Франкіана Василя Сімовича Львів 2005 ббк – ш 1 (4 укр) 5 – 4




старонка7/10
Дата канвертавання30.04.2016
Памер2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Довелося повернутися до Нагуєвич, трохи припочити, щоб увосени переїхати до Львова на дальшу науку. А за той час його прихильники видали його оповідання „На дні” та ще й подбали про те, що його переклали на польську мову. Оповідання зробило сильне враження на громадянство. Головно – тою думкою, що в’язниця не може вбити духа людини, коли вона у своєму серці ховає любов до братів, гадки про працю для інших, для громади, а про себе саму не дуже то і дбає…

*

Згодом якось і львівська громада почала з Франком ладнати, гостроти почали вигладжуватись. Живеш між людьми, мусиш із ними ладити. Та й ті, що стоять при кермі, мусять згодом таки погодитися з тим, що не так-то легко сильну людину, яка до того духом вища за них – перейначити. Оттак у 1881 р. Франко враз із Іваном Белеєм1, відомим пізніш редактором „Діла”, починає видавати місячник „Світ”.



Дух у „Світі” був такий самий, що й у „Громадському Друзі” чи „Молоті”, але ж для людей думки журналу не були вже такі нові, не такі революційні. Та й статті в журналі писані вже спокійніше, поміркованіше, не так задирчисто. І цензура „Світ” не дуже часто конфіскувала. Зате ж місячник придбав собі багато співробітників із відомих тодішніх письменників і діячів, таких, як Олександер Кониський1, Іван Нечуй-Левицький, Борис Грінченко2. До нього дописував і Драгоманів. Сам Франко виповнював не раз усі зшитки журналу своїми творами: він помістив там багато своїх віршів, наукових статей із усяких ділянок, перекладів із різних мов, там увесь час друкувалася його дуже гарна повість „Борислав сміється”, де поет, ніби докінчуючи повість „Boa constrictor”, дає широку картину немилосердного визиску робітників жидами-капіталістами, що збагачуються коштом поту і праці темного, незорганізованого робітництва. Повість подає вже й лік на той визиск, підносить вагу організованого життя, та, на жаль, поет не встиг її докінчити. І 1882 р. і „Світ” перестав виходити, хоч який він був цікавий… Якось він не міг удержатися: усе ж іще не було читача, все ще думки, що їх проголошував „Світ”, тодішнього загалу не захоплювали…

Але ж у Львові прожити не було з чого, тим-то Франко вернувся на село і тут пробував до початку 1883 р. Із села він посилає статті до „Світу”, дописує до різних російських журналів („Заря” в Києві, „Вольное Слово” в Женеві, – останнє видавав Драгоманів), пише вірші, вигладжує переклади (напр., гарний переклад твору великого німецького поета Й. В. Ґете3 п. з. „Фавст” – він і вийшов друком 1882 р.), пише на конкурс львівського журналу „Зоря” повість „Захар Беркут” – і цей журнал і видрукував цю повість у 1883 р.

Повість „Захар Беркут” дуже подобалася громаді, її зустріли дуже прихильно. І воно не диво. Бо Франко вводить нас цією повістю в той час, коли наші пращурі зводили переможні бої з татарами, коли обороняли батьківщину, коли любов до рідного краю була вища за родинні почуття, коли дитина могла відцуратися власного батька, коли він зраджував рідний край. Та ще повість наглядно вказує, яку силу має громада. Коли один стоїть за всіх і всі за одного, то все можна дійти до перемоги. „Захар Беркут” і досі дуже читана книжка. Вона й досі робить на нас велике враження тим вічно молодим духом, що ним книжка натхнена. Вага цієї книжки ніколи не зменшується, в ній усяк, і молодий, і старий, найде те, чого йому буде треба. Дуже її полюбили й на Наддніпрянщині, переробили на оперу (співана драма) й виставляли в усіх театрах. Переклали цю повість і на польську, і на російську мову. Є з неї й перерібка на драму.

З початком 1883 р. бачимо Франка у Львові. Він працює в часописі „Діло”, що його заснував 1879 р. Володимир Барвінський1 і що виходив до самої польсько-німецької війни у Львові – цілих 60 років. Але ж навесну, у квітні, поет перебирається до села Вікна у скалатському повіті. Туди запросив його відомий тоді український дідич Володислав Федорович2, що цікавився народним рухом і був навіть в рр. 1873-1877 головою т-ва „Просвіта”. Він хотів, щоб Франко написав для нього життєпис його батька, що колись, у 1848 р., був послом до австрійської Державної Ради3. Поет пробув у Вікні кілька місяців, зробив свою роботу, позбирав тут цікаві матеріяли до політичної та господарської історії Галичини 1810-1848 рр. і повернувся до рідного села. Тут засів за книжки, щоб ще краще пізнати ті часи, а як увосени перебрався до Львова, то доповнював свої знання про ті роки у львівських бібліотеках.

Бо треба знати, що часи перед скасуванням панщини в Галичині, як то простий народ страждав від панщини, як польські селяни повставали проти своїх-таки польських панів, як австрійський уряд здушив польське повстання в Галичині 1846 р., як цісарські війська бомбардували Львів, – Франка все дуже цікавили. Він любив часто повертатися до тих часів у своїх творах. Отак він написав дуже гарну поетичну повість із тих часів „Панські жарти” (1887), оповідання „Різуни” (1903) і „Гриць та панич” (1898), почав писати, та недокінчив поему „Різуни” (1880), написав повість „Великий шум” (1907), а одна частина невідомої довгий час повісти „Лель і Полель”, написаної по-польськи1, теж змальовує ці часи (цю частину видав був Франко як окреме оповідання п. з. „Герой поневолі”). Крім цього, у п’ятдесятліття скасування панщини (1898) Франко написав дуже гарну науково-популярну книжечку „Панщина і її скасованнє”.

Непорозуміння між старшим поколінням і молодими що далі, то більше вигладжувалося, Франка запросили до редакції „Діла”, він стає співробітником згаданої вже нами „Зорі”, дописує до гумористичного часопису „Зеркало”, де містить свої глумливі вірші на тодішніх діячів, здебільша москвофільських. А в „Ділі” пише про громадські та господарські справи, на які звертають увагу й поляки. У „Зорі” ж поміщує цілу низку своїх гарненьких оповідань. Дещо перекладає Франко в тому часі й на польську мову і посилає до варшавського журналу „Prawda”.

І з „Просвітою” відносини почали наладнуватися. Франко мав серце добре, ніколи нікому не пам’ятав довго, коли йому хто було завдав біль чи зробив кривду. Хоч рада товариства все ще не зважувалася прийняти поета знов у члени (навіть в 1892 р. іще ні!), то товариство зверталося до нього, щоб він писав до календарів, щоб писав книжечки для „Просвіти”. І поет містить у тому часі по календарях деякі дуже гарненькі оповідання („Слимак”, 1882; „Сам собі винен”, „Історія моєї січкарні”, „Ліси й пасо­виська”, 1884) та ще пише книжечку про гроші та скарби („Розмова в Добро­вільській читальні”), яку товариство видало місячною книжечкою 1883 р. Так само 1889 р. „Просвіта” видала в окремій книжечці Франкове оповідання „Гава”, а в календарі за 1891 р. поміщене його оповідання „Гершко Ґольдмахер”. Цікаво, що коли 1898 р. на „Просвіту” накинулися були москвофіли за те, що вона завела у своїх виданнях теперішній, фонетичний правопис1, то Франко викпив їх здорово у вірші „Етимологічний гимн”2.

У „Ділі” та в „Зорі” Франко співробітничав від осени 1883 р. до початку 1885. Був уже такий час (1884 р.), що йому мали дати „Зорю”, щоб він сам був у ній господарем, але люди все ще якось не довіряли йому, боялися, що він їм наробить клопоту своїми думками, і „Зорі” Франко не дістав…

*

Бо ж поет не то що не закинув своїх поглядів, не то що говорив усім правду в очі, але й проводив свої думки у творах, головно у віршах. А тих віршів у рр. 1880-1884 призбиралося в нього багатенько. Матеріяли до них давало власне життя поета, тодішня інтеліґенція, що з її поглядами йому довелося боротись, великий, як на його вік, життєвий досвід, враження з в’язниці, пізнання людей, їх думок та змагань тощо. Тоді повстали майже всі його „Веснянки”, „Скорбні пісні”, „Нічні думи”, „Осінні думи”, „Думи пролетарія”, „Україна”. Від усіх цих віршів дише молодістю – не диво, поетові минуло тоді всього 25 років – від них віє життям, борнею, завзяттям, вірою в перемогу правди над брехнею, світла над темрявою, з них так і б’є переконання, що людський дух, той „революціонер, що тіло рве до бою, рве за щастє, поступ, волю”, що він уже не дасть нікому спутатись, що немає вже на світі сили, котра б згасила той вогонь, яким загорається з розсвітом днина. Скрізь у цих віршах настрій бадьорий, боєвий. Весна навіває на поета порівняння з життям у світі: якась „таємна дрож проймає народи”, „міліони ждуть обнови”. Сам поет цінить ту



малую міру мук і болю,

котрі приняв у сім життю

за правду, за добро, за волю.

Гострим словом кидає він у очі суддям закид несправедливости тогочасного ладу, того ладу, який каже їм судити тих, що прагнуть „перевернути його правдою, працею, наукою”. Ніякого милосердя від громадянства, що береться нібито над ним милосердитись, поет не хоче, він всякий дар, що „пливе із його милостивих рук” – відкидає!

Але ж до людей він відноситься вибачливо, бо знає, що

не в людях зло, а в путах тих,

котрі незримими вузлами

скрутили сильних і слабих

з їх мукою і їх ділами.

Для людей – він брат. Він



для них рад жити,

серця свого кров’ю рад

їхнє горе змити!

А, мовляв, „що кров не зможе змить”, те обіцяє „спалити вогнем”!

Для себе самого він нічого не бажає, а тільки „тої сили, щоб у бою стояти”, „вогню, щоб палити неправду”, „теплоти, щоб любити людей”, і тої сили, щоб „пута ламати” і

працювать, працювать, працювати,

в праці сконать!

У праці бачить Франко мету свого життя, бо, на його думку,



лиш праця ржу зотре, що грудь з’їдає,

чуттє живе, неткнуте заховає,

................................................................



лиш в праці мужа виробляєсь сила,

лиш праця світ таким, як є, створила,

лиш в праці варто і для праці жить.

Це одна мета життя. А друга – боротьба! „Лиш боротись значить жить!” – кличе з запалом поет.

Той бадьорий настрій, повний життєвої радости, дозволяє поетові переносити одностайність, тупість і бездушність в’язничого життя. Та він іще й інших товаришів підтримує на дусі. До всіх тих, що в них „серце чистеє, руки сильнії, думка чесная”, до всіх тих – у нього виривається заклик „прокидатися, сіяти думи вольнії – в головах, а в серцях жадобу братолюбія”, набиратися „сміливости до великого бою за добро, за щастє, за волю всіх”. І тільки „в любови до всіх братів, усіх зарівно” він розуміє і любов до України.

Сам він відрікається власних утіх, щоб „віддатись Україні доконечно”, він не може



божую її подобу

згубити з серця, мимо всіх

терпінь і горя аж до гробу!

Він уважає, що нам „не пора ні москалеві, ні ляхові служити” – що „пора жити для України”, що не пора рідну хату нищити роздорами, що час „єднатися під прапором України”, що треба за неї боротися так, щоб і „полягти в завзятій важкій боротьбі” на те,



щоб волю, і щастє, і честь,

рідний краю, здобути тобі!

Поет сильно вірить у красну весну України, вірить що



розпадуться пута віковії,

тяжкії кайдани,

непобіджена злими ворогами

Україна встане,

встане славна мати Україна,

щаслива і вільна,

від Кубані аж до Сяна-річки

одна, неподільна.

Але ж до того всього треба „єднатися, брататися, брататися в товариство чесне”, бо тільки



братерством, щирими трудами

Вкраїна воскресне!

Для життя кожної поодинокої людини він знає мету – бути „цілим чоловіком”. Коли ж хто на все життя не може стати ним, хай буде ним „хоч хвилиночку”, бо та хвилиночка „оживлятиме все його путь у поганії дні, болотянії дні”. А цілий чоловік – це



лиш хто любить, терпить,

в кім кров живо кипить,

в кім надія ще лік,

кого бій ще манить,

людське горе смутить,

а добро веселить!

Правда, часом у поета прокидаються сумніви, чи зможе він дійти із своїми думками до мети, чи зможе його „човен доплисти до берега, бо багато їх на морі гине”. Але ж цей сумнів зараз же поборює думка, чому б саме йому не добитися мети?

Вихід із в’язниці, провідини рідного села, громада, що зустріла його, як якого прокаженого, – охолоджують його гарячий настрій, він іде у світ, щоб усього цього не бачити, але ж усе це – на хвилину!

Досі у Франка не було ще такого сильного, сміливого, бадьорого голосу! Такого слова і ми в Галичині до Франка ще не чули! Уся ця поезія, починаючи вже від „Наймита” та „Каменярів”, не – особиста, вона – громадівська, громадська, така для Франка прикметна. Того, що сам Франко відчуває, чим, крім боротьби, праці, любови до рідного краю, заповнене його серце, які його особисті страждання, ви з цих творів – не вичитаєте. Він немов соромиться за свої власні почування. А коли з-під його пера таки ллються пісні болю, спричиненого власним горем, то він так пише, що наче ці страждання не його власні муки, а чиїсь інші… А тимчасом поет уже в 1882 р. почав був складати жмутки „Зів’ялого листя”, тої найкращої від часів Шевченка особистої ліричної (чутливої) поезії, тих перлин, що можуть бути окрасою кожного і щасливішого та багатішого за наше письменства. Страждання поета тяглися до 1896 р., коли він докінчив усі три жмутки „Зів’ялого листя” і видав цілий твір 1897 р. Та ще довго, до 1910 р., коли вийшла ця збірка другим виданням у Києві, ширша громада думала, що це поет про когось іншого пише, не про себе. Зробила це поетова передмова до „Зів’ялого листя”. Там Франко виразно відрікався своїх особистих почувань, себе самого відрікався. Думав, що це, мовляв, гріх йому, громадівцеві, який запряг себе добровільно до плуга народної праці, говорити про своє особисте горе…

Ця громадівська поезія мала великий вплив на тодішнє, а то й пізніше покоління. З неї все і все воно набиралося духа. І досі вона робить велике враження своєю щирістю і тим чимось вічно молодим, що з неї пробивається. Її головні думки – праця й боротьба, працювати до загину – і то для громади, а далі – боротись, „проти рожна перти, проти хвиль плисти”!

*

Справа із „Зорею” Франка сильно розхвилювала. Він покидає і „Діло”, і „Зорю”, і їде 1885 р. вперше до Києва. Хотів у порозумінні з наддніпрянськими українцями, та з їх допомогою, видавати свій власний літературний журнал у проґресивному (поступовому) дусі. Та з цих Франкових заходів нічого не вийшло. Довелося вернутися до Львова ні з чим і знов обняти редакцію „Зорі”. Тільки ж праця ця була вже поетові немила. Якось не міг розправити в „Зорі” своїх крил, усе відчував, що стоїть під якоюсь контролею. До того йому робили прикрощі з того приводу, що він дописує до різних польських журналів у тодішній Росії та змальовує, як він розумів їх, відносини між галицькими українцями. Дехто навіть домагався, щоб Франко показував йому те, що посилає до Варшави, чи до Петербургу…



Тим-то Франко не кидав думки про свій окремий журнал і навесну 1886 р. – йому було тоді під тридцять років – подався удруге до Києва. Тут він одружився з Ольгою Хорунжинською († 1941) і повернувся до Львова з допомогою від киян на новий журнал. Та до видання його таки не дійшло. За гроші, що Франко привіз із Києва, він почав видавати „Літературно-Наукову Бібліотеку” (виходила до 1892 р.), де появлялися деякі цінні твори, між іншим, і Франкові, напр., наукова праця про великого українського письменника з ХУІІ в. Івана Вишенського, і Драгоманова, напр., його дуже цікаві „Австро-руські спомини” або „Чудацькі думки про українську справу”. А з „Зорею” таки справа не йшла. За якусь дрібницю, аби лише була причина, йому подякували за редакторство – і Франко залишився без постійного заробітку…

У 1885 р. поет надрукував невеличку збірку своїх оповідань („Галицькі образки”), але ж так і 1885, і 1886 рік, роки, такі бурхливі в житті поета, для творчости були непригожі.

У 1885 р. він зладив для „Зорі” дуже гарну поему – „Св. Валентій”, оповідання-легенду1 про те, як повстала та страшна чорна неміч (епілепсія), яку так і звуть недугою св. Валентія. Але, розійшовшись із „Зорею”, він поеми не надрукував, і вона залишилася в рукописі до 1925 р., коли її вперше видрукували. А з 1886 р. ми маємо чудову поему „Ідилія” з життя нібито двох маленьких дітей2, але ж насправді це поема про всіх тих, що „тихо і радісно, без огляду й тривоги, ідуть на стрічу сонцю золотому”. А так, у цих роках більше нічого поет не створив.

Зате в січні та лютому 1887 р. повстала дуже гарна, велика Франкова повість віршами (первісно 3912 рядків, які пізніш 1912 р. поширив він на 4004 рядки) „Панські жарти”. Ця поема змальовує останні часи панщини з її нелюдяністю, муками, катуваннями. Мук цих зазнають не тільки селяни одного підгірського села, але і їх духовий провідник – пан-отець, що дбає про село, відводить його від горілки, і хоч як слабими своїми силами, а веде їх на шлях освіти, заводить для них школу. Пан не знає для селян милосердя, та вони, ті мучені ним селяни, – люди високоморальні: вони не тільки прощають своєму катові за всі знущання над ними, але ще й помагають йому видобутися з в’язниці. Ця дуже цікава риса нашого селянина, яку вже перед Франком підносив Шевченко („учіться – від неуків!”), все зворушуватиме читача. Вартість поеми підносить легкий, що як та річка пливе, – Франковий вірш. Поема появилася у збірці віршів „З вершин і низин”, що її Франко видав власним коштом 1887 р. Там помістив поет і деякі кращі громадські вірші, що їх понадруковував був чи у „Громадському Друзі”, „Дзвоні” та „Молоті”, чи у „Світі”, „Зорі”, та є там і такі, що не бачили ще друку. Але поема „Панські жарти” займає дві третини цілої збірки.

„Панські жарти” дуже сподобалися громаді. Тодішні люди, які оцінювали цей твір, критики, писали, що від Шевченка не було ще такої гарної поезії, як „Панські жарти”, що Франко збудував собі нею в серцях українського громадянства вічний пам’ятник.

Цю поему поет присвятив пам’яті свого батька Якова, що робив іще панщину. Це зробив він із великої пошани для батька, якого, як ми вже сказали, дуже любив. Крім „Панських жартів”, Франко присвятив його пам’яті ще й поеми: „Св. Валентій” та „Історія топки соли” (недокінчена). В цій останній він підносить гарні прикмети батька, його любов і працю для громади.

З появою „Панських жартів” громадянство почало перед Франком хилити свої голови. Широку громаду примирили з Франком – „Захар Беркут” та „Панські жарти”.

*

Але жити не було з чого. Щоб утримати родину, треба було постійного якогось заробітку. Тим-то Франкові довелося піти, як він сам каже, „в найми до сусідів”, - він став співробітником польського, досить проґресивного в тому часі, часопису „Kurjer Lwowski”. Цілих десять років, 1887-1897, найкращий час свого дозрілого віку, віддав він польській публіцистиці1. Спис його творів, що його видали 1898 р., аж кишить, аж роїться від польських статей, розвідок, оповідань з тих часів. Українських між ними розмірно мало.



У „Kurjer”-і Франко писав багато про українські справи, господарські, літературні, громадські, суспільні. Крім того, в інших польських журналах, галицьких і російських (їх було дуже багато), поміщував переклади своїх оповідань, а то й писав до них оповідання польською мовою (пізніш вони появилися й по-українському). За свою польську повість, хоч вона торкається і українського життя, під заг[оловком] Lelum i Polelum (Лель і Полель), він добивається 1887 р. дістати літературну польську нагороду. Польська критика твір похвалила, але нагороди Франко не дістав, то так повість залишилася й досі в рукописі, по-польському вона ненадрукована. Узагалі поет стає відомий у польському громадянстві, допомагає організувати польську селянську партію, а то й починає видавати з одним польським діячем (Вислоух) польську народну газету. Все це мало таку мету, щоб згодом народолюбні поляки могли йти рука в руку з українськими народолюбцями. Але ж за ці 10 років Франко дійшов до такого переконання, що, мовляв, „від поляків для української справи нема що ждати помочі і що тільки сіючи на власній ниві можна доробитися власного хліба”...

В тому часі (від 1888 р.) починають появлятися переклади його оповідань і по-російському, дещо виходить перекладом і на німецьку мову. Але й українського пера він не кидає. В 1889 р. пише дуже гарну, глибоку поему „Смерть Каїна”, - нею доповнює біблійне оповідання про страшного братовбивця, силкуючись збагнути душу проклятої Богом і людьми людини, яка щойно з кінцем життя пізнає, що життям людей повинна кермувати тільки – любов. Крім того, Франко допомагає 1887 р. в виданні літературних збірників-альманахів („Жіночий альманах”, „Веселка”, „Варта”), заходиться 1888 р. коло видання журналу „Товариш” та друкує 1889 р. низку статей у народнім часописі „Батьківщина”, що виходив під редакцією Юліяна Романчука1.

А дальша його праця в тому часі на полі українського письменства та на полі політичному і громадському вже тісно в’яжеться з його третім арештуванням 1889 р. та з оснуванням української радикальної партії в Галичині 1890 р.

*

Утретє спав на Франка арешт 1889 р. Заарештували його з гуртом київських студентів, що прибули на вакації до Галичини. Тоді дісталися до в’язниці й деякі польські еміґранти з тодішньої російської Польщі, тоді ув’язнили декого з польських народних діячів, заарештували Павлика. Ніхто не знав причини арешту. Арештованим закидували державну зраду, робили в Галичині силу трусів, багато судових допитів, але на тому все й покінчилося. Дехто догадується, що арештування проходили у зв’язку з виборами до сойму1, які саме мали відбуватися: австрійський уряд хотів арештами залякати людей, щоб не вибирали немилих урядові людей. Не найшовши за Франком ніякої провини, його по десятьох місяцях із в’язниці випустили.



У в’язниці поет написав низку дрібненьких віршиків-сонетів2, що їх так і назвав „Тюремні сонети”. Є це наче віршований денник із життя у в’язниці. Але ж із віршів ясно виходить головна їх думка, щó таке в’язниця, неволя, і як людство, через муки своїх кращих представників, добивається визволення. Дісталося в сонетах і цісарській Австрії за те, що вона словами ніби волю дає, але ж насправжки душить кожне вільне слово; дісталося в них і царській Росії, що найкращих своїх синів катувала по в’язницях та на смерть посилала; дісталося взагалі всім, що вільнолюбних людей та борців (напр. Гонту) катували, замучували. Крім цього, з-під його пера повстають оповідання („До світла”) і вірші з життя арештантів.

Життя жидівського народу мало було відоме нашому суспільству. Воно знало тільки життя жидівського арендатора, крамаря, хитрого коршмаря, визискувача. Франко пише про таких жидів (Мошко із „Панських жартів”, насмішливі вірші про Швінделеса Пархенбліта, що друкувалися в гумористичному часописі „Нове Зеркало” 1884 р.), він не щадить жидівських визискувачів, що висисали кров та мотали жили з бідних селян та робітників („Boa сonstrictor”, „Борислав сміється” і т.д.). Але ж бо він цікавився і народом жидівським, цікавився тим, що той народ думає, як він живе і чого собі бажає, а далі, які повинні бути відносини жидів до нашого народу. Про це є вже дещо і в його повістях („Петрії й Довбущуки”, „Перехресні стежки”). Але в 1881-1883 р. він пише окремі поеми на основі народних жидівських переказів, а у в’язниці 1889 р. повстають іще дальші твори з жидівського життя.

*

Тим часом гурт людей, що були тих самих думок, що Франко, збільшився. З початком 1890 р. можна вже було, з допомогою Драгоманова, видавати окремий часопис. Часопис назвали „Народ”. А душею часопису був Франко і Павлик, що зосередили довкола себе багато талановитих дописувачів із інтеліґенції та сільського народу. „Народ” був добре й цікаво редаґований, доступний і інтеліґенції, і свідомішим селянам. До „Народу” дописував і Драгоманів, що був тоді професором у столиці Болгарії, в Софії, писали до нього й інші наддніпрянські українці. А з галичан брало в ньому участь багато молодих людей, що пізніше стали відомими українськими діячами.



А восени того самого року той самий гурт оснував окрему партію, назвав її „українською радикальною партією”, і за свій часопис прийняв „Народ”. Програма цієї партії спиралася на селянство. Вона клала собі за завдання освідомлювати народні маси з її національним, політичним і господарським становищем, а поки що повела завзяту боротьбу з т. зв. „новою ерою”, себто із спробою деяких українських політиків погодитися із польською шляхтою – за деякі культурні здобутки.

Та тут важна була не так програма, як той запал, із яким молоді радикали кинулися тоді до праці. Можна різно дивитися на ту працю та її оцінювати, але ж тепер усім уже ясно, що до того часу ще ніхто так не розворушував села, як саме ця молода партія, не збуджував такого зацікавлення різними справами, земельними, політичними, податковими, справами свободи зборів, слова, друку, справами різних реформ, виборчого права, загального права голосування, як саме – ці люди. По селах розгорівся небувалий вічевий рух. На вічах виступали з промовами дуже гарні промовці з селян. Закипіла боротьба. Молоді ці люди боролися, з одного боку, з москвофільством, з другого боку – із млявістю дотеперішніх українських політичних діячів. Рухливість і запал радикалів приневолювали і одних і других до праці.

У цій роботі скрізь бачимо Франка. Він – душа партії: пише статті, глумливі твори на противників, укладає агітаційні брошури, їздить по цілій Галичині, промовляє, вчить, гуртує…

Того самого року (1890) він видає збірку своїх оповідань – „образків з життя робучого люду”, п. з. „В поті чола”. Передмову до збірки написав Драгоманів, сам Франко дав у вводі нарис свого життєпису. Всі ці образки дишать життєвою правдою, зогрітою щирою прихильністю до людей, що в поті чола працюють, щоб пробитися крізь життя. Піт, який проливають серед тяжкої праці ці люди, так і змішується з кривавим потом самого письменника. Він цілою душею відчуває людське горе і страждає враз із тими людьми, що про них пише. І яких людей ви не найдете в цьому збірнику: сам письменник („Малий Мирон”, „Грицева шкільна наука”, „Оловець”, „На дні”…), визискувані селяни, що страждають від несправедливого ладу („Добрий заробок”, „Ліси й пасовиська”, „Сам собі винен”), бідні робітники („Муляр”), жиди („Слимак”), злодії („Хлопська комісія”), арештанти („До світла”, „На дні”), цигани („Цигани”), беззахисні дівчата („Маніпулянтка”, „Межи добрими людьми”, „Лесишина челядь”), і мов у ясному світлі сонця в погідний день переливається в них гаряче чуття з легким насміхом, а то й глумом („Довбанюк”, „Історія моєї січкарні”, „Два приятелі”). А джерело всіх тих оповідань – біда, горе, недостачі громадського життя, несправедливий суспільний лад.

Таких оповідань до того часу в Галичині ніхто не писав. Постаті людей, що їх змальовує поет у них, на все залишаються в пам’яті, ми для цих людей усе маємо тепле серце. І не тільки ці оповідання, що поміщені у збірці „В поті чола”, такі, а чисто геть-усі, що їх Франко взагалі і пізніше понаписував – їх буде до сотні, харківське видання творів Франка обіймає 9 томів оповідань, а ще ж багато дечого не надруковано. Зокрема ще треба сказати про згадані нами вже оповідання з бориславського життя та глумливі, насмішливі оповідання з політичного і громадського українського життя („Історя кожуха”, „Свинська конституція”, „Як русин товкся по тім світі”, „Хома з серцем і Хома без серця”, „Чума” й багато інших).

Того самого року Франко починає видавати віршовані твори для дітей. Хто з нас не читав „Лиса Микити” з його легким, мистецьким, принадним віршем? Того самого „Микити”, що його читаєш, смієшся, дивуєшся розумним хитрощам лиса і завидуєш йому тих хитрощів! Ця чудова перерібка старонімецької поеми – стала під пером Франка такою нашою, такою своєрідно нашою, що нікому й на думку не прийде взяти її за чужу. А вона саме почала появлятися 1890 р. в дитячому журналі „Дзвінок” – а далі окремими виданнями. Донедавна було в нас десять окремих видань цієї поеми, а цього року вийшло в Кракові – одинадцяте, ювілейне, з цікавими образками мистця Е. Козака. Не знати, чи є тепер у нас популярніша книжка за „Лиса Микиту”? Хіба що – Шевченків „Кобзар” та Руданського „Співомовки”. „Лис Микита” твір таки безсмертний, однаково принадний і для дітей, і для старших.

Франко душу дітей знав, розумів, умів до дітей підходити. На це, крім „Лиса Микити”, вказують його віршеві перерібки для дітей: „Пригоди Дон Кіхота” (1891) з великої повісти еспанського письменника Сервантеса1, арабські казки „Абу-Касимові капці” (1892) і „Коваль Бассім” (1899) та ще й збірка байок для дітей „Коли ще звірі говорили” (1903). До дитячих творів належить і драматичний образок „Суд св. Миколая”, де піднесено велику вагу любови (надрукований щойно вперше 1920):

Любіться всі разом, бо кругом злі люди.

Коли серед своїх любови не буде,

то чужі вас певне не будуть любити,

ваших сварок скористають, щоб вас всіх згубити…

В 1893 р. Франко видав другим виданням, сильно доповненим, збірник своїх віршів „З вершин і низин”, рівно в двадцять років після того, як написав свій перший друкований вірш. Книжка вийшла вчетверо більша за перше видання з 1877 р.: Франко пододавав до збірки багато віршів, що їх написав у зв’язку з радикальним рухом, насмішливих, глумливих творів („Вандрівка русина з бідою”) та ще деякі леґенди. Збірку прийняла з захопленням тодішня молодь. А сам поет тішився, що за двадцять років від надрукування його першого вірша „лід проломаний”, що „рух наш загальнонародний, такий слабий, несмілий і несвідомий ще перед 20 літами, став уже куди-куди не той”, що „сума наших сил більшіє, сума здобутого нами здорового і чистого зерна більшіє, сума доброго, братерського, теплого почуття по сей і по той бік більшіє” (він мав на думці всі українські землі)!

В тому самому часі Франко пробує писати драматичні твори, і їх виставляє український театр у Галичині. Цікаво, що перший його драматичний твір, комедія з народного життя „Рябина” (1892), торкається читальняного руху в Галичині: прихильники освіти, читальні, борються з темнотою, з шахрайством, визиском і своєю впертістю доводять до того, що найбільший ворог читальні (Рябина) сам стає її членом. На жаль „Рябина” не була надрукована за життя поета і щойно 1928 р. побачила світ у збірному виданні творів поета в Харкові, та й то неповна, бо рукопис запропастився, а ціла комедія, відтворена на основі різних рукописів, появилася щойно 1940 року1.

З другим драматичним твором, із „Украденим щастям” (1893), поетові повелося краще. Він одержав за нього нагороду від галицького Краєвого Виділу2, і досі його з великим успіхом грають на всіх українських землях. Так само все всім дуже подобалася комедія з учительського життя в Галичині „Учитель” (1896). Завзятий народолюбець – учитель, що страждає від темноти селян, зручних шахраїв-коршмарів та від влади – невсипущою своєю працею перероджує село, поборює ворогів темноти і, хоч у своїй праці тратить здоров’я (вибух крови), своєї праці не кидає! Його, недужого, переносять у інше, ще темніше село – та він іде, бо там його знову чекає праця для свого темного народу! Писав Франко ще й інші короткі драматичні образки, напр., „Будка ч. 27” (1893), „Кам’яна душа” (1896), „Майстер Чирняк” (1896), останній про боротьбу ремесла з фабрикою – але ж усі ці твори не мали вже такого великого впливу, як „Украдене щастє” чи „Учитель”. Зокрема треба згадати ще про високопатріотичну велику віршовану драму-казку „Сон князя Святослава” з ХІІ в. з головною думкою: „Хай згине, хто кривавить Русь роздором”. На жаль, цей гарний драматичний твір досі не бачив іще сцени. В 1896 р. ладив його до вистави український театр у Галичині, але чогось не виставив.

Більшість із цих драматичних творів Франко друкував у двомісячнику „Життє і слово”, що сам його заснував, і він, з допомогою наддніпрянських земляків, почав виходити у Львові 1894 р. Це був справді европейський журнал, цікавий, у ньому співробітничали українські діячі й письменники з обох боків Збруча. У „Житті і Слові” Франко помістив силу своїх власних розвідок, оповідань, віршів, багато перекладів із чужих письменників, у ньому надрукував він цікаву повість „Основи суспільности” (1894-1895) – на жаль, нескінчену, на основі загадкового процесу, за вбивство священика в одному селі. „Основами суспільности” був панський двір і польські пани-шляхтичі, що вносили скрізь деморалізацію та безкарно допускалися різних злочинів, а назверха виходили якнайкращими людьми. У додатку до журналу почала виходити ще й інша його повість (докінчена окремо) „Для домашнього огнища” (1897), теж, здається, на основі якогось процесу – з життя військових австрійських старшин, на тлі якого змальована торговля дівчатами. Кожна книжка журналу мала критичні огляди і від 1896 р. і політичні статті. Журнал відгукувався на всі літературні, культурні та політичні новини тодішнього українського життя.

Крім того, Франко ввесь час займався наукою. За одну наукову працю, з поля старого українського письменства, він дістав науковий ступінь доктора філософії1 на віденському університеті (1894). А коли після смерти Омеляна Огоновського2 не стало на львівськім університеті професора української мови й письменства (1895), то Франко склав дуже гарно відповідний іспит, львівські професори його прийняли, але не затвердив його уряд. Склалося на це багато причин. Найбільше слово мав тут тодішній намісник3 Галичини ґр. К. Бадені, а він не хотів допустити Франка на професора за політичні переконання поета. Була це велика кривда для Франка, а для української науки невимовна втрата. Найбільший знавець українського письменства, найбільша для тодішньої молоді повага, людина широко знана зо своєї наукової праці і поза Галичиною – залишилася поза університетом. Ця подія викликала між свідомою українською громадою в Галичині зрозуміле обурення. Сильно заворушилося українське громадян­ство і в Наддніпрянщині, з яким Франко був у постійних зносинах.

А проте науки Франко не кидає. Саме тоді (1894) до Львова прибув на університет Михайло Грушевський1. Обидва великі люди науки стають приятелями. Від 1873 року працювало у Львові Товариство імени Т.Шевченка, що від 1893 р. перетворилося в „Наукове Товариство”. Відколи воно вибрало своїм головою професора Грушевського, в ньому закипіла наукова праця. Від 1895 р. починає і Франко заповнювати видання товариства своїми науковими творами. Не було тому „Записок Наукового Товариства ім. Шевченка”, де б він не помістив хоч якої невеличкої наукової роботи. Треба всім дивом дивуватися, звідкіля в нього набралося часу на всю працю. День у день редакційна робота в польському деннику, „Життє і Слово”, літературна праця, різні видання, наука, до того чорна ґазетярська та коректорська робота, інші важкі заробітки. До того ж і політичної діяльности Франко не закидав. У березні 1897 р. його виставили кандидатом на посла до Державної Ради (з повіту Перемишль – Мостиська). Треба було їздити по селах, відбувати віча. На виборах нарід тримався добре, а проте, через відомі в цілому світі галицькі польсько-шляхетські та урядові шахрайства, на посла вийшов хто інший. Ясна річ, що ціле таке життя викликувало в поета велике роздратування.

Та в українського громадянства Франко вже тішився великою повагою. Проти нього ніхто не важився ставити протикандидата на виборах. Не диво! В 1896 р. поет видав своє невмируще „Зів’яле листє”, що відразу придбало йому велику славу…

Але в 1897 р. Франкові довелось таки ще багато випити і від української громади, і від польського громадянства. З кінцем весни 1897 р. появилася збірка Франкових оповідань у перекладі на польську мову. Поет помістив у цій збірці передмову „Дещо про себе самого”, написану ще 1895 р. Тут він „признається до гріха”, що, мовляв, українців він не любить, а то й України не любить „так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані1 патріоти”. Іншими словами, не любить її так, як ті, що багато говорять про любов для України, назверха величають себе патріотами, але ж для рідного народу нічого не роблять.

„Як син українського селянина”, роз’яснює Франко, „вигодований чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, я почуваю себе до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті шаги, котрі витратила мужицька рука на те, щоб я міг видряпатись на височінь, де видко світло, де чути духа волі, де зоріють уселюдські ідеали2. Мій український патріотизм – це тяжке ярмо, що мені доля вклала на плечі. Я можу здригатися, можу нишком проклинати долю, що вклала мені на плечі це ярмо, але ж скинути його не можу, не можу шукати іншої батьківщини, бо став би падлюкою перед власним сумлінням. І коли що влекшує мені двигати це ярмо, так це образ того українського люду, що хоч його гнобили, хоч він темний, хоч його довгі віки деморалізували, хоч тепер і бідний, неповоротливий, то проте поволеньки прокидається, у що раз ширших масах відчуває жадобу світла, правди, справедливости і шукає до них доріг. Ото ж і варто працювати на користь того люду, і ніяка чесна праця не піде намарне”.

Ця передмова наробила в українському громадянстві великого шелесту. Посипалися закиди. Найгірше вражало те, що ці слова появилися в польському виданні. Франко й сам помітив, що не гаразд було цього писати в книжці, призначеній для польського читача, то й у другому виданні цієї книжки передмову цю пропустив. А землякам відповідав то в „Житті і Слові”, то гарними віршами („Сідоглавому”), де супроти розуміння любови до рідного краю, в нас принятого загально, ставив свою любов. Мовляв, інші люблять Україну, як „дім, воли, корови”, а він, Франко, „не любить її – з надмірної любови”. А вислів цієї його надмірної любови був – „труд важкий, гарячка невдержима”.

Та ввесь цей крик незабаром ущух. Перше неприємне враження минуло. До того Франко видав свою дуже гарну віршеву збірку "Мій Ізмарагд" (1898), де й роз’яснював і цю справу, і лагідним, спокійним голосом учителя розповідав, як він дивиться на життя, як він розуміє багатство, молитву, працю, милосердя, любов і любов до рідного краю, приязнь, радощі, смуток, як оцінює людський гнів, нерозум і т. ін., і – буря уклалася. Про всю справу забуто. Тим більше, що тоді саме, в 1897 р., Франкові довелося зазнати ще більших прикрощів – від польського громадянства.

Сталося воно так. Якось два місяці після виборів, із початком місяця травня 1897 р., Франко помістив у одному віденському журналі („Die Zeit”), куди здавна писав про галицькі справи, статтю про найбільшого польського поета Адама Міцкевича1. У цій статті він назвав Міцкевича поетом зради, бо, мовляв, він у кількох поемах говорить про зраду як про єдиний засіб боротьби за визволення народу з чужої неволі. До всього цього ще й додав, що погано мусить бути з народом, який такого поета називає своїм пророком та духовим провідником… На Франка накинулися всі польські часописи. Знайомі поляки перестали з ним здоровкатися. Польська молодь уладжувала проти нього демонстрації. Редакція того часопису, де він десять років працював, усунула його зі співробітництва. Вся ця поведінка так на поета вплинула, що він „покинув назавсіди експериментування2 з працею на двох загонах” і дав собі слово „присвятити всю свою працю рідному народові”. І так воно і сталося. Бо коли Франко ще далі пише в чужих виданнях (німецьких, російських, чеських чи інших), то вже тільки про Україну і про українські справи.

*

Від 1898 р. поет присвячує себе виключно праці для свого народу.



За почином проф. Михайла Грушевського Наукове Товариство ім. Шевченка починає з початком 1898 р. видавати поважний, европейський місячник „Літературно-Науковий Вістник” і запрошує на одного з його редакторів Франка. Хоч редакція часто змінялася, та від 1898-1906 рр. дійсним редактором журналу був таки Франко. Кожну книжку він заповнював своїми власними та перекладними творами. Кожна книжка приносила як не нове яке оповідання Франкове, то його статтю критичну, літературну, то з українського життя, то з чужого, то літературні нариси, то знову вірші, чи давніші, перероблювані, чи нові, власні й перекладні, а то й цілі повісті, що друкувалися від книжки до книжки й виходили потім відбитками. Тут появилася, напр., 1900 р. дуже цікава повість „Перехресні стежки”, з часів, коли прокинулося до життя наше село в Галичині, як боролася українська інтеліґенція за права свого народу, як тяжко було їй боротися серед тої страшної гнилі, в якій пробувала Галичина, здеморалізована польсько-шляхетською господаркою. Тут друкувалася повість „Великий шум” (1907), з часів, коли селяни боролися з панщизняним ладом у Галичині. Розгорніть яку-небудь книжку „Літературно-Наукового Вістника” з того часу (кожна книжка мала 18-20 аркушів друку!) – скрізь відчуєте Франкову руку, з усього б’є його широке знання, з усього пробивається сила його духа.

Крім того, він виправляв до друку чужі рукописи, робив чорну коректорську роботу, пригортав до письменства нові письменницькі сили, листувався з письменниками по цей і той бік Збруча, давав усім указівки, поради, поуки. Ні, заслуг Франка для „Вістника”, де він своєю працею виховував і письменників, і читачів, і описати не можна – такі вони великі! Та не тільки у „Вістник” усі сили свої вкладав Франко. З кінцем 1898 р. усі українці, і в Галичині, і на Буковині, величаво святкували століття виходу у світ „Енеїди” І. Котляревського. Відомо, що з появою цього твору почалося відродження українського письменства народною мовою, на народній основі. Для свята у Львові Франко написав дуже гарний твір „Великі роковини”, який і виголосили на цьому святі. Твір цей замітний тим, що він чудовими віршами змальовує, як то з довгого національного сну прокидається Козак-невмирака, – ознака невмирущої сили народу, – і дає такі науки сучасному поколінню:



Лиш борися, не мирися,

радше впадь, а сил не трать,

гордо стій і не корися,

хоч пропадь, але не зрадь!

Кожний думай, що на тобі

міліонів стан стоїть,

що за долю міліонів

мусиш дати ти одвіт!

Так, так – Франко знав, чого народові потрібно: національних гордощів, боротьби й найважніше – почуття відповідальности в роботі! Поет устами Козака-невмирака вчить „ніколи не подаватися, а то пропаде праця цілих поколінь”. Він закінчує свою науку такими сильними, бадьорими словами, з яких б’є непохитна віра в майбутнє:



Довго нас недоля жерла,

досі нас наруга жре,

та ми крикнім: "Ще не вмерла,

ще не вмерла і не вмре".

З нагоди цього свята з’їхались були тоді у Львові українські письменники з Галичини й Буковини, мистці, літературні робітники, наукові діячі. Вони рішили залишити якусь тривалу пам’ятку з приводу цього свята і, за почином проф. М. Грушевського, заснували „Українсько-руську Видавничу Спілку” з метою – видавати якнайбільше українських книжок. „Видавнича Спілка” почала свою діяльність 1899 р. І у „Спілці” знову Франко дуже багато працює: видає свої оповідання, вірші, редаґує твори европейських письменників (напр., цінні Кулішеві переклади найбільшого драматурга світу В. Шекспіра1), видає свої переклади та ще скрізь додає свої пояснення, помітки, літературні вводи тощо.

Маючи так багато літературної та наукової роботи, поет починає поволі відставати від політичного життя. Правда, він усе ще працює в радикальній партії. У червні 1898 р. іще раз кандидує від цієї партії на посла, тепер уже до галицького сойму. І тепер, через великі зловживання, йому не стало всього десять голосів до того, щоб стати послом… За той час із частини радикалів і колишніх народовців утворилася 1899 р. національно-демократична партія. І Франко і Грушевський пристали до цієї партії і навіть дуже щиро в ній працювали. Але згодом виявилося, що з практичною, політичною працею їм зжитися важко, що обидва вони своїм світоглядом різняться від колишніх народовців, їм стало в новій партії завузько, і вони з партії вийшли. Франко повернувся ніби знов до радикалів, писав навіть час до часу до радикальних часописів – але ж із усього видко було, що ця справа вже його не так-то дуже й цікавить. Воно й нітрохи не дивно! Бо ж поет був уже тепер понадпартійною людиною, він був уже духовим батьком усього народу, він тепер уже тішився признанням людей із усіх партій. Всі ж уже бачили, як багато для цілого народу дала двадцятьп’ятьлітня невсипуща праця Франкова!

*

А саме 1898 р. минало чвертьстоліття письменницької діяльности поета. Молодь та гурт поетових приятелів і прихильників поетового таланту владили 31 жовтня т. р. в його честь скромне ювілейне свято. З нагоди ювілею вийшов спис творів Франка – його зладив Франків товариш Павлик на 127 сторінках, що займають самі заголовки цих праць, тепер було б уже поверх 500 сторінок – та ще й появилася чепурна привітна книжка, у якій появилися твори різних українських письменників, здебільша прихильників його таланту. З краю посипалися складки на гостинець поетові. На святі промовці підносили Франкові заслуги для українського народу, для його розвитку, для української науки, письменства, культури. З усіх усюдів вітала свого улюбленого духового провідника та вчителя тодішня молодь і свідомі селяни. Привітали поета окремою гарною адресою і земляки з Києва. На адресі були підписи найвизначніших тодішніх діячів, письменників, музик, таких як: Михайло Старицький1, Микола Лисенко2, Леся Українка3 , Євген Чикаленко4, Олександер Кониський, Агатангел Кримський5, що був особистим приятелем поета, і багато-багато інших.



Це свято було одною з найкращих хвилин у поетовому житті. Зворушеним голосом відповів він на привітання. Зазначив, що ніколи не вважав себе чимось великим, а просто „звичайним пекарем, що пече хліб для домашнього вжитку”, або „мулярем, що цементом і облімками заповнює в будівлі всякі люки і шпари”. А далі казав, між іншим, таке: „Як син селянина, вигодований твердим мужицьким хлібом, я почуваю себе до обов’язку віддати працю свого життя тому простому народові. Вихований у твердій школі, я відмалку засвоїв собі дві заповіді. Перша, то було саме почуття обов’язку, а друга, то – потреба безнастанної праці. Я бачив відмалечку, що нашому селянинові нічого не приходить без важкої праці; пізніше я пізнав, що й нам усім, як нації, ніщо не прийде задармо, що нам ні від кого ніякої ласки не надіятися. Тільки те, що здобудемо своєю працею, те буде справді наше придбання, і тільки те, що з чужого культурного добра присвоїмо собі також власною працею, стане нашим добром”. Він висловив велику радість, що на його очах українська справа росте, що „в широких колах нашої громади займається або й сильно вже горить бажання освіти, свободи й широкого індивідуального (одинцевого) та громадського розвитку”, та закінчив свою промову: „Нехай пропаде моє ім’я, але хай росте й розвивається український народ”.

А на сходинах, що відбулися по святі, Франко сказав іще одну промову, де повчав українську громаду, щоб вона йшла, як у війську, лавою, рівно, а не вихилялася на боки, не підштовхувала та не випихала інших із того рівного ряду. Та ще вказав на нашу велику національну недостачу, а власне, що в нас усе було й є мало людей до чорної, найпростішої роботи...

Ювілейний рік приніс Франкові велике признання у своїх і в чужих. Його визнали одним із найкращих мистців слова, великим ученим, найбільшим тогочасним українським письменником, яким міг би повеличатися і кожний інший, культурніший за нас та щасливіщий за нас, народ. Велику вагу мав той ювілей іще і з того боку, що від того часу найбільший український поет Галичини набирає щораз більше всеукраїнського значення, що ним щораз більше зацікавлюється і Зазбручанщина.

Справа в тому, що українська книжка не мала доступу на Наддніпрянщину – не слід забувати, що від ганебного царського указу з 1876 р. українське письменство в межах колишньої царської Росії було заборонене! – то й ширша громада ні творів Франка не знала, ні не була докладно зазнайомлена з його діяльністю. Якийсь час ішов на Наддніпрянщину „Літературно-Науковий Вістник”, та незабаром його там заборонили. Тим-то українському вченому, письменникові Сергієві Єфремову1 довелося окремо приїхати до Львова і тут на місці зазнайомитися і з поетом, і з його творчістю. Побувши у Львові, Єфремов написав дуже докладну працю про Франка та помістив її 1903 р. по-російському в київському журналі „Киевская Старина”, а згодом видав її й по-українському окремою книжкою („Співець боротьби і контрастів”2). У праці був життєпис поета, була змальована ціла його творчість, із великими виписками з його творів.

Взагалі тоді на Наддніпрянщині стало було трохи легше жити. Настали тісні зв’язки між синами того самого народу – головно через „Літературно-Науковий Вістник” та професора М. Грушевського. В Києві почало працювати видавництво „Вік”, засноване з нагоди століття виходу „Енеїди” Котляревського – відтіль і назва видавництва. Це видавництво видало у трьох великих томах вибір із українського письменства від Котляревського до найновіших часів. Уже звідтіля наддніпрянський читач міг пізнати трохи Франка, бо було в тому виборі досить багато гарних вийнятків із оповідань та віршів Франкових, був короткий його життєпис. А в 1903 р. видавництво „Вік” видало у двох томах оповідання Франка: передрукувало, хоч і з цензурними пропусками, збірку „В поті чола”. Опісля мали піти й інші томи Франкових творів, бо видавництво задумало було дати повне видання творів поета, і ці дві книжечки – це були тільки перші томи цього збірного видання. Та тим часом вибухла перша російська революція (1905). З українського слова в царській Росії спали кайдани. Українська книжка з Галичини дістала доступ на Наддніпрянщину. А далі і в Києві почали видавати, й поза „Віком”, Франкові твори, і вони викликали незвичайне захоплення в наддніпрянських читачів.

*

Франків поетичний талант доходив до свого вершка. Йому пройшло тоді поза сорок років, і він поволі починає оглядатися позад себе. У збірках віршів, що появляються тепер („Мій Ізмарагд”, 1898, „Із днів журби”, 1900, „Semper tiro”, цебто – завжди новик, вічний рекрут, вічний учень, 1906) чути легенькі скарги, що в житті поет „щасливий не був”, що „хоч жив, а все ж і не нажився”, що „робив без віддиху, а зроблено так мало”, що



інших загрівав... аж накінці не стало

у власнім серці запалу, ні віри...

Своє минуле життя поет починає згадувати „спокійно, та без радости, без туги”. Та водночас він почуває, що „віз його починає котитися вниз”, що „квіти в’януть”, що „боротьбу з життєм програв”. Він навіть згадує, що колись у давніх часах



велетні могли співать, творить,

могли боротись, тішиться, любить

в вісімдесятім році, – нам в могилу

вже в сороковім треба карк хилить!

Але ж коли б воно навіть і було так! Таке життя, як Франкове, – повне праці „без віддиху”, серед тяжких злиднів, могло викликувати такі думи!

Та віршів таких мало. Вони повставали в такі хвилини, коли поет почував у собі зародні тяжкої, невилічної недуги, яка вибухла 1908 р. і спроквола підточувала сильного дуба. Це вірші – особисті.

Але коли поет думав про громаду, про народ, тоді почував у собі силу, як давно. Він іще 1904 р. голосно заповідав, що



до відважних світ належить,

к чорту боязнь навісну!

А чотири роки передтим кликав:



Люди! Діти!

До мене! Я люблю вас, всіх люблю!

І все зроблю що будете хотіти!

Чи крови треба – кров за вас проллю!

Чи діл – я сильний, віковічні скали

розторощу, на землю повалю!

Із поета і тоді говорить усе ще бойовик, хоч уже не той із 1880-1884 рр., а – зрівноважений, спокійний учитель народний, народний провідник із довголітнім досвідом. Він одного тільки боїться, що, може, „не доспіває своєї пісні”. А так увесь час думає над своїм народом, усім серцем боліє, що в нас багато рабської натури (пор. вірш „На ріках вавилонських” у збірці „Semper tiro”), що той наш народ такий талановитий, із такою гарною мовою, з такою невимовно гарною піснею, є „гноєм у сусідів”, „тяглом у поїздах їх бистроїздних”, що він знає тільки „сльози і зітхання” („Мойсей”). І в поета виринає така думка, що це тому так, що народ не має перед собою найвищої мети, не має „ідеалу”. Над цією справою Франко давно вже думав і вже в 1883 р. додумався, що навіть варто вмерти, навіть зраду вчинити („Похорон”), аби лише дати народові найвищу мету, такий ідеал. І в нього раз у раз стоїть перед очима провідник, що, як той жидівський Мойсей, вивів би народ із неволі.

І його найкраща поема, найсильніше його слово, один із найкращих творів, що їх дало українському народові українське письменство, і є його поема „Мойсей” (1905). Великий цей твір тим, що змальовує провідника, для якого його народ був би всім. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу „весь вік свій, весь труд у незломнім завзяттю”, він „любив би той народ невимовно”, і то за все, і за добрі, і за погані прикмети, він „став би з любови до нього його слугою”, віддав би йому все, і в заміну за те „від нього нічогісінько не хотів би, ні похвали, ні пошани, а приняв би для добра того народу і наруги, і рани”. Але ж такий провідник, як отой Мойсей біблійний, мусів би знати, яка мета цього народу, він мусів би безоглядно до цієї мети вести той народ, хоч би той народ у своїй темноті і спротивлявся його наказам, а то й побив би його камінням! Він мусів би мати непохитну віру в те, що мета, куди він веде народ, правдива. За найменший сумнів у своєму ділі, у своїй праці – його чекає найбільша кара: сам він до мети не дійде, хоч сам народ дійти і може, і таки дійде...

Такі головні думки того найбільшого українського твору ХХ ст., Франкової поеми „Мойсей”. А той Мойсей Франкової поеми – це він сам, це поет – народний провідник, а його твір – скромний „весільний дар” українському народові. Весільний – бо від весілля починається дозрілий, самостійний вік людини. А поетові тільки того й хотілося, щоб народ його жив життям дозрілих народів, які знають, чого хочуть і для чого живуть. І як біблійний Мойсей вірив, що його жиди діб’ються до Палестини, так і український Мойсей вірив, що український народ



...огнистим видом

засяє у народів вольних колі,

трусне Кавказ, впережеться Бескидом,

покотить Чорним морем гомін волі,

і гляне, як хазяїн домовитий,

по своїй хаті, і по своїм полі...

*

Думки про народ і його майбутнє ніколи не давали поетові спокою („твоїм будущим душу я тривожу”). А в тих часах від таких думок йому сну спокійного не було. У збірці „Semper tiro” (1906) він розбирає минуле нашого народу, бачить „кров із руських ран, що все рине, рине”, бачить сльози українських жінок, що течуть із їх очей від непам’ятних часів, бачить, як і досі „на щити червоні брешуть”1, як це було здавна, бачить, як самі свої люди зневажливо відносяться до одного з найбільших скарбів народу, до свого українського слова... Але ж на все находить він пораду і лік. А саме: треба стати „мужем блаженним” (у Франковому значенні), що скрізь „за правду голос свій підносить”, що „криком збуджує громаду”, що



на згоду з підлістю не простягає руку,

волить зломатись, ніж вклониться злому,

одне слово, треба – переродитися!

А щодо нашої мови, то, наперекір усім недовіркам, усім, що собі з неї покепкували, що дивились на неї як на щось нездатне, що кожну іншу мову, чи „московську, чи польську, чи чеську вважали за кращу”, – поет ставив народну мову дуже високо, як річ потрібну міліонам, і з завзятістю кликав, що її, ту українську мову, він, із усіма, що вірять у її майбутнє, –

надише

міццю духа і вогнем любови,

і нестерпний слід її запише

самостійно між культурні мови!

І справді, ніхто в Галичині не підніс її до таких висот, як Франко. Тут, щодо мови, в нього була така думка, що вона повинна бути спільна для всіх українців, і наддніпрянських, і наддністрянських. Сам він усією своєю літературною роботою змагав до того, щоб його мова, не „тратячи своєї галицької основи”, була зрозуміла для всього українського народу, без огляду на те, де він живе. Оттим-то він усе дуже працював над своєю мовою і раз у раз вигладжував її у нових виданнях своїх творів, нагинаючи її до мови писань наддніпрянських письменників. Але ж багато вже його слів та висловів увійшло у скарбницю мови і наддніпрянських авторів, що собі їх засвоїли, а через них уже й у мову поточну, звичайну, розмовну.

*

Із діячів минулих часів Франко займається у віршах із тих часів Іваном Вишенським, тим цікавим і своєрідним українським патріотом, борцем за свій народ, що забутим уже тоді і нерозумним способом, замкнувшись у чернечій келії на горі Атоні1, далеко від рідної землі, хотів спасти той народ від неволі. Цією видною постаттю нашої історії займавсь письменник довго. Він вивчив докладно життя Вишенського, його діяльність, його твори, писав про нього наукові розвідки, зібрав і видав його писання, а в окремій, дуже гарній поемі „Іван Вишенський” – поміщеній у збірці „Із днів журби” – силкувався відтворити душевний стан тієї великої на свій час людини.



У тій самій збірці надрукував поет поему „На святоюрській горі” про те, як то 1655 року, під час облоги Львова, з’явилися в шатрі гетьмана Богдана Хмельницького посли польського короля з тим, щоб гетьмана привернути до вірности Польщі. Та гетьман розповів послам відому казку про вужа, що вигодувався в хазяїна і приносив йому щастя, а потім хазяїн вужа скривдив, обидва розійшлися – і відправив послів із такими словами:

Ні, мій куме! Краще чисто

розмежуймося як слід:

вам хай буде ваша Польща,

Україну нам лишіть!

*

В тому самому часі (1900. р.) поет сповідався перед громадою, як він розуміє поезію та її завдання, яка була програма його життя та як він її виконував. Програму свого життя Франко визначив був собі ще 1883. р. Вона містилася в двох словах: пісня і праця. Пісня – бо він поет, праця – бо він народний робітник. Тоді він добре собі освідомлював, що лише працею і піснею „зможе він для правнуків жить”, що його пісня і його праця залишать у грядущих поколіннях нестертий слід!



І справді – одним і другим він живе і для нас, для тих, що тепер живемо, і для тих, що прийдуть по нас!

Бо ж, на його погляд, пісня – це „краса єдина бідного тяжкого життя”, це – „єдина сердечна дружина”, це – „відрада в дні горя і сліз”, це щось таке, що „в невмираючій силі ясніє й живе в серці”, це щось таке, що „сил додає до важкого життя”, це щось таке, що „дає тихий привіт у хвилях великих життєвих невгодин”.

А праця знов – це те, що „єдине до людей доводить” щось, що „дає до життя принаду”, що „ціль дає, щоб у манівцях не блудити”, щось, що „вводить у тайники темні”, щось, що „прояснює земні дива”, що „відгадує загадку людської нужди”. Тим-то він і співав:

Пісня і праця – великі дві силі,

їм я до скону бажаю служить –

і служив їм, служив цілий свій вік.

А тепер питання: яка має бути та пісня, яке завдання сучасної поезії, щó таке сучасний поет? Франко все стояв на тому, що поезія повинна відбивати дійсне життя і служити громаді. А в 900 роках гурт молодших письменників проголосив був такий погляд, що поезії до громади ніякого діла немає, що вона існує для себе. Франко боровся з такими поглядами. На його думку, сучасна поезія – це все те, що хвилює людей, все те, чим вони живуть, все те, чого вони прагнуть, до чого йдуть,

сучасна пісня, – не перина,

не гошпітальнеє лежаннє,

і вся вогонь, і вся тривога,

вся боротьба, і вся дорога,

шуканнє, дослід і погоні

до мет, що мчать по небосклоні.

Одне слово, вона – пісня, поезія – обхоплює все життя з його бажаннями, боротьбою!

А сучасний поет, на думку нашого поета,

болить чужим і власним горем,

в його чутливість сильна, дика,

еольська гарфа1 мов велика,

що все бринить і не втихає:

в ній кождий стрічний вітер грає, –

а втихне вітрове диханнє,

бринить в ній власних струн дрижаннє.

Не гармонійний згук той –

він дразнить слух і нерви дуже,

наяві дразнить, сон тривожить,

вертить докором, зло ворожить,

жене тебе, де кроком рушиш,

кленеш його, а слухать мусиш!

За іншими Франковими словами: поет – вічний рекрут (poёta – semper tiro), він робить те, що каже йому робити його наставник – національний обов’язок, національне сумління, і він того наставника слухає – мусить слухати!

З таким розумінням завдань поезії й письменства взагалі Франко створив, як кажуть учені, свою окрему письменницьку школу в Галичині, себто за його слідами, щоб змалювати справжнє життя, – пішло багато талановитих письменників у Галичині, таких, як ось Василь Стефаник, Марко Черемшина, Тимотей Бордуляк, Уляна Кравченко, Наталія Кобринська, В’ячеслав Будзинський, Денис Лукіянович, Василь Щурат, Андрій Чайковський2 і багато інших – майже всі вони приятелювали щиро з Франком – і багато-багато молодших.

*

Рівночасно займався Франко й далі наукою. Його наукові праці з року на рік зростали й обіймали українське письменство: старе, середнє, нове, а то й старослов’янське, а далі йде і староукраїнська повість, і апокрифи1, старо- й новозавітні, і народні пісні, і приповідки, і розвідки про поодиноких письменників та їх твори, таких, як Вишенський, Шумлянський2, Шевченко, Федькович, Старицький і т. д., і українська драма, і українська вірша, і критичні розвідки. Його короткі огляди історії української літератури друкували німці, поляки, росіяни, чехи, мадяри. Більший нарис видав він і по-українському. А що вже наукового матеріялу повидавав Франко – то й не казати! І коли Наукове Товариство ім. Шевченка здобуло собі свого часу таке велике признання в науковому світі, то, побіч Грушевського, тут найбільша заслуга – Франкова. В самому Товаристві він вів секцію (відділ) історії письменства й мови, був довгий час її директором.



За його наукові праці харківський університет зробив його своїм почесним доктором, між членами російської Академії Наук у Петербурзі йшли розмови про те, щоб Франка вибрати дійсним членом, він був членом наукового чеського народознавчого товариства, Наукове Товариство ім. Шевченка зробило його за наукову працю своїм почесним членом.

Та, побіч наукової праці, він не цурається і популярних розвідок. Він пише дуже цікаву книжечку про панщину (1898) у п’ятдесятиліття скасування панщини в Галичині, друкує у тижневику „Поступ” у Коломиї повчальну і гарну статтю „Що таке поступ” (вийшла й окремою книжечкою), бере участь у виданнях „Просвіти” (збірка деклямацій для селян і міщан 1902, книжечка про життя й діяльність Олександра Кониського 1901 і т.д.). З товариством „Просвіта” відносини наладжуються. Давні непорозуміння йдуть у забуття, про них уже й не згадують. Серед незвичайного захоплення загальні збори товариства з 8 червня 1908 р. приняли пропозицію головної ради (виділу) й за Франкові „безсмертні заслуги на полі української літератури й науки” обрали поета почесним членом „Просвіти”.

Життя укладалося для Франка щораз краще. Щораз голосніше говорили тоді про оснування українського університету. Почали робити заходи, щоб Франко став професором слов’янських літератур. Поет мав постійний заробіток, хоч і не який-то великий, а проте можна було зажити спокійним життям. Родина – дружина і четверо дітей – не потребувала голодати! До того ж 1901 р. сповнилася давня туга Франка – зажити у своїй, хоч скромній, домівці: він придбав собі власну хату у сусідстві найбільшого товариша праці – Михайла Грушевського. Діти вже мали сяк-так забезпечену майбутність. І коли б не недуга дружини, що раз у раз повторялася, можна б було бути спокійним.

Та нараз 1908 р. вибухла страшна Франкова недуга і закаламутила ввесь домашній спокій: лікарі, лікарні, треба було виїхати над Адрійське море, до Льоврани, потім до містечка Ліпіку в Хорватії. Лікування не помагало. Поетові скрутило обидві руки, він утратив силу володіти ними. Йому все здавалося, що з них сиплеться пісок, що з ним говорять духи…

А проте він роботи не кидає: перекладає, видає свої нові вірші, перевидає давніші свої твори – поезії, повісті, оповідання, драми, переклади, друкує наукові твори („Нарис історії української літератури”). Писати сам не може, то й говорить, а пише його син Андрій. А коли вночі з 21 на 22. квітня 1913 р. смерть нагло забрала в нього цього улюбленого його сина, йому помагають інші, а то й сам він собі радить: рисує на папері букви на зразок друкованих…

У 1913 р. скрізь святкували сороклітній ювілей письменницької діяльности Франка. Декуди на святах бував сам поет – тоді його бурливо вітало громадянство. Деколи поет їздив по більших містах (Чернівці, Перемишль, Тернопіль і т. д.) і читав у битком набитих залах свого „Мойсея”. Скрізь його тоді на руках носили.

З нагоди ювілею Наукове Товариство ім. Шевченка визначило йому постійну плату. Комітет молоді уладив у Львові ювілейне свято-академію, а комітет старших громадян зібрав до 30 000 австрійських корон на ювілейний дар поетові. Ці гроші дуже стали поетові у пригоді 1914 – 1915 рр., коли російські царські війська залили були Галичину. Крім цього, комітет видав гарну привітну книжку на честь поета, і в ній узяли участь не тільки найвизначніші українські письменники та вчені, а й багато чужих: німці, росіяни, чехи, поляки, хорвати, шведи й т. д.

В усіх була така свідомість, що коли Галичина справляє Франкові ювілей, то вона святкує й сорокаліття свого розвитку, що так тісно зв’язаний із особою її духового провідника – Івана Франка.

*

Часи російської царської займанщини поет пробув у Львові – ввесь час нездужаючи. Але й тоді не кидає він праці: пише вірші, нераз глумливі, перекладає віршами наш найстарший літопис (почав іще перед війною, 1914 р.), грецьких та латинських поетів, видає з дозволу російської цензури у Львові, в українському перекладі, вибір із своїх цікавіших статей, що їх поміщував у польських часописах 1886–1890, п. з.: „В наймах у сусідів”.



Але здоров’я щораз гіршало. Опущений, сам-самісінький – дочка ще з-перед війни була в Києві, сини на війні, дружина в лікарні – поет щораз більше занепадає, тратить сили. Вже восени 1915 р. видко було, що не за горами кінець… Та під дбайливим оком д-ра Овчаровського і Січових Стрільців зиму перебув щасливо у Січовій львівській станиці для видужників – і навесну перебрався до своєї хати. Дня 9 березня 1916 р. зладив заповіт: хату і права до своїх творів переказав – дітям, бібліотеку, рукописи, листування – Науковому Товариству ім. Шевченка. Товариство віддало для цієї мети окрему кімнату в бібліотеці, владило її так, як виглядала робітня поета за життя, і береже цієї дорогої спадщини по Франкові як найбільших святощів. Передусім як ока в голові береже дуже вартну рукописну спадщину поета: твори з ранніх літ, не подокінчувані вірші, оповідання, різні записи, нариси, переклади з европейських поетів, листування з усім світом тощо.

У квітні і травні 1916 р. в поета не було вже сили ходити: він сидів або лежав, а в неділю 28 травня в 4 год. сполудня закрив навіки свої стомлені очі, не доживши сповна шістдесят років. До останньої хвилини зберігав пам’ять.

*

Вістка про те, що Франка не стало, великим смутком укрила все українське громадянство. Відбилася вона сумним відгомоном скрізь, куди воєнне лихоліття позакидало було наших людей: у таборах виселенців, по різних містах Австрії, Німеччини, Швейцарії, в таборах полонених українців із колишньої Росії, на Волині, занятій військами осередніх держав. Через воєнні окопи докотилася вона й до Києва.



Часописи вийшли з чорними обрямками. Про поета та його вагу заговорили й чужинці. Наукове Товариство ім. Шевченка дістало безліч висловів співчуття. Воно й занялося похороном.

Відбувся похоронний обряд 31 травня. Ціла вулиця перед хатою поета далеко-далеко була запруджена учасниками похорону. Налічували їх до 10000. Сила було шкільної молоді, а далі – Січові Стрільці, багато інтеліґенції, своєї і чужої. Не було тільки селян. Їх не пустили до Львова гострі воєнні закони…

Домовину з дому й на Личаківському кладовищі несли до могили Січові Стрільці. Співало багато різних хорів. Похоронний похід тягся майже три години. Коло восьмої увечір тіло вкладено до грібниці. Її вщерть повкривали вінці. Було багато промов. Хилився до спочинку чудовий весняний день, доходила десята година. На погідному травневому небі висипали зорі. Вони дивились, як над свіжою могилою свого Мойсея сумує зажурений народ.

*

Зараз після похоронів появилося декілька книжечок, що змальовували широким масам велику вагу Франка і з’ясовували ту втрату, якої зазнав український народ через його смерть. Важко було що більше зробити в часі воєнної завірюхи…



Але ж як у 1917 р. пробудився наш народ над Дніпром, як революція кинула його в боротьбу за свою державу – розбуджений до нового життя наш народ почав віддячуватися Франкові: починають повставати школи його імени, його ім’ям назвали найкращий драматичний український театр у Києві („Франківці”), майже кожне місто дістало вулицю імени Франка, появляються рік по році нові видання його творів, ці твори люди масами розхоплюють. Не забула поетові його заслуг для народу рідна Галичина в листопадових днях 1918 р. і в дальших роках, і поволі зростає свідомість того, що на довгі роки ніхто нам його не замінить, і зростає розуміння того, чим був для нас Іван Франко. Зростає воно в масах, які дорожать ім’ям великого поета і ховають для нього пошану та любов, майже таку саму, як для Шевченка.

З приводу десятиліття смерти поета скрізь, де живе український народ, відбувалися святкування. Це був час, коли на Наддніпрянщині проводили т.зв. українізацію. Франка проголосили державним письменником, скрізь ішли там, як і тут, величаві Франкові свята. У зв’язку з десятиліттям смерти товариство „Рух” у Харкові почало друкувати збірне видання творів Івана Франка. Від 1925-1929 р. р. встигло вийти тридцять томів, деякі томи у двох частинах – та це тільки твори гарного письменства (поезії, повісті, оповідання, драми, переклади віршеві та прозові). З 1930 р. дальше видання припинили, бо редакторів, Івана Лизанівського та С. Пилипенка, не стало…

А так узагалі там увесь час силкувалися Франкові думки використовувати для своєї пропаґанди. Між іншим, останніми часами, як у Наддніпрянщині почали вихвалювати все, що російське, з Франка зробили мало що не політичного москвофіла, що „горів любов’ю до братнього народу” і нібито поза ним, як це увійшло було в моду, світу божого не бачив… Правда, Франко дуже добре знав російське письменство, вельми цікавився російською культурою, перекладав великих російських письменників (Пушкін, Нєкрасов, Салтиков-Щедрін, Толстой1 і ін.), високо цінив російських борців за волю, протестував проти ув’язнення царським урядом визначного російського письменника Ґорького2 – але ж його так само захоплювали визначні діячі та письменники інших народів (німців, французів, італійців, англійців, поляків, чехів і ін.), і так само він дав нам гарні переклади творів німецького ґенія Ґете, французького письменника Золя3, англійського драматурга Шекспіра, польського поета Міцкевича4, чеських письменників Врхліцького5, Гавлічка6 і ін. Критика Совєтського Союзу підносила, цілком справедливо, велику вагу Франка як революціонера-демократа, але ж заслонювала його національне обличчя, приховуючи заслуги поета як великого національного українського революціонера і патріота. А проте для популяризації поета багато зробили. За часів большевицького панування в Галичині львівський університет назвали ім’ям Франка, з приводу 25-ліття смерти поета (офіціяльно це звалося з приводу 85-ліття народин) приготували збірне видання його творів із гарного письменства у 25 великих томах (кожний том 20-25 аркушів друку), виданням їх кермувала Академія Наук у Києві, і 20 томів було вже готових та підписаних до друку, та тільки війна припинила це корисне видання. Одночасно мав появитися Франко в перекладах на всі мови Союзу, деякі переклади вже й повиходили з друку. Львівський університет відбував щороку Франківське свято. Львівський відділ Академії Наук улаштовував цікаві вистави Франківських видань. У Львові повстав недавно музей ім. Івана Франка, де збирають усі пам’ятки, зв’язані з творчістю та з життям поета. Музей міститься в домі, що був власністю Франка і де він жив. Вулиця, де той музей (колишня Понінського), дістала назву Івана Франка.

*

Від самої смерти поета українське громадянство Галичини думало про те, щоб на гробі поета станув надгробник, гідний пом’яті найбільшого сина Галицької Землі. Утворено комітет, зібрано гроші, і в 1933 р., в день скону поета, 28 травня, відкрито пам’ятник роботи мистця-різьбаря С.Литвиненка: каменяр із молотом розбиває скалу. Кожний, хто провідує Личаківське кладовище, мимоволі спиняється перед цікавим пам’ятником-надгробником і схиляє низько голову перед тим, хто спочив під великою брилою ґраніту. З приводу відкриття пам’ятника відбулося у Львові величаве свято-академія. Для свята наші композитори приготовили окремі, дуже гарні музичні твори до поетових слів. Людей на святі було так багато, що треба було академію повторити, щоб і інші, які не попали на неї, могли почути співи, промови, деклямації…



Щороку 1 листопада на гробі палає вогонь свічок. Щороку у травні провідують на місці вічного спочинку поета люди. Щороку на Зелені Святки лунає жалібний спів над могилою незабутнього поета.

Окремо відзначує пам’ять Франка й село. Ось у Криворівні, в Карпатах, куди щороку колись їздив на літо Франко, де щороку з’їжджалися і Михайло Грушевський, і Володимир Гнатюк, і Михайло Коцюбинський1, – самі селяни вбили на улюбленій поетовій скелі пам’ятну таблицю. Відкриття таблиці відбулося влітку 1926 р. з нагоди десятиліття Франкової смерти.

*

Двадцять п’ять років минуло від смерти Івана Франка. За ці роки ми не встигли ще зробити всього того, що треба було б для пам’яті того „цілого чоловіка”, яким був найбільший син Галицької Землі.



Правда, вже дещо зроблено – поки що народ присвятив місяць травень Франкові. У багатьох місцях від років уже владжують Франкові свята. Як у березні – на честь Шевченка, так у травні – на пошану Франка. Треба тільки, щоб свята ці стали загальні. І ще важніше – щоб вони були гідні пам’яті Франка. Але цього ще мало. Ми ще не знаємо як слід нашого великого громадянина, поета-революціонера. Не дуже то знаємо його життя, не так то й дуже знаємо його твори і не так то добре уявляємо собі його величезні заслуги для нашого народу…

Франко був – людина всебічна. Не тільки дужий поетичний талант, не тільки автор прекрасних оповідань, чудових творів для дітей, гарний повістяр, добрий драматург, не тільки вчений на европейську міру, не тільки політичний діяч і великий громадянин-революціонер – він великий учитель народу, учитель – добрий, учитель ласкавий, що за руки нас брав і на розум добрий наводив, на шлях правди спрямовував. І коли треба було, не гласкав по головці, а громом гримів, стермошував нашим сумлінням.

Сорок років тяглася його невсипуща праця для одної думки – для якої він „і горів, і яснів, і страждав, і трудився”. Ця думка – це була наша краща доля, наше краще майбутнє. Ту кращу долю мала нам викувати сутужна безнастанна праця, почуття обов’язку, особиста гідність, закинення рабських почувань, безнастанна боротьба, любов до свого народу, безмежна віра у краще майбутнє рідного краю. Для кожного з нас ясними буквами записав Франко у серця таку науку:

бережи маєток про чорну годину,

та віддай маєток за вірну дружину;

а себе довічно бережи без впину,

та віддай майно, і жінку, й себе за Вкраїну.

Добрий учитель, Іван Франко, носив ціле своє життя ці слова у своїй душі і нам їх переказав. У доброго вчителя слова з ділами ніколи не розходяться. У Франка – вони ніколи не розходились, він чи „в долі добрій, чи злиденній, чесно просто йшов ввесь вік”!

Шлях Франкового життя такий для нас повчальний!

А ця книжечка – мала хвірточка, що відчиняє нам ворота до пізнання і того шляху, і самого поета.




1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка