 Крипякевич І. Галицько-Волинське князівство. – Львів, 1999. – С.55

2 Литаврин Г.Г. Русь и Византия в ХІІ веке // Литаври Г.Г. Византия и славяне. – Санкт-Петербург, 1999. – С.505-506

3 Войтович Л.В. Восточное Прикарпатье в овторой половине І тыс. н. э.: Начальные этапы формирования государственности // Rossica Antiqua. Исследования и материалы. 2006 г. – Санкт-Петербург, 2006. – С.6-39

4 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – Біла Церква, 2006. – С.323

5 Анна Комнена. Алексиада. - Москва, 1965. - С.237

6 Там само. - С.236

7 Васильевский В. Византия и печенеги // Васильевский В. Труды. - Т.1. – Санкт-Петербург, 1908. - С.101

8 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.240-241

9 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – С.333

10 Памятники русского права. - Вып.2. - Москва, 1953. - С.26

11 Голубовский П.В. Печениги, торки и половцы до нашествия татар. История южнорусских стезей ІХ-ХІІ вв. – Киев, 1884. – С.207

12 Дашкевич Н.П. Грамота Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Сб. стат. по истории права, посвящ. М.Ф.Владимирскому-Буданову его учениками и почитателями / Под ред. М.Н.Ясинского. - Киев, 1904. – С.366-369

13 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.2. – Львів, 1905. – С.421-422

14 Мутафчиев П. Избрани произведения. – Т.2. – София, 1973. – С.364-365

15 Пашуто В.Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва,1950. – С.169-171; Його ж. Внешняя политика Древней Руси., - С.194

16 Насонов А.Н. „Русская земля” и образование территории Древнерусского государства. – Москва, 1951. – С.143

17 Левченко М.В. Очерки по истории русско-византийских отношений. – Москва, 1956. – С.437-438

18 Фроловский А.В. Чешско-русские торговые отношения Х-ХІІ вв. // Международные связи России до ХVII в. – Москва, 1961. – С.75

19 Зимин А.А. Историко-правовой обзор. Грамота Ивана Ростиславича Берладника // Пам’ятники русского права. – Вып.2. – Москва, 1966. – С.30-31

20 Потин В.М. Древняя Русь и европейские государства в Х-ХІІІ вв. – Ленинград, 1968. – С.228-229

21 Брайчевський М.Ю. Географічні межі Галицького князівства близько 1185 р. (з коментарів до „Слова о полку Ігоревім”) // Галич і Галицька земля. Збірник наукових праць. – Київ-Галич, 1998. – С.26-27

22 Рабинович Р.А. Призрачная Берладь. О достоверности одной фальсификации // Stratum plus. – Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса. – 1999. - № 5. – С.357-407

23 Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, політична і суспільна роль. – Львів, 2000. – С.152

24 Майоров А.В. Галицко-Волынская Русь. Очерки социально-политических отношений в домонгольский период. Князь, бояре и городская община. – Санкт-Петербург, 2001. – С.220-222

25 Богдан И.И. Грамота князя Ивана Ростиславича Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. – Т.2. – Москва, 1895. – С.163-164

26 Соболевский А.И. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. // Труды VIII Археологического Съезда. – Т.2. – Москва, 1895. – С.173-176

27 Panaitescu P.P. Diploma barladeana din 1134 si hrisovul lui lung Koriatovici din 1347 // Revista istorica Romana. - 1932. – T.2. – V.1

28 Мохов Н.А. Молдавия эпохи феодализма. – Кишинев, 1964. – С.82-83

29 Котляр М.Ф. Русь на Дунаї // Український Історичний Журнал. – 1969. - № 9. – С.20-22; Його ж. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ-ХІІІ вв. – Киев, 1985. – С.78-82

30 Павлов П. За руското присъствие на Долни Дунав и българо-руские връзки през ХІ-ХІІ // Добруджа. – Сб.3. – 1986. – С.12-13

31 Spinei V. Moldova in secolete XI-XIV. – Chisinau, 1994. – P.21

32 Каштанов С.М. Из истории русского средневекового источника. Акты Х-ХVI вв. – Москва, 1996. – С.71-72

33 Перхавко Б.В. Князь Иван Берладник на Нижнем Дунае // Восточная Европа в древности и средневековье. Политическая структура Древнерусского государства. VIII Чтения памяти чл.-кор. АН СССР В.Т.Пашуто. – Москва, 1996

34 Рабинович Р.А. Призрачная Берладь. – С.357-358

35 Соболевский А.И. Грамота кн. Ивана Берладника 1134 г. – С.173-174

36 Рабинович Р.А. Призрачная Берладь. – С.377-379

37 Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти. – С.338, 347

38 [Махновець Л.]. – Літопис Руський. – Київ, 1989. – С.551

39 Ратич О.О. Древньоруські археологічні пам’ятки на території західних областей УРСР. – Київ, 1957. – С.60; Свєшніков І.К. Археологічні роботи Львівського історичного музею в 1952-1957 рр. – Львів, 1959. – С.12-13; Раппопорт П.А. Военное зодчество западнорусских земель Х – ХIV вв. – Ленинград, 1967. – С.12

40 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.318-319

41 ПСРЛ. – Т.1. – Стб.311

42 Войтович Л. Княжа доба на Русі., - С.334.

43 Рыбаков Б.А. Русские земли по карте Идриси 1154 г. // Краткие Сообщения Ин-та Истории Материальной Культуры. – Вып.43. – 1952. – С.3-44; Коновалова И.Г. Восточная Европа в сочинении ал-Идриси. – Москва, 1999. – С.164-156. Повний переклади ал-Ідрісі див.: Al-Idrisi. Opus geographicum sive “Liber ad eorum delectationem qui terras peragrare studeant”. – Fasc.1-9. - Neapoli-Romae, 1970-1984

44 Петрушевич А. Было ли два Галичи, княжеские города, один в Угорско-Словацкой области, а другой по сю сторону Карпат над Днестром, или нет // Науковый сборник, издаваемый Литературным обществом Галицко-русской матицы. – Вып.1. – Львов, 1865. – С.24-49

45 Тихомиров М.Н. “Список русских городов дальних и ближних” // Исторические записки. – Т.40. – Москва, 1952. – С.223

46 Греков И.Б. Восточная Европа и упадок Золотой Орды (на рубеже XIV – XV вв.). – Москва, 1975. – С.366

47 Наумов Е.П. К истории летописного “Списка русских городов дальних и ближних“ // Летописи и хроники. 1973 г. – Москва, 1974. – С.150-163

48 ПСРЛ. – Т.2. – Стб.505

49 Недков Б. България и съседните и земи през ХІІ век според Идриси. – София, 1960. – С.104-105

50 Плахонін А. Північно-Західне Причорномор’я в “Нузхат ал-Муштак” ал-Ідрісі: спроба географічного аналізу історичного джерела // Історіографічні дослідження в Україні. – Вип.10. Збірки наукових праць на пошану академіка В.А.Смолія (з нагоди 25-річчя наукової діяльності та 50-річчя від дня народження). – Ч.1. – Київ, 2000. – С.449-457

51 Бубенок О.Б. Аланы-Асы в Золотой Орде (XIII-XIV вв.). – Киев, 2004. – С.230-234

52 Barnea I. Elementy dawnej kultury materialnej ruskiej I wschodniej (X-XII w.) w Dinogetia koło Gałacu // Postępy Archeologii. – 1956. – N5. – S.211-258

53 Spinei V. Moldova in secolete XI-XIV. – Chisinau, 1994. – P.178

54 Комша М. Изделия древнерусских городов на территориях к юго-западу от Киевской Руси // Труды V Международного конгресса славянсмкой археологии. Киев, 18-25 сентября 1985 г. – Т.3. – Вып.1а. – Москва, 1987. – С.100-110

55 Рабинович Р.А. Призрачная Берладь. – С.357-407

56 Ці аргументи були зібрані у доповіді Андріяна Шийчука (Румунія) „До питання південних кордонів Галицької Русі (за матеріалами візантійської історіографії), виголошеній на П’ятому міжнародному конгресі україністів у Чернівцях 28.08.2002 р. на засіданні секції „Галицько-Волинське князівство”. На жаль вони залишилися неопублікованими.

57 Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірмено-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. –Випуск 1. – Київ-Львів, 1992. – С.10-11

58 Grecu A. Panowanie bułgarskie na półod Dunaju w IX-X w. // Postępy Archeologii. – 1956. – N5. – S.211-258

59 Мавродин В.В. Русские на Дунае // Ученые записки ЛГУ. Сери ягуманитарных наук. - № 87. – 1943. – С.12; та ін.

60 Пашуто В.Т. Внешння политика Древней Руси. – Москва, 1968.– С.115-116; Бубенок О.Б. Ясы и бродники в степях Восточной Европы (VI – начало ХІІІ вв.). – Киев, 1997

61 Котляр М.Ф. Хто такі бродники (До проблеми виникнення українського козацтва) // Український історичний журнал. – 1969. - № 5. – С.95-101

62 Тихомиров М.Н. Крестьянские и городские восстания на Руси ХІ-ХІІІ вв. // Тихомиров М.Н. Древняя Русь. – Москва, 1973. – С.181

63 Тельнов Н.П. Восточнославянские древности VIII-IX вв. Днестровско-Прутского междуречья // Stratum plus. – Санкт-Петербург-Кишинев-Одесса. – 1999. - № 5. – С.313-327; Бырня П.П. Процесс градообразования в Поднестровье в период раннего средневековья // Там само. – С.328-337

64 Версія М.Котляра не суперечить такій гіпотезі (Котляр М.Ф. Русь на Дунаї // Український історичний журнал. – 1966. - № 2. – С.19-21; Його ж. Хто такі бродники? (До проблеми виникнення українського козацтва) // Український історичний журнал. – 1969. - № 5. – С.95-101).

65 Успенский Ф.И. Образование Второго Болгарского царства. – Одесса, 1879. – С.36-37; Шушарин В.П. Свидетельство письменных памятников королевства Венгрии об этническом составе населения Восточного Причерноморья пер. пол. ХІІІ в. // История СССР. – 1978. - № 2. – С.43; Литаврин Г.Г. Новое исследование о восстании в Паристрионе и образовании Второго Болгарского царства // Византийский временние. – Т.41. – 1980. – С.111; Юрасов М.К. Поэтический и реальеый образ Ярослава Осмомысла // Образование и Православие. – 2006 // www. tellur.ru

66 Расовский Д.А. Половцы. ІІІ. Пределы „поля половецкого” // Аннали Ин-та им. Н.П.Кондакова. – Т.9. – 1937. – С.158; Кудряшов К.В. О местоположении половецьких веж в Северином Причерноморье в ХІІ в. // Труды Ин-та этнографии. Новая серия. – Т.1. – 1947. – С.109

67 Кудряшов К.В. Половецкая степ. – Москва, 1948. – С.125

68 Пашуто В.Т. Внешняя политика Древней Руси. – Москва, 1968. – С.168-171

69 Бибиков М.В. Византийские источники по истории Руси, народов Северного Причорноморья и Северного Кавказа (ХІІ-ХІІІ вв.) // Древнейшие государства на территории СРСР. Материалы и исследования. 1980 г. – Москва, 1981. – С.119

70 Bolşacov-Ghimpu A.A. La localization de la citè Byzantine de Demnitzikos // Revue de etudes Sud – Est Europèens. – Vol. 5. – N 3-4. – 1967. – P.543

71 Ioannis Cinnami Epitome rerum…/ Rec. E.Meineke. – Bonnae, 1836. – P.115.18-19

72 Пашуто В.Т. Внешння политика Древней Руси., - С.195-196; Про знання мови див.: Niceta Choniata. De Manuele Comneno. – Lib.4. – Cap.2. – C.172-173

73 Бибиков М.В. Византийский историк Иоанн Киннам о Руси и народах Восточной Европы. Тексты, перевод, комментарий. – Москва, 1977. – С.66

74 История Никиты Хониата // Византийские историки, переведенные с греческого при Санкт-Петербургской Духовной Академии. – Т.1. – Санкт-Петербург, 1860. – С.420

75 Бибиков М.В. Византийский историк Иоанн Киннам., - С.66-67

76 Войтович Л. Княжа доба на Русі., - С.343

77 Там само. – С.349

78 Мошин В. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в ХІ-ХІІ вв // Byzantinoslavica. – T.11. – 1950. – S.32-60

79 Miklosich F., Műller J. Acta et diplomata graeca medii aevi sacra et profana. – Bd.3. - Vindobonnae, 1865. – P.35.26-34

80 Бибиков М.В. Византийские источники по истории Руси, народов Северного Причерноморья и Северного Кавказа (ХІІ-ХІІІ вв.) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1980 г. – Москва, 1981. – С.76

81 Choniatae Nicetae. Historia / Rec. I.A. van Dieten. – Berolini, 1975. – P.247; Ioannis Cinnami Epitome rerum… - P.267; Из хроники Михаила Сирийца // Письменные памятники Востока. – Москва, 1984. – С.83; Lilie R.-J. Die Schlacht von Myriokephalon (1176): Auswirkungen auf das byzantinische Reich in ausgehenden 12.Jahrhunert // Revue des Etudes Byzantines. – T.35. – 1977. – P.257-275

82 Назаренко А.В. Древняя Русь на международных путях., - С.636

83 Бибиков М.В. Русь в византийских памятниках и Византия в древнерусских произведениях (к сравнительному изучению). // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования. 1987 г. – Москва, 1989. – С.168

84 Welt der Slaven. – N 22. – 1977. – S.86-88

85 Матузова В.И. Английские средневековые источники ІХ – ХІІІ вв. Тексты, перевод, комментарий. – Москва, 1979. – С.74, 76-77, 83-85, 91

86 Войтович Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичність “Слова о полку Ігоревім” // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.6. – Київ, 2006. – С.595-608

87 Зимин А.А. Слово о полку Игореве. – Санкт-Петербург, 2006

88 Войтович Л. Чи були мечі харалужні? // Вісник інституту археології. – Вип.2. – 2007. – С.74-79

89 Кирпичников А.Н. Древнерусское оружие. – Вып.2. – Москва-Ленинград, 1966

90 Стаття з цього приводу готується до друку в черговому томі “Записок НТШ”.

91 Гронський Й. Топоніміка літописного Пліснеська // Ольжині читання. Пліснеськ, 10.10.2005. – Львів, 2005. – С.27-35

92 Зализняк А.А. Слово о полку Игореве. Взгляд лингвиста. – Москва, 2004; Чернов А. Три имени автора “Слова о полку Игореве”. Текст как оттиск личности автора: кто укрылся под псевдонимом Ходына. – 2005 // chernov-trezin.narod.ru

93 Nicetae Choniatae. Historia., - З.323-325

94 Nicetae Choniatae. Orationes et epistulae. – Berolini et Novi Eboraci, 1972. – P.93.18-21

95 Ib., P.129.29-30; 312.1-4; 333.50-57; 347.39-40; 348.62-65.

96 Литаврин Г.Г. Новое исследование., - С.111

97 Успенский Ф.И. Образование второго Болгарского царства. – Одесса, 1879. – С.35-36

98 Бибиков М.В. Византийские источники по истории Руси., - С.77

99 Войтович Л. Кілька реплік з приводу дискусії про автентичность “Слова о полку Ігоревім” // Україна в Центрально-Східній Європі. – Вип.6. – Київ, 2006. – С.597-598

100 Malingoudis Ph. Die Nachrichten des Niketas Choniates űber die Entstehund des zweiten bulgarischen Staates // Bγzantina. – 1978. – N 10. – S.49-148

101 Литаврин Г.Г. Два этюда о восстании Петра и Асеня // Литаврин Г.Г. Византия и славяне. – Санкт-Петербург, 1999. – С.354-362

102 Brâtianu G. Rechercher sur Vicina et Cetatea Alba. – Bucharest, 1943. – P.93

103 Ostrogorsky G. Geschichte des byzantinishen Staates. – Műnchen, 1940. – S.287; Wolff R.L. The Second Bulgarien Empire. Its Origin and History to 1204 // Speculum. – Vol.24. – 1949. – P.167-206

104 Мутафчиев П. Владелите на Просенъ. – София, 1913. – С.6-7; Златарски В. Потеклото на Петра и Асеня на воданите на взъстанието въ 1185 год // Списаникъ на Българската Академия на науките. – Т.45. – София, 1933. – С.427; Ников П. Второ българскато царство. 1186-1936. – София, 1937. – С.23

105 Тихомиров М.Н. Киевская Русь // Тихомиров М.Н. Древняя Русь. – Москва, 1975. – С.33

106 Там само. – С.34

107 Ангелов Д. Съобщително-операционни линии и осведомителна служба във войните и вънишо-политическите отношения между България и Византия през XII-XIV вв. // Известия на Българското Историческо Дружество. – Кн.22-24. – София, 1948. – С.219

108 Литаврин Г.Г. Новое исследование., - С.109-110

109 Рожко М.Ф. Карпатські фортеці доби Київської Русі // Київська Русь: культура, традиції. – Київ, 1982. – С.12-20; Його ж. Тустань давньоруська наскельна фортеця. – Київ, 1996; Його ж. Міста, дерев’яне будівництво, наскельні та оборонні споруди Карпат ІХ-ХІV ст. // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. – Т.1. – Львів, 1999. – С.361-460; Його ж. Наскельні оборонні комплекси Карпат на території України і Польщі (проблеми дослідження та інтерпретації) // Етногенез та рання історія слов’ян: нові наукові концепції на зламі тисячоліть. Матеріали Міжнародної наукової археологічної конференції. 30-31 березня 2001 року. – Львів, 2001. – С.268-276

110 Котляр М.Ф. Історія дипломатії Південно-Західної Русі. – Київ, 2002. - С.82





База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка