1-й чол голос: «Великий церковний розкол 1054 року». 2-й чол голос




Дата канвертавання28.04.2016
Памер58.15 Kb.
«Великий церковний розкол 1054 року»

(Передача тридцять сьома)



14 квітня 2012 р. Автор: О. Денисенко

1-й чол. голос: «Великий церковний розкол 1054 року».

2-й чол. голос: - Глава тридцять сьома.
Почергово звучать латинське і грецьке богослужіння, шумить вітер, накочується шквал грози, лунає тріск блискавки і удар грому.
Диктор: - Розбіжності між західною і східною гілками християнства проявлялися ще у V столітті, в основі цього розколу корінилася різниця між грецькою і латинською культурами, яка виникла з моменту завоювання Давнім Римом Греції ще у ІІ ст. до Р.Хр. Перенесення ж імператором Костянтином Великим столиці з Рима у грецьке містечко Візантій лише прискорило розділ самої Римської імперії, а відтак стало помітним і у церковному житті.
Звучить візантійський піснеспів «Χριστος Aνεστη».
Диктор: - Власне, починаючи від 330 р., коли столицею став Візантій, Константинопольські патріархи відкрито чи завуальовано претендують на пошанування рівне римському єпископу. Падіння ж Західної Римської імперії, яке остаточно відбулося 4 вересня 476 р., коли германці на чолі з Одоакром захопили Рим і примусили імператора Ромула Августа зректися престолу, поклало початок формуванню нової імперської держави на заході. Натомість Константинопольський патріарх став важливою ланкою в адміністративній системі Візантії. Він практично був правою рукою імператора і з ним вершив долю Ромейської імперії. Однак захистити Рим і кафедру Св. Петра від нападів варварів Константинополь, що з часів Костянтина Великого захлинався від безперервних війн з Персією, а пізніше – з мусульманським світом, вже не міг. Зв’язки між Західною і Східною Римськими імперіями поступово слабнули і в VIII-ІХ століттях римські папи обирають собі нових заступників – франкських королів, а потім – германських імператорів. Коронація Карла Великого у 800 р., вже була викликом у стосунках з Візантією. У цій ситуації ослаблена Римська церква усіляко намагалася повернути собі вплив на світську владу і світовий духовний авторитет. Впродовж століть папи стверджували про так званий «Костянтинівський дар», нібито імператор Костянтин Великий перед тим, як перебратися до Константинополя видав спеціальну грамоту папі Сильвестру, якою передавав йому усю владу над Західною частиною Римської імперії. У дійсності ця грамота була сфабрикована у VIII ст., щоб претендувати на владу перед завойовниками-варварами, що радо переймали латинську культуру, інкорпоруючись у західне християнство.
Звучить «Симовл віри» грецькою і латинською мовою з особливим акцентом на філіокве – додатку, зробленому Західною церквою – Дух Святий, що «і від Сина» сходить.
Диктор: - Одним з приводів до розколу церкви стала суперечка про філіокве – походження Святого Духу, як від Бога-Отця, так і від Сина, на чому наполягала західна католицька церква. Східна православна церква вважає, що Святий Дух сходить лише від Бога-Отця. Цю суперечність прихильники католицької і православної віри розглядають як одну з головних і непримиренних. І у ІХ ст., починаючи від 809 р., коли імператор Карл Великий скликав собор у місті Аахен, який постановив, що «Святий Дух сходить і від Сина», конфлікт між Константинопольським патріархом і Папою Римським став основним у роздорі.
Звучить болгарський церковний піснеспів «Тебе поем, Господі»

Диктор: - До богословських дискусій у цей період додалися і претензії щодо сфер впливу. Боротьба за політичну владу з боку Священної Римської імперії над низкою спірних територій, зокрема на Балканах, зливалася з боротьбою за церковне домінування над цими територіями, а це поступово приводило до ще більшого відчуження між Сходом і Заходом. В 60-х рр. ІХ ст. розгорілася суперечка за вплив на Болгарію, у ході якої візантійський патріарх Фотій висунув ряд претензій до західних місіонерів. Окрім філіокве, їх звинувачували в тому, що вони голили бороди, дотримувалися посту у суботи, відправляли службу Божу не на квашеному, а прісному хлібі, так званими «опрісноками», як це традиційно робилося у іудеїв, виказували зневагу до жонатого духовенства сходу і визнавали целібат. Фотій називав себе у листах до Папи Римського Миколая І «Вселенським» патріархом, однак сам з великою повагою ставився до Римської Церкви. Приділяв увагу збереженню єдності з Римом. Однак конфлікт загострювався, в першу чергу, серед духовенства. Греки зверхньо ставилися до латинян, які вже на той час змішалися з германцями і франками, а латинські священики вважали греків розбещеними ромеями. Усе це призвело до взаємних анафем з обох боків.

Звуки битви, над яким лунає композиція «Вікінги»:
Диктор: - Загострення стосунків Заходу і Сходу диктувалося передовсім геополітичним змаганням двох великих державних утворень. Приміром, нормани, які перемогли армію Папи Римського у 1053 р., зустріли переможеного Лева ІХ, схиливши у покорі коліна. Однак протримавши його 9-ть місяців під арештом, вони зобов’язали папу визнати норманськими графства у Південній Італії Аверсу і Апулію і ні за яких обставин не укладати союзу із Візантією. Звісно, це не могло не стривожити патріарха Михаїла Керуларія, оскільки церкви на Півдні Італії з давніх давен перебували під юрисдикцією Константинополя. Більше того, папа Лев IX заходився латинізувати візантійські церкви у Південній Італії. Зав’язалося листування, у якому ані папа, ані патріарх не стримували свого обурення.
Звучить Venance Fortunat, унікальні записи музики ХІ ст.
Диктор: - Усередині 1054 р. до Константинополя для перемовин з імператором прибувають папські легати на чолі з єпископом Гумбертом. Для утвердження римського верховенства у царині християнського віровчення вони влаштували диспут з візантійським богословом Нікітою Стифатом і вдаються до доволі категоричних доказів.

1-й чол. голос: «Брехня, згідно з якою ви стверджуєте, що під час страждання і розп’яття Господнього, коли з ребра Його стекли Кров і вода, Святий і Животворний Дух залишився у Його обожненій Плоті. Якщо б це було вірно, то Він би не помер, а якщо б не помер, то й не воскрес!»

2-й чол. голос: - Гумберт, «Заперечення у відповідь Нікіті Стифату», стор. 137.
Диктор: - Диспут був вкрай нервовим і закінчився тим, що легати одноосібно визнали Стифата переможеним, а на додачу відібрали у нього його богословський трактат і привселюдно спалили. Патріарх Михаїл Керуларій, бачачи таке поводження папських легатів, розумів, що вони приїхали отримати поступки від православних і тим самим визнати верховенство папи. На поступки так само, як і на перемовини з ними, він не пішов, а запросив Гумберта й інших легатів на собор, де вказав їм місце позаду усіх грецьких архієреїв. Це в свою чергу призвело до того, що 15 липня 1054 р. у храмі Святої Софії кардинал Гумберт поклав на вівтар буллу про відлучення Михаїла Керуларія і його спільників від церкви. При цьому він вигукнув:

1-й чол. голос: «Бачить Бог і судить!»
Диктор: - У відповідь зворухобився православний люд і у місті почалися хвилювання. Деякі візантійці навіть хотіли вбити папських легатів. І ті змушені були тікати з Константинополя. А патріарх Михаїл скликав у столиці собор, який 20 липня піддав анафемі всіх, хто складав вищезгадану буллу. Цікаво те, що була складена самими папськими легатами після суперечок з Нікітою Стифатом у Константинополі, і підписана була кардиналом Гумбертом. Так що навряд чи її зміст, міг бути схвалений Папою Римським, оскільки Лев ІХ помер ще 19 квітня 1054 р. Цікаво ще й те, що жодна з анафем, ані Гумберта, ані Керуларія не стосувалася кожної з церков у цілому. Однак суперечності між церквами були вже настільки радикальними, що обидві гілки християнства з бігом часу почали розглядати саме цю дату точкою відліку їхнього розколу.
Звучить розспів Києво-Печерської Лаври.
Диктор: - Відразу після скандалу у Константинополі папські легати взялися об’їжджати усі ті країни і землі, які перебували під впливом Константинопольського патріарха. Заїхали вони і до Києва. Київські князі Ізяслав, Святослав та Всеволод зустріли легатів з належною пишнотою. Вислухали кардинала Гумберта, однак до жодної зі сторін цього церковного конфлікту так і не пристали. У ті часи суперечки між Константинополем і Римом були справою звичайною і не сприймалися як остаточний духовний розкол, що заклав непримиренність стосунків і культур між Сходом і Заходом на подальші віки. Хоч безперечно час вносить і свої корективи, які працюють на зближення між двома гілками християнства. У 1965 р. у грудні в результаті зустрічі між Вселенським Патріархом Афінагором і Римським Папою Павло IV були зняті взаємні анафеми і підписана Спільна Декларація. Однак цей «жест справедливості і взаємного прощення» не мав для жодної з церков ніякого канонічного значення, а носив радше декларативний характер. 6 серпня 2000 р. Католицькою церквою була опублікована декларація під назвою «Dominus Iesus» («Господь Ісус»), автором якої є кардинал Йозеф Ратцінґер, нині папа Бенедикт XVI. В цьому документі у другому абзаці першої частини наводиться текст Символу Віри у редакції без філіокве.

2-й чол. голос: «Et in Spiritum Sanctum, Dominum et vivificantem, qui ex Patre procedit, qui cum Patre et Filio simul adoratur et conglorificatur, qui locutus est per prophetas…»

1-й чол. Голос: (повторює каноном): «І в Духа Святого, Господа, Животворчого, що від Отця сходить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рівнославимий, що говорив через пророків…»

2-й чол. голос: - Кінець глави тридцять сьомої.


База данных защищена авторским правом ©shkola.of.by 2016
звярнуцца да адміністрацыі

    Галоўная старонка