Бердянський державний педагогічний університет збірник тез наукових доповідей




старонка7/21
Дата канвертавання30.04.2016
Памер4.39 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21

ЛІТЕРАТУРА

  1. Антонова С.Г., Васильев В.И. Редакторская подготовка изданий: Учебник. – М.: Логос, 2004. – 496 с.

  2. Валуенко Б.В. Архітектура книги. – К.: Мистецтво, 1976.

  3. Городенко Л. Системи верстки. QuarkXPress. Adobe PageMaker. Adobe InDesign / Практичний посібник для студентів інститутів (факультетів) журналістики і відділень видавничої справи та редагування. – К.: Центр Вільної Преси, 2006. – 520 с.



Дарья Копыл,

4 курс факультета лингвистики и словесности,

отделение “Перевод и переводоведение”.

Научн. руководитель: д.филол.н., проф. С.Г.Агапова

(Педагогический институт ФГОУ ВПО

“Южный федеральный университет”)


ПРИНЦИПЫ ВОЗДЕЙСТВИЯ В ГАЗЕТНОМ ДИСКУРСЕ
Язык, как известно, обладает огромной воздействующей силой, и невозможно не реагировать на неё. Газетный текст является специфическим типом текста, занимающим особое место в сложной иерархической системе текстов. Среди характеристик газетного текста можно выделить общие черты, сближающие его с текстами других типов, и специфические, присущие только ему свойства, отличающие его от последних. Развитие тематической линии в тексте газеты обусловлено факторами экстралингвистического характера. В плане тематики газетный текст можно охарактеризовать как структурно-семантическое образование, в котором разветвление главной темы на ряд подтем и субподтем регулируется принципом логичности, позволяя удерживать взаимозависимость смысловых компонентов на всем протяжении развития текста. Основная тема текста газеты при этом остается легко обозримой, пронизывающей весь текст от начала до конца.

Отличительной чертой газетного текста является четко обозначенный характер текстовых границ. Уровень информационной и смысловой насыщенности текста поставлен в зависимость от параметра объема, который можно внести в число обязательных текстообразующих признаков текста газеты. Анализ структурно-семантического построения газетного текста позволяет отнести его к текстам средней степени структурно-семантической мотивированности. Относительно жесткая структурная схема построения газетного текста включает достаточно гибкое динамичное содержание, допускающее различные вариации качества и степени значимости передаваемой информации.

Основной особенностью текста газеты является жанровая вариативность. Газетный текст представляет собой крупное текстовое образование, построенное на основе функционального объединения разножанровых текстов в единую систему с одной глобальной функцией. Жанр определяется как специфическая, динамичная модель структурно-композиционной и языковой организации некоторой коммуникативной разновидности текстов, сформированная экстралингвистическими факторами коммуникации.

В настоящее время иногда наблюдается излишний субъективизм газетного дискурса, который проявляется в том, что некоторые авторы вместо объективного описания ситуации предлагают читателю некое самоизображение, выдвигая себя на передний план. Когда человек получает информацию, то он старается извлечь из неё какой-нибудь смысл и поэтому сразу начинает неосознанный поиск подходящего значения. И чем более неопределенной была фраза, тем больше содержится в ней допустимых значений. Восприятие реальности и наша ответная реакция на нее во многом зависят от языка. Слова являются базовым инструментом человеческого сознания и общения с реальностью. З.Фрейд писал, что “…слова и магия изначально были едины, и даже в наши дни большая часть магической силы слов не утрачена. С помощью слов человек может подарить другому величайшее счастье или ввергнуть его в отчаяние, с помощью слов учитель передает ученику свои знания, с помощью слов оратор увлекает за собой аудиторию и предопределяет ее суждения и решения. Слова вызывают эмоции и, в целом, являются средством, с помощью которого мы оказываем влияние на наших близких”. В любом тексте заложен некоторый потенциал воздействия. Поэтому П.Грайс подчеркивает, что понятие значения должно рассматриваться, прежде всего, в контексте нужного говорящему воздействия на слушающего.

Хотя проблема воздействия слова на личность волнует человечество давно, и в последние десятилетия появилось много специальных исследований этого аспекта, развиваются новые направления науки, тем не менее, еще остаётся много белых пятен и проблему речевого воздействия пока нельзя назвать полностью изученной.

Исследователи еще недостаточно внимания уделяют изучению речевого воздействия в когнитивном аспекте по отношению к различным видам дискурса. Однако важность этой задачи трудно переоценить, так как “любое высказывание уже посредством заложенной в нем информации, а также своим актом утверждения, использующим кинетические, интонационные, акустические и др. средства, влияние авторитета говорящего и многое другое, неотъемлемо связано с аспектом воздействия или внушения”.

Помимо этого, в настоящее время, во многом благодаря современной технике, имеется огромное количество различных методик воздействия, которые используются в различных целях, причем эти цели могут носить ярко выраженный антигуманный характер. В последнее время все больше и больше внимания уделяется этому факту. Сейчас, “с пробуждением саморефлексии, даже обычный, среднестатистический человек желает знать о скрытых пружинах и рычагах воздействия на него со стороны власти, общества, рекламы и т.д., чем объясняется популярность “разоблачительной” прессы и литературы, касающейся средств тайного влияния на психику и манипуляций поведением людей”.

Цель работы – изучение единиц речевого воздействия в газетном дискурсе – предопределила выбор исследовательских методов, каковыми являются: методы дискурсивного анализа текста, контекстуального анализа, сопоставительный, описательный, методы анализа газетного текста, наблюдения и сравнения, систематизации и классификации материала, а также его структурно-семантическое описание, метод статистического подсчёта.

Следует заметить, если манипуляции словом в виде речи имеют подобное сильное воздействие, то манипуляции посредством печатного текста в иных позициях имеют несравненно большее воздействие, в том числе сила внушения заметно усиливается, если реципиент одновременно получает воздействие посредством и печатного слова и зрительного (визуального) контакта, потому как в этом случае манипулятивное воздействие только усиливается. Например, если одновременно предоставить вниманию зрительный образ посредством видеосигнала и телетекст, то подобное воздействие будет несравненно выше, потому как психика индивида в таком случае практически не сможет выставлять какие-либо барьеры на пути получения информации, а значит, получаемая информация практически целиком идет в подсознание, и уже оттуда будет воздействовать на сознание такого индивида, причем в ключе, запрограммированном манипуляторами изначально.
ЛИТЕРАТУРА

1. Агеев В. Семиотика. – М., 2002.

2. Арутюнова Н.Д. Дискурс // Энциклопедический лингвистический словарь. – М.,1990.

3. Сметанина С.И. Медиа-текст в системе культуры (Динамические процессы в языке и стиле журналистики конца ХХ в.): Научное издание / С.И. Сметанина. – СПб.: Изд-во Михайлова В.А., 2002. – 383 с.

4. Солганик Г.Я., Кохтев Н.И., Розенталь Д.Э. Язык и стиль средств массовой информации и пропаганды: Печать, радио, телевидение, документальное кино. – Изд-во Моск. ун-та, 1980. – 256 с.
УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Юлія Мураш,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: д.філол.н., проф. В.А.Зарва
ПОВІСТЬ ВРЕМ’ЯНИХ ЛІТ”
ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО Й ПАМ’ЯТКА ЛІТЕРАТУРИ

У контексті пожвавлення інтересу до вивчення пам’яток давнього письменства як таких, що репрезентують вітчизняну історію, видається необхідним нове дослідження “Повісті врем’яних літ” як однієї з найвагоміших пам’яток першого періоду становлення самосвідомості нашого народу, його держави та культури.

“Повість врем’яних літ” як одна з перших писемних пам’яток вітчизняної історії, привертала увагу вчених різних галузей науки – істориків, лінгвістів, культурологів. У працях О. Шахматова, М. Погодіна, М. Присьолкова, М. Тихомирова, Д. Лихачова, М. Алешковського, Я. Лур’є було докладно проаналізовано історію укладання літопису, його редакцій та списків. Образну систему та художні і жанрово-композиційні особливості пам’ятки вивчали М.Грушевський, Д.Лихачов, І.Єрьомін, В.Кусков, Я.Лур’є, Л. Сазонова, О.Шайкін та ін. Джерела твору проаналізовані М.Сухомлиновим, О.Шахматовим, В.Істріним, В.Перетцом, Б.Рибаковим, а мова і стиль – Д.Лихачовим, І.Свенціцьким, О.Твороговим, Л.Жуковською. Увагу дослідників привертали події та особи, відображені в різних пам’ятках давньої літератури (напр., повість про Бориса та Гліба в “Повісті врем’яних літ” та в анонімному “Сказанні...” чи Несторовому “Читанні...”), а також окремі особливості художньої структури літопису (пейзажі, батальні сцени, окремі образи, діалоги, стійкі літературні формули, ритміка тощо). Актуальність обраної теми зумовлена, насамперед, двома факторами: розташуванням “Повісті врем’яних літ” на маргінесі вітчизняного літературного життя та потребами сучасної медієвістики, залучення якою нових методів дослідження дозволяє не лише віднайти невідоме у своєму минулому, а й пов’язати його з теперішнім. Мета дослідження – з’ясувати особливості “Повісті врем’яних літ” як художнього твору та історичного джерела. Методологічною базою дослідження є праці Д.Лихачова, Б.Рибакова, О.Шахматова, присвячені Повісті врем’яних літ, а також праці з історії літератури та культури Київської Русі В.Адріанової-Перетц, В.Горського, М.Грушевського, М.Котляра, О.Мишанича, І.Огієнка, О.Ридзевської, І.Франка та ін. Нами були застосовані такі методи: описовий, типологічний, зіставний, порівняльно-історичний.

“Повість врем’яних літ” – “межовий” текст, тобто такий, що виник “на межі” – міфологічної та історичної епох, колективного та індивідуального мислення, неусвідомленого фольклорного типу творення та свідомої творчості книжника. На думку Ю.Бєсєдіної [1, с.14], саме тісний зв’язок із колективною свідомістю та адресованість пам’ятки всій Руській землі призвели до того, що “Повість врем’яних літ” із простої хроніки подій стала поетичним твором, який синтезував пізньоміфологічний та новий, історичний, способи осмислення дійсності.

Твір входить до великого літописного зведення. “Літопис руський” ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: “Повість врем’яних літ”, Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Автором-укладачем “Повісті минулих літ” був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря. Він продовжив зведення ігумена Іоанна, можливо, до 1112 року, включивши сюди деякі нові матеріали, зокрема розповідь про перенесення мощей Феодосія Печерського. Нестор же написав початок літопису, що розпочинається знаменитими словами “Повість временныхъ літъ...”, а далі вів хроніку подій 860-1111 років. Але звичайно “Повістю врем’яних літ” називають комплекс літописних праць, що склався між 1112-1119 роками. Різні автори, орієнтація на ті чи інші князівсько-боярські угрупування, різний рівень таланту, освіти, поінформованості, різний підхід до літописної справи – все це є причиною того, що в літопису, особливо в його середній частині, немає якоїсь однієї концепції, однотипності викладу подій, однакової оцінки тих самих фактів або осіб. Це ж саме стосується й стилю, єдиного в цілому та з індивідуальними особливостями в частинах. Розповідь у київській частині ділова, фактична, багата на конкретну історичну інформацію.

“Повість врем’яних літ” є твором перехідного періоду, в якому простежується становлення авторської самосвідомості від епічного типу авторства і наближення його до літературного. Виявом цього є свідома інтертекстуальність літопису, спрямована на досягнення універсальності тексту, та адресованість його всій Руській землі, а не лише князівському роду.
ЛІТЕРАТУРА

1. Бєсєдіна Ю.А. Художня реалізація універсальної картини світу в “Повісті врем’яних літ”: автореф дис. на здобуття н. ст. к. філол. н. за спеціальністю 10.01.01 – українська література / Ю.А.Бєсєдіна. – Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. – К., 2003. – 22 с.

2. Повість минулих літ. Літопис / Переказ В.Близнеця. – К.: Веселка, 1989. – 223 с.

3. Толочко П. Тисячоліття давньоруського літописання // Київська старовина. – 1999. – №1. – С. 3-13.



Юлія Регуш,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
ПОЕТИКА КАЗОК Ю.ФЕДЬКОВИЧА
Однією з визначних рис письменників-романтиків був їхній гарячий інтерес до фольклору. Виходячи із зацікавлення народним мистецтвом романтизм установив культ дитини та культ дитинства, велику увагу приділяли розвитку літератури для дітей і про дітей. Вагоме місце в загальноукраїнському літературному процесі 60–80-х років належить творчому доробку Ю.Федьковича. “Буковинським соловієм”, “найбільшим поетом зеленої Буковини”, “буковинським Кобзарем” називав Ю.Федьковича І.Франко за чарівну силу поетичного слова і справжню народність. Перу письменника окрім різножанрових творів для дорослого читача належать створені за фольклорними мотивами казки, видані у 1873 році окремою збіркою під назвою “Казки для руського народу”.

Казка – унікальний жанр художньої словесності. Неповторний він, у першу чергу, тому, що відповідно до своєї “чудесної” природи, володіє дивовижною здатністю до жанрових перевтілень. За визначенням Г.Сабат, “літературна казка – це фантастичний твір авторської художньої творчості, нерозривно пов’язаний із реальністю життя, що відображає суть епохи, всотує ідейно-політичні, літературно-естетичні тенденції часу...” [3, с.38]. Аналізуючи казкові системи Ю.Федьковича, засоби їх виразності на структурно-морфологічному рівні, ми з’ясували загальні принципи побудови казок письменника. Кожна казка має структурну раму: типовий традиційний увід у сюжетну дію, де відбувається безпосереднє знайомство з персонажами, і підсумкове завершення казки зі своєрідним виходом із казкової фантастики. Казки Ю. Федьковича розраховані на дитячого читача (“Від чого море солене?”, “Глогорожечка”, “Місяці-коралі”, “Підмінне”) і дорослу аудиторію (“Чортівська бочка”, “Золота кісочка”, “Голодний чорт або дорога до пекла”, “Іголка-угорка претонесенькая!”, “Адам і Єва”, та ін.). Г. Сабат класифікує казки за ознакою кореляції з фольклором. До першої групи вона відносить казки, створені на основі народних сюжетів (“Від чого море солене?”, “Місяці-коралі”, “Підмінне”, “Глогорожечка”, “Бідолашка”), до другої “самодостатні авторські креації, без будь-яких натяків на рецепцію” [3, с.226]: “Голодний чорт або дорога до пекла”, “Золота кісочка”, “Чортівська бочка” та ін.

У казковій творчості Ю.Федьковича умовно можна виділити три групи казок: казки написані на фольклорній основі, соціально-побутового змісту та сатиричні казки. Казки Ю.Федьковича подібні до народних, тільки більші за обсягом, але за елементами фольклористики вони не поступаються народним. У соціально-побутових казках митець різко засуджує панство за його знущання над бідними людьми. Однак пригноблені та нужденні не залишаються такими, і в кінці казок отримують очікуване щасливе життя. Сатиричні казки Ю.Федьковича висміювали та засуджували різні моральні вади людей. В основу казок Ю.Федьковича покладено переважно вигадані, фантастичні події, змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Кінцівка всіх творів є оптимістичною: добро перемагає зло. Казки письменника тісно пов’язані із народною творчістю: одні з них є вільною інтерпретацією її сталих фабульних схем, інші – побудовані на основі оригінальної фабули, в яку широко вводяться чарівно-фантастичні елементи.

Розгляд казок Ю.Федьковича на рівнях ідейно-художнього пафосу, світобачення, композиційної організації, хронотопного висвітлення подій, зображально-стильового оформлення дає змогу виявити системну варіантність у жанрі казки. Зберігаючи канонічну атрибутику фольклорних казок (широкий спектр традиційних стилістичних), письменник водночас їх оновлює, модернізує, модифікує. У казках Федьковича в процесі трансформації фольклорних сюжетів активізується індивідуально-авторське творче начало. Виступаючи за українські школи, за освіту рідною мовою, письменник створював свої оригінальні казки, робив мистецькі переклади та переробки казок іноземних письменників; цим Ю.Федькович прагнув просвітити простих селянських дітей, донести до них правду життя.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Маковей О. Життєпис Осипа Юрія Гординського-Федьковича / За ред. Б.І.Мельничука, Л.М.Ковалець, та ін. – Чернівці: КП “Золоті литаври”, 2005. – 432 с.

  2. Пазяк М.М. Юрій Федькович і народна творчість // Українські дожовтневі письменники: Зб. літ.-критич. Матеріалів / Упоряд.: В.Ф.Шевченко, М.П.Тарасенко та ін. – К.: Рад. школа, 1985. – С. 133-134.

  3. Сабат Г. Казки Івана Франка: особливості поетики. “Коли ще звірі говорили”. – Дрогобич: Коло, 2006. – 364 с.

  4. Тихолоз Н. Б. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти) / Відп. ред. Є.К.Нахлік. – Львів, 2005. – 316 с.

  5. Федькович Ю. А. Твори: В 2-х т. – Т. 2: Повісті, оповідання, казки, драматичні твори, листи / Упоряд. М. Ф. Нечиталюк. – К.: Дніпро, 1984. – 426 с.



Альона Лащенко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКІ ІДЕЇ В ПРОЗОВІЙ СПАДЩИНІ П.КУЛІША
П.Куліш належить до тих письменників, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. “Наділений великим талантом, але ще більшою П.Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей.” – так відгукнувся про нього І. Франко в “Нарисі українсько-руської літератури до 1890 р.” [4, с.76]. Саме суперечності в поглядах П.Куліша викликають низку питань та непорозумінь у дослідників та літературознавців. Актуальність обраної теми зумовлена інтересом читачів до оповідань та романів П.Куліша, необхідністю усебічно осмислити прозу в контексті історико-філософських поглядів письменника.

Дослідженню спадщини П.Куліша присвятили свої праці такі дослідники як Д.Чижевський, С.Єфремов, М.Яценко, Г.Грабович, М.Наєнко, Ю.Шерех, А.Шамрай, М.Глобенко, В.Щурат, О.Маковей та інші. Особливо слід виокремити роботи Є.Нахліка, в яких зроблено найповніший аналіз філософських концепцій П.Куліша, а також праці М.Жулинського й І.Бетко. Та все ж, попри досить обширну науково-дослідницьку літературу, чимало ідей недостатньо висвітленими потребують додаткового опрацювання. Мета дослідження: розглянути малу прозу та роман письменника “Чорна рада” через призму його історико-філософських ідей. У роботі застосовувався системно-функціональний до вивчення літературних явищ, використані типологічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, описовий методи, а також метод аналізу критичної літератури з теми, метод текстуального аналізу.

Про письменника чимало писали як при житті, так і по його смерті, писали з різними підходами, оцінками, цікавими наповненнями слова думкою, аргументом, аналізом. П.Куліш, на переконання В. Радзикевича, належить до плеяди найвизначніших українських письменників. “Правда, – пише дослідник, – не своєю думкою, не одним незвичним поглядом болюче вражав не раз українське громадянство, все таки небуденний його літературний хист, сила поетичного слова, ширина ідейних кругозорів, багатство питань, його захоплювали слідом за тим різнорідність його творчої письменницької діяльності – дають йому право зайняти місце одно найбільш почесних в українського письменства” [1, с.45].

Основу історико-філософських поглядів П.Куліша становив своєрідний синтез релігійних, просвітницьких, романтичних, згодом позитивістських уявлень, що перевтілилися в хутірську філософію, засади культурництва, “філософію серця”, раціоналізм, сцієнтизм та універсалізм. Хоча україноцентричний світогляд домінував у життєдіяльності П.Куліша, та завдяки зорієнтованості автора на універсальні ідеали, усвідомленню згідно з християнським просвітницьким світорозумінням, історичного розвитку й історичної долі людства, письменникові не раз відкривалися ширші, інтернаціональні горизонти, вселюдська й Божественна перспективи. Говорив, що почуває себе сином не лише “рідного народу”, а й, разом з ним, роду людського, повсякчас виривався за межі етноцентричного кругозору на ширші простори космічного, універсалістського світосприймання. Серце й голова, почуття розум, поезія й наука, українська ідея та християнські, загальнолюдські цінності завжди йшли поруч у життєдіяльності мислителя, який намагався гармонійно поєднати не лише у власному світогляді, але й у своїх працях.

Історико-філософські погляди відображено не тільки в наукових працях П.Куліша, але й безпосередньо в художній прозі. Саме через призму своїх ідей автор подає ідеалізований образок минулого в “Орисі” та переосмислює події часів гетьманщини в “Чорній раді”. Філософія серця у малій прозі письменника перегукується з українською кордоцентричною філософією. Подальший детальний аналіз творів автора через призму історико-філософських ідей уможливить поглиблене літературознавче прочитання спадщини П.Куліша.
ЛІТЕРАТУРА

1. Качкан В.А. Хай святиться твоє: Українознавство та пресологія. – Львів: Фенікс, 1998. – 367 с.

2. Куліш П. Повість про український народ: життя; Хутірська філософія віддалена од світу поезія / Упор., передм., прим. О. Шокало. – К.: Ред. Журн. “Український Світ”, 2005. – 384 с.

3. Нахлік Є. К. Пантелеймон Куліш : Особистість, письменник, мислитель: Наукова монографія: У 2 т. / НАН України. Львівське відділення Інституту літератури Т. Г. Шевченка. Серія “Літературознавчі студії”. – К.: Український письменник, 2007. – Т. 2: Світогляд творчість Пантелеймона Куліша. – Вип. 12. – 462 с.

4. Франко І. Зібрання творів: У 50 т. – К., 1984. – Т. 41. – 439 с.

Катерина Опря,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. В.М.Гвоздєв
ПУБЛІЦИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ П.КУЛІША
8 серпня 2009 р. ми відзначатимемо 190-ту річницю від дня народження П.Куліша. Вельми актуальними є дослідження його видавничої діяльності та публіцистичних творів. Всі знають П.Куліша як романіста, повістяра та поета, але нечасто згадують, що Куліш – ще й журналіст і видавець. Ми ставили за мету дослідити видавничу сферу життя П.Куліша і акцентувати саме на його публіцистиці.

П.Куліш відіграв значну роль в організації українського книговидавництва та пресовидання, у формуванні фаху редактора, видавця. В Санкт-Петербурзі утворилася нова українська громада – національний осередок, провідна роль в якому належала саме П. Кулішу. Він заснував 1854 р. власну друкарню і докладав всіляких зусиль для отримання дозволу на видання українського журналу. Часопис був потрібен насамперед як інструмент формування української літературної мови, тобто для розв’язання проблеми, яка визнавалася центральною на перших етапах національно-визвольного руху. Принаймні, такої “мовної” стратегії в першій половині XIX ст. дотримувався чеський національний рух, який слугував українцям за зразок до наслідування.

Як згодом зазначав С.Єфремов [2], саме П.Куліш з кінця 50-х років ХІХ ст. став “найбільш енергійним діячем”, “душею видавничої справи” і розгорнув кипучу, і – що найголовніше – систематичну працю в сфері українського видавництва.

П.Куліш уперше здійснив багатотомне наукове видання творів М.Гоголя, відредагував і видав “Народні оповідання Марка Вовчка”, двотомник творів Г.Квітки-Основ’яненка, твори І.Котляревського та ін. [1, c.48]. Ця друкарня за роки свого існування подарувала життя дуже великій кількості видань, серед яких були і власні твори П.Куліша, і періодичні видання (альманах “Хата”, журнал “Основа”). Письменник не боявся влади, ризику, друкуючи таку заборонену літературу, як, наприклад, поезії Т.Шевченка періоду заслання, чим отримав репутацію політично неблагонадійного. Саме через це П.Куліш ледве одержав дозвіл видавати “Хату”, “южно-русский журнал словесности, истории, этнографии и сельского хозяйства”, який він мав намір створити на основі своїх “Записок о Южной Руси”.

Лише завдяки великим зусиллям П.Куліша протягом 1861-1862 рр. видавався перший український щомісячник “Основа”, дозвіл на видання якого він отримав через В.Бєлозерського. Цей журнал стає найголовнішим та найвідомішим періодичним виданням серед кола вчених, літераторів, політиків та культурних діячів того часу.

Після закриття “Основи” П.Куліш зосередився на журналістській роботі: активно співпрацював з галицькими, наддніпрянськими та російськими часописами, де публікував історичні розвідки, літературні огляди, критичні статті, прозові та поетичні твори [1, c.50].

У творах публіцистичного характеру П.Куліш висловлював занепокоєння станом української культури. Він глибоко переймався тим, що українці занедбали національну ідею, забувши про своє коріння, свою минувшину, історію та традиції. П.Куліша непокоїли деградація національної самосвідомості, а також питання викривлення нашої історії. П.Куліш багато розмірковує над цим. Він вірив у великий потенціал російського народу, проте помічав надто великий шовінізм, який гальмує розвиток цілої країни, тоді як розвиток України гальмувала національна деградація. За свої радикальні погляди П.Куліш зазнав цькування російських критиків, навіть адміністративного заслання.

У своєму “Погляді на українську словесность” письменник закликає українців читати твори саме українських класиків, адже вони ближче до серця і не можуть бути гіршими за твори зарубіжних класиків: “Нехай воно і буде… до любої вподоби кожному, хто розуміє всяку красу і правду, якою б її мовою ні вимовлено. Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Шиллером і Міцкевичем” [3, c.358].

Отже, П.Куліш зробив великий внесок у розвиток української науки і культури. Як редактор і літературний критик він добре розумів, що саме періодика здатна виконувати мобільну комунікативну функцію у спілкуванні автора з читачем, критика з опонентом, що в підсумку також слугує літературному поступові [1, c.51].

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка