Франкіана Василя Сімовича Львів 2005 ббк – ш 1 (4 укр) 5 – 4




старонка2/10
Дата канвертавання30.04.2016
Памер2.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Захар Беркут

[Передмова]

„Захар Беркут” – це не якась романтична, геройська історія з замерклих днів, що в новому поколінні вириває зітхання за давніми, кращими часами. Вона й не така історична повість, як дехто її охрестив би, держачись утертої класифікації творів гарного письменства. Що більш − ця повість із історичного боку дуже мало історична, і з цього боку оцінювати її не слід, хоча сам Франко, як це видно з передмови до першого видання „Захара Беркута”, назваd її історичною. Вага її не в історичности сюжету, а в історичности її появи серед українського суспільства Галичини.

Написана вона автором у тій свідомости, що наш народ 80 років ХІХ ст. жив „у тій щасливій добі відродження”, в якій йому судилося – та не відновити, як пише Франко (стор. 254.), а защепити серед галицького громадянства ту громадську думку, якої так недоставало в роботі наших передових людей, а яку всіма силами старався засіяти на бідному галицькому ґрунті великий Драгоманов. Тільки ж як у своїх громадських віршах, у публіцистичних статтях Франко балакає просто, не завиваючи нічого в паперці, так у “Захарі” він достукується нібито до дверей колишнього гарного минулого й, відчинивши їх навстіж, виводить цілу свою програму.

Спосіб був дуже зручний. Галицьке суспільство любувалося в картинах минулого, редактори тодішніх журналів виписували конкурси на історичні повісти, годували своїх читачів картинами з часів нашої політичної незалежности з князями – так, як наддніпрянці зверталися до нашого минулого з доби козаччини – і Франко, віддаючи свойого „Беркута” в руки галицького суспільства як образ хоч громадського, а все-таки життя Карпатської Руси в ХІІІ столітті, сплатив свій довг тодішньому літературному смакові Галичан.

„Нехай і так, що ми нещасливі – але для чого мусимо бути зрадниками свого краю? Ні, радше згинути нам із голоду, під плотом”, – сказав би був у тих часах устами Мирослави (стор. 111) не один галицький інтеліґент, вирішуючи сам зі собою боротьбу, куди йому йти й як йому бути серед тієї страшної безпросвітної темряви, в якій волік він своє життя. Та практичною своєю роботою він ні смерти не приносив свойому народові, ні життя йому не вдихував, і Франко дав йому в руки свойого „Беркута”, щоб під покривкою гарного минулого, яке любив український інтеліґент Галичини, дати лік йому, викласти цілу платформу того великого громадського руху, який зчинився в Галичині з зародинами радикалізму.

„Серце їх тужить за порядками, де не було ні князів, ні власти, де кожда громада жила для себе, а проти спільного ворога всі дружилися по добрій волі й вибирали та скидали старшину” – оці слова Тугара Вовка, що характеризують тухлян (стор. 122), треба б тільки перекласти на теперішній час, і вийде ціла та платформа. І чого ви іще не найдете в „Беркуті”! Основою цілого життя мусить являтися вільна громада, це „колісце в ланцюзі, що свобідне саме в собі, але нерозривно зв’язане з усіма иньчими (стор.77); та громада, та вільна спілка вільних людей (стор. 206) тільки й тим держиться, що своїми установами (стор. 78) та свідомістю прав своїх громадян (стор. 43) і обов’язків стояти всі за одного й один за всіх (стор. 253), громада з виборним ладом у всіх своїх громадських справах, де від вибору ніхто не сміє відмовитися (стор.96), громада, над якою власти нікому немає, якою править віче, а старші віком рішають, як розумніші, досвідніші (стор. 58); та ті старші власти не мають, а тільки громаді служать (37), вони творять громадський суд, який прикладається до кожного громадянина й якому кожний безумовно підлягає (стор. 73); а далі навіть громадська віра, не накинена візантійщина, віра, що захвалює життя, не смерть (стор. 200), словом, громада – все, і вмерти для громади − це найпочесніша смерть (стор. 132).”

Ось вам ціла програма того громадівства, гарячим проповідником якого був Франко всі 80 й 90 роки. А далі віче з рівним правом для жінок і чоловіків (стор. 50), проповідь про шанування чужих переконань (стор.201), антимілітарна тенденція (стор.92), пошанування своєї гідности в боротьбі зі сильним противником, який тільки того і жде, щоби приловити ворога, спровокувати його (стор. 80), і навіть червоний стяжок на копному знамені (стор. 80) – все це відгомін тої великої боротьби, що її почала галицька молодь із Франком і Павликом проти тої всевладної реакції, що взяла була владу у свої руки й не попускала промінчика вільного ясного сонця в темне життя галицького суспільства.

З таким великим громадівським апаратом не важко було Беркутам боротися з февдалізмом, накидуваним ізгори та з рабськими поглядами, що їх приносить зі собою цей накидуваний лад, та з людьми, що для власних клясових інтересів (стор. 109) можуть зрадити цілий край. Із таким великим громадівським апаратом, із такою громадянською свідомістю, при злуці всіх свідомих громадян, не може бути страшна боротьба з ніяким ворогом – і тут-то й був лік для того ж недужого інтеліґента, що шукав доріг у свойому безпросвітному життю, прибитий своїми „Тугарами” і чужими “монголами”.

Коли оцінювати „Захара Беркута” з цього боку, то цілком заховається в тінь він як історична повість – хоч і як принадно й гарно вона написана, − а вийде наверх історична вага появи його в 80 роках ХІХ ст. на галицькому громадському овиді. Через те й автор старався всю свою увагу зосередити на свойому старому героєві, проповідникові громадівства, иньчі ж дієві особи грають другорядну ролю.

З того ж боку „Захар Беркут”, крім свойого чисто літературного значіння, являється причинком до характеристики діяльности Франка й освітлює його і як письменника, й як громадянина. Зокрема ж це книжка великої виховничої ваги, незвичайно гарна повість для нашої молодежі, що шукає шляхів для своєї майбутньої діяльности.

Видаючи „Захара” новим виданням – із львівського видання „Спілки” – ми вважаємо докинути ще декілька слів і від редакції цього видання.

Мова повісти, хоч виправлена у 2 виданню супроти 1882 р., все ще не така, як у новіших творах Франка, головно в поезіях. Зустрічається в ній багато ще дієприкметникових конструкцій, чужих слів, головно польських (владати, обалити, здобич, дусити, прецінь, дідицтво, в замін, у противнім разі) та форм (розбігне ся), у складні теж багато ненароднього. Крім того, Франко у другому виданню не всюди додивлявся до того, щоби скрізь форми були вже одностайні (него – нього, сего – сього і т. д.1) – і це все довелося зробити редакторові. Розуміється, що він іще й подавав пояснення деяких слів − щоб улегшити читання повісти Наддніпрянщині, − вигладив текст щодо фонетики, і деякі форми пригнув до загальноприйнятих у літературній (наддніпрянській) мові.

Правопис у виданню полишений такий, яким користувався до самої смерти Франко. Зроблено це навмисне, підходячи до правописних міркувань письменника.

Берлін, у падолисті, 1919

З вершин і низин

Від редакції

Це видання „З вершин і низин” являється третім із ряду й рівночасно першим посмертним виданням Франкових віршів із перших часів його поетичної творчости. Мета його − наскрізь практична: воно має своїм завданням дати в руки читача, головно ж, із молодого покоління, більшу частину поетичних творів найбільшого галицького письменника, ту частину, на якій виховувалася галицька молодіж 90 років − бо друге видання давно випродане, а повного збірника творів Франка доведеться, з ріжних причин, здається, ще довго ждати.

Перед редактором цього видання стояла робота нелегка, бо ж треба було прилаштувати видання відповідно до вимог теперішнього читача. Та тут допомогла йому знана редакційна метода самого Франка. Я знав, що Франко ніколи не дивився на свої твори як на якісь історико-літературні документи, що він, не тикаючи в нових виданнях основної думки твору, все і все підправляв його щодо мови і вигладжував вірш, деколи навіть переправляв зміст, і ось я згори поклав собі повести свою роботу в дусі поглядів поета на його ж таки редакторську роботу його власних творів. Через те я дозволяв собі, де це тільки було можливо, підходити до тих домагань, що їх ставить до всяких видавництв сучасний читач, домагань, яких ніколи не спускав із ока і Франко, справляючи давні, нарічеві форми й замінюючи їх новими, приступнішими для всякого інтелігентного читача, головно ж із Наддніпрянщини. Зразком для цієї моєї роботи були для мене нові видання поодиноких віршів Франка зі збірника „З вершин і низин”, порозміщуваних чи по иньчих виданнях, чи по альманахах, видаваних хоч ним самим („Акорди”), хоч ким иньчим, але ж, думаю, не без порозуміння з поетом („Досвітні вогні” тощо). Крім того, в мене під рукою були два останні видання „Панських жартів”, було львівське й київське видання „Зів’ялого листя” зі змінами, що їх поробив Франко, я займався ще й виданням „Захара Беркута” й мав змогу порівнювати ріжні видання иньчих творів у редакції самого поета („Мій ізмарагд”), то по змозі старався скрізь підійти під смак автора щодо вибору форм і проводити його інтенцію, заводячи деяку одностайність у фонетичних явищах його дуже цікавої, багатої й оригінальної своїми фразами й висловами мови. Я певен у тому, що коли б самому Франкові довелося б було наново приготовляти до друку цей збірник, він був би зробив те ж саме, тільки ж із-під його пера все вийшло б і гладшим, і кращим, а дещо зовсім переробленим, як це ми бачимо з його нових редакцій його давніх віршів („Товаришам із тюрми”, „Панські жарти” тощо). Така вічно жива й чутка людина, як був Франко, ніколи не лишала написаного ним у тому виді, як воно було надруковане колись; що більш, він дуже радо слухав порад і уваг сторонніх людей і, що вважав за справедливе, виправляв краще і зрозуміліше (так було зі мною колись, як я видавав його повість із молодих літ „Петрії й Довбущуки” в Чернівцях 1911 р.).

Не знаю, чи прилаштовував Франко „З вершин і низин” до нового видання, чи полишилося ще що в нього з того, що поміщене в цьому збірнику в уривках, − це видання робилося в таких часах, що про доступ до посмертного архіву поета і мріяти не можна було, − не відомо мені, чи полишалися рукописи тих віршів, що поміщені в цьому збірнику, щоб могти порівняти їх із друкованим словом. Я мусів обмежовуватися друкованим примірником із 1893 р. й тими збірниками, в які припадково попадали поодинокі поезії в новій редакції, й заводити їх у це видання в тій новій одежі − і скрізь я держався тої ж методи. Підправивши мову в дусі останніх творів Франка й його поправок у нових виданнях його писань, ним самим пороблених, − я помістив у цілому в це видання все, що було у збірнику з 1893 р. Коли ж де захопив що зредаґоване Франком наново, брав у видання нову редакцію.

Таким чином, у новій редакції з’явився в мене вірш „Вічний революціонер” – з „Акордів”, антольоґії української лірики від смерти Шевченка, укладеної самим Франком і виданої „Видавничою Спілкою” у Львові 1903 р. З тої самої книжки взято редакцію популярних на цілій Україні „Каменярів” [„Акорди”, стор. 101]. Зі збірничка „Із літ моєї молодости” взято редакцію сонета „Народня пісня”, яку поет зовсім переробив у дусі вимог ритміки сонету; звідтіля ж передруковано в новій редакції вірш „Думка в тюрмі”. Заголовок вірша „Не пора”, а саме: „Національний гимн”, винято зі збірки „Давнє й нове”, тільки ж текст полишений давній, бо ж у нас цей гимн уже став народньою піснею і співається з тими словами від 1898 р.

Велику поему „Панські жарти”, яку за другим виданням „З вершин і низин” теж заведено в цю збірку, друкуємо з четвертого видання цієї поеми з 1911 р., що появилося коштом „Видавничої Спілки” у Львові окремою книжечкою, з передмовою й розділом на строфи. Строфову будову поеми збережено, тільки ж пропущено нумерацію стрічок, яка у практичному виданню, як оце, непотрібна. Зате зміст кожної пісні подано на початку кожного розділу, а не окремо, як це зробив Франко в виданню з 1911 р.

Хоч „Зів’яле листє”, оця лірична драма Франка, ні своїм змістом, ні настроєм, який б’є з цілої збірки, ні навіть своїм окремішнім значінням не підходить до цілого цього збірника – то ми все-таки завели його в це видання. Зроблено це через те, що сам Франко вмістив був у виданню з 1893 р. ті вірші з „Зів’ялого листя”, які в нього що-тільки складалися на ліричну драму – хоч місце тій збірці визначено в нас мало не на самому кінці книжки. Зроблено і одне і друге зумисне. Бо поміщено „Зів’яле листє” у збірнику ще й через те, щоб читач мав доказ, як поет уже в тому часі, в 1893 р., коли видавав другим виданням своє „З вершин і низин”, боровся сам зі собою, безнастанно зводячи бій між обов’язком – яким являлося в нього т. зв. громадівство, і власним чулим серцем; а що відзначено збірці окреме місце, то через те, щоб додержати мало не до самого кінця характер самого збірника: наскрізь громадівський. Друкується „Зів’яле листє” з другого київського видання з 1910 р., тільки ж, само по собі, вміщено з львівського видання сконфісковані київською цензурою поезії (І 3, ІІІ 18) й виправлено недобачені коректором місця (напр., в київському виданню пропущено одну стрічку з вірша „Даремне, пісне”).

Скрізь у поемах полишено Франкові вводи, такі дуже потрібні для зрозуміння самих творів, і такі характеристичні для нього самого. Річ у тому, що останніми часами Франко ні одного свойого твору не випускав без відповідної передмови. Через те ми передруковуємо в цілому й передмову до другого видання „З вершин і низин”. Вона дає теж дуже цікаві вказівки до пізнання й самого Франка, й його творчости, й його поглядів на його ж таки діяльність та взагалі на письменство.

Та, щоб заокруглити збірник, щоб із нього виглянуло цілим літературне обличчя Франка в дев’ятьдесятих роках ХІХ ст., довелося до нього пододавати ще дещо з иньчих збірок, які повидавав поет кілька літ до своєї смерти. Це, думаємо, зроблене теж у інтенції письменника, бо ж сам він, ріжними часами, по ріжних збірниках, передруковував і по двічі якусь річ (пор. вірш „Товаришам із тюрми”, поміщений у збірнику „Давнє й нове” під заголовком „На зорі соціялістичної пропаганди”, і цілком перероблений у збірці „Із літ моєї молодости”, вірш „Не пора” з цього збірника помістив у збірці „Давнє й нове” й т.д.), щоб надати їм якийсь певний характер, зробити їх щодо змісту чимось одноцільним. Та й додано небагацько – всього 5 віршиків зі збірочки „Із літ моєї молодости”, а саме: „Невільники”, „Товаришам із тюрми”, сатиру „Поступовець” і два сонети: „Наука” і „Дві дороги”1. Всі ці віршики найшли собі приміщення, відповідно до свойого змісту, на відповідних місцях поодиноких розділів.

Зі збірки „Давнє й нове” взяли ми до видання ще один памфлет „Думу про Наума Безумовича”, який не ввійшов до другого видання „З вершин і низин” через те тільки, що колись був сконфіскований й який хотілося, видко, Франкові у збірці мати, як це бачимо з передмови до другого видання. А щоб не затиралося загальне вражіння від цілого збірника, щоби в уяві читача стояв заєдно Франко-громадівець із 90 років – на саме закінчення „З вершин і низин” передруковано „Великі роковини”, пролог, написаний у 1898 р. для ювілейного обходу столітніх відродин українського письменства. Думки, які висловлює на кінці „Козак-Невмирака”, такі живі, такі глибокі, повні правди, і для Франка, як громадівця, такі характеристичні, що ця поема своїм змістом може належати тільки до цього збірника.

Не маючи ні найменшої змоги помістити цілого матерялу, що склався на „З вершин і низин”, у хронологічному порядку2, я залишаю в цьому виданню такий порядок (крім, звичайно, „Зів’ялого листя”), який був у другому виданню. Дати всі я здержав, тільки назви місяців дав українські – замість слав’янських, що були у другому виданню (бо так робив і Франко у своїх нових виданнях, пор. „Давнє й нове”, „Із літ моєї молодости”).

Щоб закінчити формальний бік видання, я мушу ще додати, що, задля влекшення зрозуміння змісту, в деяких поемах постягано строфи („Ботокуди”, „Вандрівка русина з бідою”, „Асиміляторам”, „У цадика” й т.д.). З тої самої причини декуди пороблено иньчі відступи („Сурка”).

А тепер дещо про правопис і мову. Ще в 1911 р. (як я видавав „Довбущуків”) Франко напирав, щоб у виданнях його творів додержуватися того правопису, якого вживає він сам. Знаючи це, я не зважився його зміняти ні в одній книжці Франкових творів, що виходили під моєю редакцією („Захар Беркут”, „Перехресні стежки”, „Основи суспільности”) – і цього принципу я держався і в цьому виданню. Через те „З вершин і низин” виходить правописом, що ним користувалися до війни наші обидва наукові товариства: львівське й київське.

Трохи инакше я поставився до мови, та тут знов-таки йдучи за самим Франком. Відомо, що поет радо вживав нарічевих форм, ось таких:

а) орудн. одн. жін. роду імен. і прикм. та в займенниках на -ов, напр.:



силов („Веснянки”, ІІІ), утіхов („Скорбні пісні”, ІХ), стежков („Нічні думи”, VІІІ)...

цілов („Нічні думи”, ІХ); млов густов („Карта любови”, ІІІ), котров („Знайомим”, ІV)...

піді мнов („Excelsior”), з тобов („Знайомі”, V)...;

б) у м’яких (і шелест.) відмінах іменників уживав місцевика на -и, напр.: в вогни („Нічні думи”, VІ), по земли („Думи пролетарія”, V, VІ), у грани („Похорон”)..., хоч дуже часто й де не треба було задля риму вживав і літературного -і, напр.: на старці („Наймит”), на землі („Ботокуди”), у печі („Профілі”, V), в погоні („Сонет”, Х), в полі („Гадки на межі”, „По-людськи”, ІІ);

в) шелестівкові відміни й іменники з шипучими пнями мають у нього здебільшого форми на -и, напр.: очи („Похорон”), ночи – хоч бувають форми й на -і, напр.: у печі („Профілі”), ночі („Нове життє”);

г) давальник одн. чоловічих іменників усе має закінчення -ови, -еві (я їх зміняв на -ові, -еви), напр.: старцеви („Думи пролетарія”, ІІ);

ґ) стрічаються форми: очех („Баба Митриха”), грудех („Гадки на межі”, ІІІ), в сінех („Сурка”), навіть: очох, грудьох, де й не треба було риму;

д) займенникові старі енклітичні форми давальн.: ми, ти, си (мені, тобі, собі) і знахідника: м’я, тя (мене, тебе) – стрічаються дуже часто й головно в перших творах;

е) Франко скорочував „ся” в 3 ос. одн. форми дієслів е-відміни, напр.: бересь („Веснянки”, І), хочесь („Осінні думи”, ІІІ), гнесь („Думки пролетарія”, І), здаєсь („Excelsior”, ІІ), в’єсь („Профілі”, ІV) і т. д.;

є) уживав, як це буває в західноукраїнських говірках, неподвоєних форм у іменників (бажанє, житє), і закінчення дієслівних іменників в нього: є, не -я (так і лишено), хоч зустрічаються й подвоєння, напр.: сіллю („Гадки над мужицькою скибою”), цвіллю („Тюремні сонети”, ХLIV) (всюди заведено подвоєння);

ж) крім того, багато непослідовности в нього; він пише: єго, єму,єї, него, сего – побіч: його, йому, її, нього, сього; пише раз: міні, то знов: мені; дітей, коней – то знов: дітий, коний (останніми часами він усюди виправляв форми на -ий, а -ей лишав тільки задля риму); рве ся, опре ся й рветь ся, опреть ся; милосердним й милосернійші („Думи пролетарія”, Х) і т. д.

При редакції я всі форми робив одностайними, як цього вимагає наша літературна мова, а нарічеві форми там тільки лишав, де цього вимагав чи ритм, чи рим – зате під стрічкою давав пояснення: це для наддніпрянського читача. А то ще, порівнюючи тексти давніх і нових редакцій, я замічував, що Франко зміняє архаїзми, москалізми й провінціоналізми на літературні вислови (оп’ятьізнов, впередколись, прочгеть, свободавільність, відтакпізніш), і я так робив за ним. Подекуди я зустрічав подвійні форми слів (остатній і останній, звони і дзвони, глубокий і глибокий, огонь, уха й вогонь, вуха, горячий і гарячий, пчілка і бджілка) („Поєдинок”), з’їли і ззіли („Старе й нове”), слеза і сльоза (Сонет ХV) і т. д.), і на основі цього заводив скрізь тільки літературні (наддніпрянські) форми, щоб не викликати непотрібного непорозуміння між читачами.

Одне слово, відносячись до тексту якнайбільш лояльно, я заводив тільки там зміни, де думав, що пересічний наддніпрянський читач, а для Наддніпрянщини в першій мірі призначене це видання, – міг би з-за форми не схопити гаразд думки чи не відчути тої краси, що замкнена в віршу. На теперішній переходовий час, коли українська школа не могла ще зазнайомити громади з тим незвичайним багатством і ріжноманітністю наших нарічевих форм, – я вважав за необхідне поробити такі зміни. Може, друге по цьому видання не буде вже того потребувати – може, цікавий читач із захопленням ловитиме кожну нарічеву форму, як ось тепер, із відомих причин, із-за неї кидає спересердя книжкою. Чим швидше це настане, чим швидше закинуть це моє видання, тим буде для справи краще й тим для мене буде більша втіха. А тепер инакше не можна було, й ніхто, що знайомий із обставинами, за це на редактора не кине каменем... Зрештою, нарічеві форми, менше зрозумілі слова пояснено під текстом; там же подано деякі річеві роз’яснення.

Саме видання попереджено коротким біографічним нарисом Франка.


Біркенвердер, у липні 1920 р.

Іван Франко

(біоґрафічний нарис)


Життєпис письменника настілько має вагу для громади й настілько важний для письменства, наскілько він в’яжеться з його діяльністю, наскілько подробиці з життя письменника мали вплив на його творчість. Тим-то, н. пр., ніяк не можна відділити біоґрафії Шевченка від його „Кобзаря”, тим-то незрозумілий буде для нас неширокий, правда, і не надто сильний, хоч сміливий голос Шашкевича, тяжко обійтися без життєпису, чи­таючи Федьковича, і вже ніхто не розбереться в тій величезній літературній спадщині, яку покинув нашому народові Франко, як не йтиме крок за кроком за його багатим на цікаві подробиці життям.

Бувають письменники, що з цілої їх нераз і доволі багатої літературної скарбниці ніяк не збагнеш, як їм жилося, що впливало на розвиток їх чуття, творчої уяви, розуму. Читаючи твори Лесі Українки, того зразка наскрізь несуб’єктивного автора, ми в’являємо собі постать сильної, бадьорої, атлєтичної людини-борця, − й ніколи не спаде нам на думку, що це була квола, слаба жінка, що у свойому житті тільки підсонням, сонцем, санаторіями, курортами піддержувала своє від роду дряхле тіло − у творах тої великої письменниці ні на лік не найдемо хоч би згадки, які страшні фізичні болі пере­носила Лариса Косач-Квітка ціле своє життя: поетка у своїх творах наче самої себе відреклася.

Та не так воно з Франком. Його твори так тісно зв’язані з особистим життям поета, що, не знаючи біоґрафії Франка, не то не порозумієш значіння поодиноких творів, а то навіть нераз головної ідеї не схопиш. Річ у тому, що Франко належить до того типу письменників, які безпосередно беруть участь у громадському життю, які своїми ідеями годують громаду і своє власне життя стараються з ними погодити. То ж не звертати уваги на життєпис Франка значить те ж саме, що не додивлятися до всіх духових прояв у житті Галицької Укра­їни від сімдесятих років XIX ст., − так кожне нове суспільно-політичне явище нерозривно зв’язане з ім’ям його й тих, що виступали з ним на арені громадського життя.

Письменники такого зразка, як Франко, письмен­ники-громадяни − не однакової зазнали долі з погляду на їх відносини до суспільства, серед якого доводилося їм жити і працювати. Як Шевченко був у свій час гласом вопіющого во пустині, бо суспільство на яких сто літ не доросло було до того, щоб схопити його ідеї; як кволий тілом, слабий Шашкевич, сходячи до гробу, забирав зі собою в могилу на яких двадцять років, до подиху Шевченківського духа в Галичині, свої думки про відро­дження галицького народу; як Федькович і досі більше знаний у галичан, ніж у свойому тіснішому рідному краю, на зеленій Буковині − так знов Франкові доля дала дожити тої хвилини, щоб із гордощами дивитися на те, як, під упливом його думок, із пуп’янка розцвітається чарівна квітка громадянської й національної свідомости серед народу, і тільки важка недуга не дозволила впи­ватися насолодою того квіту. Правда, на це склалися причини не чисто індивідуальної натури, бо хоч Франко письменник дуже високої міри, та до ґеніяльности Шев­ченка таки не доходить − ні силою слова, ні навіть сміливістю й шириною ідей. Але коли Франкові довелося ще хоч на склоні свойого життя побачити наслідки своєї роботи, так це пояснюється широкою громадською діяльністю поета, діяльністю, опертою на широких колах громадянства, які мали змогу на протягу двох-трьох десятків літ розвиватися на ідеях, голошених Франком. В часи Шевченка чи Шашкевича національний плуг устиг був що-тільки зверха здерти кору запустілої землі, а Федькович знов був не такий, щоб могти потягти за собою громаду: ні особисто, ні силою своїх думок. З того боку Франко був щасливіший за иньчих наших письменників-піонірів... Для самого ж народу − це не­величке засвідчіння національно-політичної зрілости: він навчився цінити своїх учителів-виховників.


І

Дитячі роки. − Перша наука. − Ґімназія.− Перші літературні спроби.
Іван Франко, син селянина-хлібороба, побачив світ 15 н. ст. серпня 1856 р. в селі Нагуєвичах Дрогобицького повіта, на галицькому Підгір’ї. Батько − Яків, людина заможня, родом із поукраїнщених німців, дуже запопадистий і роботящий, попри хліборобство, заробляв на життя й ковальством. Від нього у спадщині, здається, одержав Франко ту подивну роботящість, що нею ви­значався ціле своє життя. Мати − з Кульчицьких, із ходачкової шляхти. Дітей у Франків було четверо. Крім найстаршого Йвана, було ще двох синів (Захар і Онофер) та одна сестра, яка вмерла ще дитиною.

До сільської школи ходив Франко в сусідньому селі, в Ясениці Сільній. Там жив його дядько, Павло Кульчицький, людина письменна, що помагав йому вчитися, й за ті два роки пробування в Ясениці Франко вивчився читати й писати по-українському, по-польському й німецькому, спізнав чотири аритметичних дії й навчився співати до служби божої. Восьмилітнім хлопцем уже бачимо Франка у Дрогобичі в німецькій нормальній школі1, що її вдержували оо. Василіяни2. Та зараз-таки того року батько його переставився, а молода мати, щоб рятувати задовжене хазяйство, вийшла незабаром заміж за зайшлого з Ясениці парубка Гриня Гаврилика, людину гарну, яку Франко ціле своє життя згадував якнайкраще. За його допомогою й його заходами Франко скінчив нормальну школу й перейшов до дрогобицької ґімназії. Малий, невидний, несміливий, неохайний, ви­значувався між усіма своїми товаришами „нечищеними по кілька неділь чобітьми, брудною сорочкою, подертим сурдутом, нечесаним волоссям − і першою льокацією”3. І хоч йому довелося багато натерпітися у школі − він і народню школу й цілу ґімназію переходив як не першим, то другим або третім.

Про дитячі роки Франка та про те, яке було його навчання у школі, ми маємо багато згадок у його опові­даннях, а то й цілі новелі присвячені тим часам („Грицева шкільна наука”, „Олівець”, „Борис Граб”, „Гірчичне зерно”...). І те, як його нагинали, щоб був як „усі люде” („Малий Мирон”), і те, як своєрідні педаґоґи („Schönschreiben”, „Отець-гуморист”) безкарно знущалися над мужицькими дітьми − все те кидало на його вразливу душу перше насіння: обурення, погорди і зненависти до всякого насильства, насіння, з якого виріс опісля гарячий протест проти утисків і всякої тиранії. А домашнє життя: кузня батька, в якій ніколи не погасав вогонь, столярська майстерня родича, в якого стояв на кватирі, − і одне і друге доста­вляло йому безліч усе нових і нових вражінь; щонайдрібніша кривда („Мій злочин”) вирізувала на його вразливій душі карби, яких не стерли ні роки, ні досвід, ні дрібні життєві клопоти. А так життя плило собі зви­чайною течією: шкільна наука, нудна для дитини, та ще з такою пам’яттю, що лекцію історії, викладену вчителем на протягу цілої години, міг повторити майже слово до слова,1 − то він і сидить собі в ослячій лавці, ніким не замічений, і довбає пальцями діри у стіні; на кватирі − життя з ремісниками, їх оповідання, пісні, розповідки, сам він утягається в їх роботу, співає з ними, розма­льовує скрині; кінчиться рік − хлопець привозить додому дуже гарне засвідчіння − а на селі природа, сільська робота; він допомагає пасти товар, звозити сіно та збіжжя...

Ще в нижчій ґімназії Франко почав складати віршики, писати оповідання і збирати народні пісні, в яких кохався до безтями. У дрогобицькій ґімназії були вже „відомі” віршники: Дмитро Вінцковський і Сидір Пасічинський, старші за Франка учні, що славилися „поетами” і за їх слідами пішов і Франко2.

У вищій ґімназії кинувся Франко до читання; читав багато, та без розбору, що запопав із німецької, польської і французької літератури, головно белетристику, тоді ж почав складати свою бібліотечку. Пера не кидав: то пере­кладав, то писав дещо ориґінальне − та на всьому цьому так і видно сліди десь вичитаного, звідкілясь понахапуваного. З-поміж учителів, що мали вплив на духовий розвиток Франка, він сам називає − українця Івана Верхратського, відомого автора шкільних підручників із природознавства й фільольоґа, що сам писав вірші, і поляка Юлія Турчиньского, автора декількох цікавих повістей (деякі з них торкалися українського життя, н. пр., повість про Довбуша). Від Верхратського одержав Франко до прочитання Шевченкового „Кобзаря”, який зробив на нього таке вражіння, що він незабаром вивчив його цілого напам’ять. Тоді ж пізнав він і иньчих українських письменників: Стороженка, Руданського, Марковичку, Куліша й Мирного.

В шостій клясі стратив Франко матір, у дім увійшла мачуха. Скінчивши сьому клясу, він не поїхав на вакації до Нагуєвичів, а вибрався на вандрівку селами Дрогобиччини та Стрийщини. В 1875. р. склав іспит зрілости і восени того ж року подався на університет до Львова, везучи зі собою кілька зшитків своїх творів: любовних віршів, драм, поетичних оповідань, переклад Антиґони й Елєктри Софокля, дещо з Одисеї, дещо з Біблії (Йов, Ісайя), дещо з Нібелюнґів1 і т. д.

Ще з ґімназії висилав Франко до студентського жур­налу „Друг”, що виходив тоді у Львові заходом товариства „Академическій Кружок”, свої вірші і там, у 3. ч. цього журналу за 1874. р., появився перший його друкований вірш „Народня пісня” під псевдонімом Джеджалик. Прийшовши до Львова і ставши членом „Академического Кружка”, Франко кожне число заповнював своїми творами, по більшій части віршами, ориґінальними й перекладними; там же почав друкувати свою першу фантастичну повість „Петрії й Довбущуки”, написану під упливом німецького письменника А. Гофмана, французького Ежена Сі (Вічний Жид) та популярної італійської повісти „Rinaldo Rinaldini”. Всі ті твори носять на собі признаки романтизму. Вони повні таємности, фантастич­них пригод та замотаних ситуацій − усе це відгуки тої величезної начитаности Франка, а саме фантастичних оповідань і романів німецьких, польських та французьких авторів. Форма в них слаба, мова − якась мішанина української, польської й російської мови, не так із вини самого Франка, як власне редакції „Друга”, що старалася підроблюватись під благородну мову й виправляла народню мову й фонетичний правопис, якими користувався в себе дома Франко − на свій нібито „общеруський” штиб. Щодо „Петріїв і Довбущуків”, то ця повість пору­шувала деякі цікаві й нові тоді питання (новий рух між жидами, вірна характеристика ріжних верств у нашому суспільстві тощо), і дарма, що зміст її фантастичний, що в ній багато неприродних сцен − вона, мало відбігаючи від подібних творів із того часу, все-таки виявляє деяку літературну вартість.

А так, то зміст усіх тих перших творів неви­багливий, хоч підходив під смак тодішньої публики: колишня слава Руси, геройство князів, зітхання за давніми щасливими часами й заповідь кращого майбутнього.

Перші віршеві спроби Франка вийшли в 1876. р. окремою книжечкою п. заг. „Письма Івана Франка, І. Баляди й розкази”, і всі вони передруковані й видані са­мим Франком у 1913. р. у збірці: „Із літ моєї молодости” (стор. 53—107). Усе це − твори молодої фантазії, мало ориґінальні, перерібки з чужих поетів (Пушкін, Ґете, Толстой, Гайне), а то перевіршовані літописні опові­дання (Аскольд і Дир, князь Олег, Святослав). Тільки ж не можна вже дивитись на них як на твори, позбавлені всякої літературної вартости, як досі думали. Попри недостатки в формі, в мові − вони сильно відріжняються від усього, що тоді появлялося в письменстві; але ж усе-таки на них відбився тодішній письменницький смак галицької публики, під який старався підійти молодий автор, і в тому цілий його гріх.

II

Вплив Драгоманова на львівське студентство і зокрема на Франка. − Товариші Франка. − Народній напрям у редакції ”Друга” і Франкові твори з того часу. − Перший арешт. − Франко й суспільство. − „Громадський Друг”, „Дзвін”, „Молот”, „Дрібна Бібліотека”, − зв’язки з польськими соціялістами. − Другий арешт.


У Львові Франко наскочив ув „Академическім Кружку” на великі суперечки поміж молодіжжю: хто ми такі й якою мовою треба нам писати, суперечки, які були для нього незрозумілі і в яких він сам безпосередно не брав участи, але ж під упливом їх доводилося йому безнастанно хитатися поміж двома напрямками, що тоді панували в Галичині: поміж москвофільським і народнім.

Річ у тому, що ціле тодішне галицьке суспільство було поділене на ті два ворожі один одному табори; во­рожнеча зроджувала безнастанні дискусії, проявляючись на кожному місці і при кожній нагоді. Переглядаючи журнали та часописи з тих часів, мусиш усім дивом ди­вуватися, на що то витрачалася енерґія галицького су­спільства! Читаючи ту мізерну і смішну арґументацію з одного і другого боку, мимоволі мусиш знизувати плечима: такі дрібні, невидні речі підносилися до значіння принципіяльних справ, і за них ішло так багацько галасу! Бо ж ціла та боротьба велася тільки за те, чи українці-галичани окремий народ, чи частина російського й чи ви­робляти їм своє власне письменство на основі народньої мови, чи приняти за свою письменницьку мову вироблену вже, на основі московського наріччя, літературну мову Москви. До того всього прилучувалася безглузда супе­речка за азбуку, бо москвофіли твердо стояли за задер­жання в письмі всіх буквів церковного письма, а народовці деякі з них викидали й, нахиляючись до правопису Куліша, поки що користувалися компромісовою ортоґрафією Максимовича з ріжними дашками над

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка