Франкіана Василя Сімовича Львів 2005 ббк – ш 1 (4 укр) 5 – 4




старонка4/10
Дата канвертавання30.04.2016
Памер2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
Перехресні стежки

Передмова


„Перехресні стежки” – це образ того страшного болота, яке витворило гнилу атмосферу, що від неї живій людині або дуріти приходилося, або топитись, якщо в неї не було якоїсь яснішої мети та не було відповідної енерґії, щоб могти до тої мети прямувати. І в такій атмосфері доводилося душитись галицькій провінції не так-то дуже ще давно, бо оповідання йде всього двадцять літ після заведення конституції в Австрії і ще живі люде, що брали участь у польському повстанні 1863 р., – це вісімдесяті роки ХІХ століття. А се саме час першого прокиду зі сну українського селянина в Галичині, час, коли він пробував ставити перші кроки в політичному життю, і „Перехресні стежки” малюють ті страшні труднощі, які треба було переборювати всім, що забиралися до цеї великої народньої праці.

Над цілим краєм нависала гнітюча сітка тої страшної системи, що давить, придушує кожну одиницю й не дає їй вирватися з тої задушливої атмосфери. Та ще як у кого тільки свої особисті ціли, коли він своєю роботою не роздирає сіток системи, коли він, сам не добачаючи, погрузне враз з усіма в болоті і кисне в ньому, то скрізь йому й рада й допомога. Але ж як у кого такий погляд, що він „не має права вдоволяти своїх забаганок, коли міліони його народу не мають чим удоволити найконечніших потреб життя” (стор. 208), коли в кого така думка, що „всі балачки про права індивідуальности, про право на вживання життя та його радощів – се софізми, брехня, облудна маска самолюбства й безхарактерности” (стор. 207) – коли хто, „вихований і вигодований хлібом, працею й потом свойого народу”, схоче йому відплатитися своєю працею для нього – то його спочатку нібито не розуміють, далі йдуть батьківські повчання старих життєвих практиків, потім – перестороги, а далі вже обсновують його сіткою незримих шпигів, і починається боротьба при помочі топтання законів і з допомогою того страшного випробуваного галицького шляхетсько-польського апарату, від якого тільки незломною силою енерґії можна оборонитися. Це одна з тих „перехресних стежок”, що стрічаються в життю таких людей, та ще є багато иньчих: і загальної породи, й особистого характеру, і в громадській роботі такої людини прийдеться насамперед ізрівнювати ті стежки, заки вона до самої роботи добереться. Тут же важно, щоб нічим не зражуватися, бути „невлічимим оптимістом” (стор. 112), ні на що не дивитись, навіть на те, що ті, що для них працюєш, – зраджують тебе перед своїми таки ворогами, „ранять свіже й сильне деревце твоєї громадської діяльности, святу віру в народ, у непропащу моральну силу рідної нації, в її кращу будуччину” (стор.178).

І ось із того боку носильник тих ідей, адвокат Рафалович, вихованець „того европеїзму, якому в Галичині виборов горожанство Драгоманов” (стор. 103), являється синтезою не тільки думок Франка про те, яким шляхом можна було повести працю над відродженням галицького селянина, але й синтезою тої великанської боротьби, що для неї дало почин молоде свідоме українське громадянство Галичини, яке й виросло під благодатним упливом Драгоманова. Через те „Перехресні стежки” являються немов історичним документом праці над економічним і національним усамостійненням галицького селянина. Молоде покоління відразу виступило проти тих вічних балачок української інтеліґенції в Галичині – про потребу просвіти народу, і замість балачок виставило постулат „школи життєвої освіти”, яка могла вивести його з того його становища „диких людей у пралісах, що поза межами свойого віґману вважають усе ворожим” (стор. 143). Воно ясно підносило, що тільки економічна незалежність дасть змогу нашому селянинові повести систематичну боротьбу з визиском і що в міру зросту економічної сили в народі „всі ми здобуватимемо права й повагу для своєї національности” (стор. 87). Роботу свою почало воно з долини, й відразу на всіх ділянках життя проводило орґанізацію, бо ж для українського села все було тоді однаково важне: і школа, і читальня, і крамниця, і каса, і зсип збіжжя, і громадська рада, і сейм, і державна рада…

Маючи на увазі обставини та таку тяжку атмосферу, се покоління визнавало, що громадський робітник може повести успішну роботу тоді, коли в нього „відважне серце, сильний характер, завзяття” (стор. 342), широка освіта, і теоретична і, передусім, життєва, та найважніше: коли − він незалежний. Бо ж тільки незалежна людина могла нарушити той спокій всевладного старости „in politicis”, пана, що не терпить „жадних віч, зборів, читалень, аґітацій, товариств” (стор. 40), тільки вона могла виступити проти тих, в кого „закон – це брама, й від волі і зручности адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, а кому її замкнути (стор. 351), тільки незалежний міг як слід стежити за тим, щоб ся брама для всіх однаково відчинялася, щоб у законах не роблено „розгалужень, закарлюк” (стор. 349), щоб „параґрафи законів не прикривали самоволі суддів, щоб ніхто ними не городив собі плота, який забезпечував би безкарність кривдження й визискування народу” (стор. 254), тільки незалежний міг із успіхом поборювати злочинців, що тішилися опікою провінціональних сатрапів. А все докупи давало змогу людині вдержатися серед тої страшної задухи, де „кожний бризькає жовчею на свойого ближнього з великої любови, обкидає його болотом з найчистійшої прихильности, підрізує його добру славу зі щирої гуманности й заповняє твої вуха поганню з найчемнішими перепросинами” (стор. 45). Все разом пособляло їй працювати серед тої зґраї донощиків, підлизників, хабарників і дефравдантів, серед публики, де всякий думає тільки „пришпилити латку” другому, в тому акустичному осередку, що як у одному кінці чхнеш, то в другому тебе чути (стор. 38), де докладно знають, чи багато людей приходить, чи дома ночуєш, „чи пізно приходиш уночі, чи бувають у тебе які дівчата” (стор. 193) і т. д.

Та того всього мало. Тут нераз треба було вміти „в відповідній хвилі закусити зуби” (стор. 329) і все треба було оглядатися на задні колеса, щоб і найменшою особистою догодою (купівля ліса в Буркотині, н. пр.) не скомпромітувати себе не так ув очах матадорів, як перед селянами. Бо й так особисті відносини все ще сильно заважують у громадській роботї, й кожний крок ті „вгорі” використовують, щоб скомпромітувати нелюбого суперника, „революціонера й Русина”, що заколочує їм святий їх спокій. І ще треба було лічитися з тим, що в тій роботі можеш нераз лишитися сам один, як палець – тільки з тими самими безпорадними, вивченими в галицькій нужді, ще мало свідомими селянами.

Якоїсь окремої програми в роботі для того обідраного села „з головатими вербами при дорозі, з обламаними садками, болотяними вигонами, сірими стріхами, пообвалюваними тут і там плотами, з коршмою, що, мов пащека, готова проковтнути всі здобутки цілорічної праці, з двором, що, мов зуби якогось величезного звіра, все готові гризти, калічити і смоктати кров” (стор. 192), з народом, що гне спину перед кожним „паном”, що, навчений довголітнім досвідом, нікому не вірить, – для села без правної, лікарської підпомоги, без читальні, без каси… для того села окремої якоїсь програми не було.

Те, що робить Рафалович, являється програмою і maximum i minimum, а було програмою minimum того громадівства, за яким так гаряче промовляв Франко в „Захарі Беркуті”, виставляючи його як одинокий порятунок для української народности в Галичині. Але як у „Захарі” ще тільки загально, і то на зразку з давноминулих днів виставляється громадівство цілющим ліком на наші народні рани – то в „Перехресних стежках” бачимо вже почин практичного переводжування в життя цієї програми громадівства. Маючи на увазі низький політичний рівень галицької суспільности загалом, а селянства зокрема, Рафалович не розводить далекої перспективи, не зачіпає ні словечком соціялізму, про який між селянами ходять дивовижні чутки (стор.240), хоч виховане на Драгоманові покоління звало себе соціялістами й роботу свою називало соціялістичною. Це цікаве для особи самого автора, який саме під той час (1899 р.) покинув був ряди радикальної партії і пробував було зійтися з відсталими елементами україн­сь­кого суспільства в національно-політичній роботі. Це, зрештою, пізнати і зі становища Франка до духовенства. Не замикаючи очей на недостатки цього стану (з погляду на громадську роботу), він усе-таки находить деяке виправдання їх поступовання – давніше (гл. Основи суспільности) того у Франка не бува­ло. Ми вже не бачимо тої різкости, як давніше: видно, в тому часі вже її Франко не потребував, бо ж тоді духовенство перестало вже бути одинокими провідниками галицького народу, а їх місце заступили ті, з якими так довго воювали наші пан-отці, керма в народній політиці дісталася в руки світській інтеліґенції.

„Перехресні стежки” друкувалися частинами в „Літературно-Науковому Віснику” на протягу цілого 1900 року, звідкіля й переписано повість для цього видання. Вона вийшла ще й окремою відбиткою з журнала, але ми не мали змоги нею користуватися. Пишучи повість розділами для „Літ.-Наук. Вісника”, від книжки до книжки, Франко часто забував назви, які давав своїм персонажам [бурмістр зветься з початком повісти Ресельберґ (стор.48), на кінці староста зве його Зільберґлянцом (стор.377), служницю Стальський кличе на початку Орисею (стор. 75), далі вже Франко зве її й Гануською (стор.386), і навіть місцевостям (село, де попує о. Зварич, назване раз Бобківці (стор. 100), а далі Бабинці (стор. 200)1] – а то й не додивлявся до цілости. Через те, здається, таким страшне траґічним вийшло закінчення повісти. Хоч психолоґічно автор старався вмотивувати вчинок Реґіни, але ж усе-таки лишається вражіння, що поет застелив поле свойого оповідання трупами, бо ж кінчився рік видання журнала і з дванадцятою книжкою треба було закінчити цілу повість…

Зосередившись на героєві повісти, Рафаловичеві, Франко тільки цей тип провів від початку до кінця послідовно, і йому в жертву попали такі пасивні типи, як Реґіна й Баран. Загалом Франкові, як активній людині загалом куди краще вдаються активні люде, ніж ті, що страждають − цілком усупереч, н. пр., Достоєвському, що являється майстром у мальованню скорблящих, понижених і кривджених. За те деяку схожість видно між Франком і цим найбільшим повістяром світа у тому, що оба залюбки виставляють жорстокі типи. Жорстокий Стальський – це у Франка не новина (пор. Торський у „Основах суспільности”, Коструб ув оповіданню „Гриць і панич”, „Мій злочин”), тільки Стальський доходить уже до тонкостей у своїй жорстокости. Муки, які від цієї звірюки з людською подобою дістаються колишній коханій Рафаловича, ці муки проведені систематично, з вирахуванням, засолоджені єзуїтською нібито прихильністю, – можуть придумати тільки звироджені, кримінальні типи, можливі хиба серед тих обставин, типи, що їх викидали на верх життя відома галицька господарка або колишній царський режим у Росії.

Дуже цікавий у повісти, на той час, може, ще не дуже реальний, але ж у теперішні часи уже дійсний (пор. стор. 373), представник нової течії серед галицького жидівства, що тягне до порозуміння з українцями й гостро осуджує жидівську асиміляцію. Ваґман робить це, правда, у Франка з особистих мотивів, але ж арґументи його, ідеольоґія його така, що її може взяти за свою кожний „фаховий” політик. Щоправда, і такі типи у Франка не нові (пор. Бляйберґ у повісти „Петрії й Добущуки”, Хаїм Штенґель у поемі „По-людськи”) – їх устами Франко від 1875 р. проповідував українсько-жидівське порозуміння, яке що-тільки кілька літ перед війною почало виливатися у конкретні форми, а в теперішніх часах чимраз більше стає фактом. Бо ж як узяти по правді, то се була велика аномалія, що від віків жило побіч себе два угнетених народи, кожний жив своїм власним життям, не знаючи (пор. Сурка), не цікавлячись глибше долею сусіда, а тільки підлягаючи арґументації, збудованій на расовій ненависти й давніх пережитках…

Малюнком непрошених „підпор громадянства”, тих „шпичок”, як їх називає Стальський (стор. 40), та батьків повіта доповнює Франко той образок галицької господарки політичного безправства, економічного визиску, національного гнету, образ, для якого накинув він чудові контури в „Основах суспільности”. Тільки за плечима таких батьків можливий такий фізик, що безкарно вбиває людські діти, тільки під їх покровом може безкарно волочитися шайка визискувачів, такі злочинці, як Шнадельський і Шварц, тільки в ім’я їхнього розуміння спокою може використовувати церкву той єзуїт, що робить із Рафаловича Антихриста, та на їх послугах урядовці можуть кожну й найновішу хату зробити небезпечною для людського життя, і такий злочинний тип, як Стальський, може займати урядову посаду, і напівідіот Страхоцький може поводитися з селянами, як зі звірятами, і може пройти безкарно патримоніяльний „вимір справедливости” з боку ріжних великих панів, що не можуть ізжитися з думкою, що панщини немає. Річ у тім, що воно потрібно, щоб тільки наверх усе сходилося – се сполука відомого польсько-шляхетського фальшу з давньою австрійською девізою: man soll gedeckt sein! Лиш у такім осередовищі можливі цьоці Зюзі зі своїми сальонами, в яких вироблюються посади, в яких виковується протекція для усіх її прихильників та постійних гостей – у всіх тих президентів, маршалків, радників і иньчих „шпичок”. У повісти всі ці „шпички” проходять немов у калєйдоскопі, і неначе в калєйдоскопі зміняють вони і свою вдачу, і свою шкуру, якщо тільки це потрібне для їх інтересів!

Зате просто зворушливо – без якоїсь окремої ідеалізації – виходять ті безправні, пообдирані, темні, беззахисні селяни, що прокидаються до світла й виявляють такі таланти, що ними можна б здивувати цілу Европу, як можна зробити „ефект у Европі галицькою нуждою, якби тільки вона була там більш відома” (стор. 460). Яка велика ріжниця між обома світами і як виходить вона на користь – і не без тенденції, бо на хиби селян Франко очей не замикає – бідного селянства!

Попри те порушено в повісти ще й багато иньчих питань (н.пр., залежність галицької жінки), так що вона дає майже всебічний образ життя галицького суспільства 80 років ХІХ століття.

Коли лічити відбитку з „Літературно-Наукового Вісника” – першим виданням „Перехресних стежок”, то це видання треба вважати другим. Через те, що його способлено і для наддніпрянських читачів, неознайомлених із обставинами в Галичині, – то необхідно було водностайнити мову та подати річеві пояснення під текстом. Думаємо, що від того самому творові ніякої шкоди бути не може.



Основи суспільности

Передмова


Основи суспільности в Галичині…

То до самої глибини душі фальшиві, жорстокі, бутні, наскрізь іздеморалізовані, ледачі люде – ті основи того страшного суспільного ладу, під тягаром якого цілими десятками літ лежало життя українського народу в Галичині, що, зразу несміло, а далі чимраз сміливіше почав підносити своє здорове тіло, щоб його розправити на ввесь його зріст. У тих основ усе два коліри: один для себе, другий для людей, для ока, для світа. Для себе – бідність, для других – умисна скромність; нелад, назверх – безпретенсіональність; комедія – щирість і невимушена сердешність, благородність; у душі зимна вирахуваність, цинізм і погорда до всього, що не з їх кодла, перед людьми – благородство душі, янгольська доброта, саможертва… А далі: коні, влови, карти, бенькети на позичені гроші, балі, вино, дівчата. Кожний із них „ловить момент, не дбаючи про те, що той момент сплодить і до кінця доведе”, життя їх – „це сума змислових роскошів, - то ж полювання на них являється цілим змістом їх змагань і заходів”. А коли треба поповнити злочин, страшний злочин, рідного батька вбити – то й це не страшне, щоб тільки вдержатися на верху…

При тому всьому в них тонкі форми, підлесливість, та підлесливість, із якою колись вони перебігали здовж і впоперек усі краї Европи та своїми „жалями, скаргами й піснями, тугою й надіями заповнили всі кутки світа” – обдурюючи Европу й зискуючи її симпатії для себе.

А так, то вони „вроджені” політики – політиканти. У них своя теорія, ніким не збита, ніким не захитана: все через них, все через польську шляхту, тільки „з рук шляхти мусять усі приймати добрі встанови, всякі пільги, всякі користи, тільки від шляхти повинни виходити внески в тім дусі. І як не шляхтич поставить якийсь внесок, що йде до загального добра, то його вбити в зароді або пустити під своєю фірмою”. Всі мусять привикнути, щоб „уважати шляхту за свого опікуна, добродія, за одиноко політично зрілий і сильний елємент, за одиноку силу, котра спосібна до дійсної позитивної політичної роботи” (стор. 167). І ніяких тут арґументів не потрібно, бо „руштування не потрібне при готовій будівлі (стор. 165)…

Воно так і виходить, що для польського суспільства воно не потрібне. Бо ж „не тільки демократи, але навіть соціяльні демократи чимраз більше рішуче стають у ряди польських патріотів. А хто раз стане польським патріотом, той не може бути ворогом польської шляхти, признає їй чільне, кермівниче й основне становище в польськім народі!” І тут уже ви не найдете ріжниці між представниками партій: і консерватист, і новоспечений народовий демократ, і адвокат із народа – всі вони хиляться перед тим суспільним ладом, всі піддержуватимуть тих, що творять „основи суспільности”. І всі вони згодні в тому, що всі „деструктивні” елементи (міста, промисел, фабрики) держати треба цупко в зазначених для них рямах. Для селян найкраще була б панщина, бо й сам мужик особисто чується, мовляв, нещасливим, стративши „свойого опікуна”. Але що колеса історії завернути годі, то вони дбатимуть, щоб селянин мав природну опіку – пана-шляхтича. І такої опіки треба цілому українському народові в Галичині. „Нехай Русини капризуються, нехай кидаються, нехай кричать про рівноправність – ми їх не випускаймо зі своєї опіки” − це думка не самої тільки шляхти, але й людини з „люду”, адвоката д-ра Васонґа, сина польського хлопа, що б’є чолом перед заслугами польської шляхти й не бачить чи не хоче добачати тої протекційности, з якою поводиться з ним „родова” шляхта, віддячуючись йому за чолобитню поцілунками…

І селянин повинен далі лишатися рабом, хоч у иньчій формі. Допускати його до самостійности не можна! Адже мужики – це „гній, добрий на те тільки, щоб його соками кормилися, на його плечах виростали пишними квітками репрезентанти цивілізації” (шляхта). Коли вони, селяни, „спротивляться свому призначенню, захочуть і собі ж бути квітниками – о, pardon, тоді не тільки для нас не стане ґрунту, але ввесь край стане пустинею”, – закінчує свої політичні міркування народовий демократ, пан Калясантій…

І в таких кліщах доводиться жити українському селянському народові в Галичині, недавно що-тільки визволеному з панщини, без землі, без просвіти, без своїх провідників. Його одиноким дорадником міг би стати місцевий пан-отець, коли б тільки він був людина зі серцем для бідних, без усяких претенсій на провідника, навіть без надій на вдячність народа… Але ж, заняте своїми домашніми справами, духовенство не дуже то й журиться мужиком. Ні о. Нестор із своїм накопичуванням багатства, ні його попередник, ні наслідник із великою сім’єю й новими потребами – ніхто з них не має тої любови, „без якої ніяка робота, ніяка жертва нічого не варті”. Вони читають служби божі, утрені, акафисти, не пропускаючи в них ані слова, „говорять проповіди, держать катехізації” – але роблять це з обов’язку, як урядовці „з обов’язку укладають позви та декрети у справах, що їх зовсім не обходять” (стор. 101). Це каста, що не допускає над собою ніякої критики, й не диво, що як найдеться свідоміша одиниця з народу, що все те бачить, усе те знає, що від попівського уряду домагається сповнювання обов’язків і громадянина – то це вже й безбожник, і єретик, уже ніби і в Бога не вірить, хоч той єретик і до церкви ходить, і в Бога вірить, а тільки дивиться на попа як на людину, а не якогось особливого божого помазанця1, а тільки думає, що піп не повинен „відрізувати себе від людей, від світа, від усякого живого діла”.

І коли ще те, покинуте собі самому, село не пропало серед тої безпросвітної темряви й невимовного тягару суспільного ладу – то це треба було завдячити самим таки досвідним, бувалим селянам, кращим одиницям із-поміж них, таким, як ось коваль Гердер (здається, Франко мав тут на думці свойого батька Якова, коваля), що на своїй шкурі відчули свою недолю і знали, що, помагаючи своїм братам, і собі помагають. У його кузні люде віддихали свіжішим повітрям, підкріплялись, душу розводили, відпочивали нею, бо в Гердері „бачили живу течію власної думки, сильного характеру й живої, своєрідної поезії, котрим усяка жива душа мусить спочувати та радуватися, як молода ростина ясному й теплому сонцю весняному” (стор. 87). Як було Гердер у своїй кузні „почне перебирати ріжні болячки мужицького життя, ріжні недомагання мужицької думки, то його голос ставав міцний та дзвінкий, як нагострена сталь, роздавався чутко почерез стук молотів, стогнання міха, прискорення искор і скрип пильників і такими ж яркими прискаючими искрами западав у людські душі” (стор. 88).

І за приводом таких одиниць здорове у свойому коріні село пнеться до світла, щоб, просвітившись, стати природною, всіма признаною „основою суспільности”.

Супроти цього бідного, ще темного, але здорового села яким же страшним являється дотеперішня „основа суспільности” – двір із його брехливістю, обманством, ненавистю, цинізмом, зі своєю жорстокістю, зі зграєю злодійкуватих слуг – байстрят самого дідича, людей, що у своїй крови носять зароди страшного морального здичіння та гнилі. Бо ж усі ці пани, паничі – це злочинці, які не жахаються й найстрашніших учинків, щоб тільки вдержатися на вершку свойого суспільного становища. „Бо подумати, якби, не дай Боже, справді щось таке сталося на моїм обійстю, та ще з єґомостем, та я ж не пережила б того стиду, того людського поговору” – бреше в живі очі пані Олімпія, щоб одвернути підозріння своїх наївних слуг від страшного злочину, сповненого, не без її відома, її розбещеним синком на свойому-таки власному батькові. Щоб тільки люде нічого не казали, а сумління, честь, мораль – усе те байка!

Малюнок оцих героїв, що творили і, на жаль, усе ще творять і хочуть творити „основи суспільности” в безталанній та виснаженій Галичині – страшний і, на жаль, не видуманий. Основу до нього захопив Франко з голосного свойого часу кримінального процесу1 про вбивство пан-отця в Кукизові – процесу, який послужив темою до повісти ще й польському письменникові Роґошеві; та, не торкаючись так докладно самих основ, на яких міг вирости такий великий злочин, Роґош у своїм романі „Grabarze” (Гробарі) вдоволився самими голими фактами, і тим і ріжниться його твір від Франкової повісти.

Прибитому працею, серед матеріяльних недостатків, у щоденній тяжкій ґазетярській роботі – Франкові доводилося красти час, щоб писати цю повість та частинами містити її в видаваному ним журналі „Життє і Слово”2. Там вона друкувалася в 1894 і 1895 р. За браком часу поет писав її від книжки до книжки, то й не диво, що попри незрівняні малюнки (ніч, ХІІ), невимовно гарні образи (схід сонця, ХШ) високо артистичні сцени (поява Деменюка на фільварку (231-233), побіч усебічного малюнку деяких осіб (пані Олімпія, Гардер) попадаються малюнки наче невикінчені (Адась, о. Нестор). Нераз Франко забував, як називаються його персонажі, і ось Деменюка зве в першій частині то Юрком (ІІ), то Гнатом, у другій (від ІХ розділу) знов декуди Юрком1. Закроїв поет повість на дві частині, та – з невідомих причин, здається, просто з перенавали иньчою працею – другу частину ввірвав на шостому розділі, і повість лишилася – недокінчена.

І це дуже велика шкода, бо вона вривається саме на найбільш цікавому місці, і з артистичного боку для повісти це велика втрата. Шкода, що не довелось поетові до кінця змалювати тої зимної, вирахованої „старої жінки, зів’ялої, посивілої та похиленої віком”, що в таких випадках уміла „робитись крепкою, здоровою і смілою за двох” (301), не довелось повести її зручну руку, якою вона „забезпечує всі входи й виходи”. Велика шкода… Але ж так загально повість може являтися закінченим малюнком „основ суспільности”, на підкладі злочину, сповненого на торському дворі. Бо ж що тут іще докінчувати? Пізнавши як слід цілу ту машину, що її завели й пустили в рух „основи суспільности” у громадське й політичне життя Галичини, кожному легко здогадатися, яка доля жде сумної пам’яти героїв повісти. Вони постараються гарно позатирати всі сліди (ХУШ), не кидатимуть якийсь час місця злочину, щоб не викликувати підозріння, збережуть зимну кров (вони це вміють!), опінія сильних мира цього буде за ними, всі „основи суспільности” позбирають усі свої сили, вживуть усіх можливих і неможливих заходів (вони це теж уміють!), щоб не допустити до „скандалу”, і – в тюрму попаде який нещасний Цвях, на якого вказуватимуть усі сліди і здогади – а злочинець лишиться на волі, щоб далі виповнювати програму „основ суспільности” і грати ролю в їх колах…

А як припадково „золоті промені” правди послухають поета, як вони „просічуть оцю млу, проколять її, пришибнуть наскрізь, не дадуть їй своїм серпанком заслонювати правди, не дадуть їй помагати заховати зле діло, все вияснять, виведуть на світ божий” (стор. 247), то це буде тільки знак сильної віри і в поета і в усіх нас, що, мовляв, правда перемогти мусить і що „основами суспільности” не може бути гниле, дряхле, струпішіле, безсочне порохно, а мусить бути ними – живе, здорове, свіже, соковите коріння…

Через те, що „Життє і Слово” вже віддавна являється бібліоґрафічною рідкістю, то „Основи суспільности” були, можна сказати, для молодшого покоління невідомим твором Франка. Окремою книжкою ця повість появляється тепер уперше.

Редакторові довелося, крім звичайної редакторської роботи, ще й сям та там, де це було можливе, вигладити текст повісти щодо форм, підробити мову її (у формах і звуках) до тої, що її вживав ув останніх своїх творах Франко, нагнути її потрохи до наддніпрянської літературної говірки, щоб улегшити читання її наддніпрянському читачеві, та поробити незначні поправки. Місцеві слова та вислови (інтеліґентські) пояснено під текстом. Правопис полишено такий, яким користувався Франко до кінця свойого життя.

Крім того, обидві частини повісти стягнено в одну й, відповідно до того, позначено розділи (друга частина починалася від тринадцятої глави й обіймала шість розділів).

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка